26 липня Іван Михайлович ДЗЮБА – Герой України, академік НАН України, літературознавець, літературний критик, громадський і державний діяч, представник славної когорти «шістдесятників» – відзначає свій 90-річний ювілей.
«Мене часто запитували і запитують: як це сталося, що я виріс на Донеччині, в «російськомовному» нібито краї, а зберіг українську мову, та ще й удостоївся звання «українського буржуазного націоналіста». Ну, по-перше, це міф, що Донеччина – російськомовний край. Принаймні перед війною та в перші повоєнні роки російськомовними там, як і скрізь, були тільки великі міста. (Все змінила Хрущовська шкільна реформа.) Але, зрештою, суть питання не в цьому. Я й сам не раз задумувався: коли в мені Україна «пробудилася» і завдяки чому «пробудилася»? От жили ми всі, здається, за однакових обставин, однаково нас виховували, одне й те ж саме ми читали, в одному і тому ж самому оточенні росли: одним і тим же самим життям жили, але для одних Україна дуже багато означає, іншим до неї байдуже, якесь територіальне означення. Ще треті, скажімо, якусь причетність до України відчувають, але не дуже близько до серця беруть. Так от: звідки береться переживання України як особистої долі? Адже ніхто нас спеціально не виховував, ніхто нам не закидав у душу думки про Україну, навпаки, все робилося для того, щоб ми жили бездумно і не бачили цієї проблеми. А приходить час – і вона в тобі озивається».
«Стихія життя у нас була українська, і не тільки тому, що мова жила, а ще й тому, що до війни і в перші повоєнні роки багато звичаїв зберігалось. Скажімо, посівання, колядування, до хрещеної мами ходити, – це ще було і переживалося як щось значуще (принаймні для нас, дітей). А як ждали народних свят, як дітвора всією вулицею змагалася крашанками – чия міцніша, хто більше навиграє…»
ІВАН ДЗЮБА, з книги – «Не окремо взяте життя».
«На теми української мови Іван Дзюба пише майже півстоліття. І пише тому, що і в ХІХ-му, і в ХХ-му, і на початку ХХІ-го чи не найбільших зусиль докладала національна еліта, українські громадські та політичні сили до обстоювання рідної мови, забезпечення її повнокровного життя в суспільстві. Драматизм цієї боротьби полягає не лише в тому, що українцям доводилося виборювати право на рідну мову від колонізаторів, а в тому, що тепер, за незалежності, це право так і не виборене, що на початку ХХІ століття Україна ніяк не виборсається з-під російського – передусім інформаційного – мовного гніту. Іван Дзюба з гіркотою свідчить про історичну абсурдність цієї ситуації: в рідному домі, начебто вільному, в якому господарюють (начебто!) українці, рідна мова чужа, принижена, упосліджена. Драматично і парадоксально, але як і в минулих століттях, так і на початку ХХІ-го «останнім бастіоном українськості стала рідна мова…»
МИКОЛА ЖУЛИНСЬКИЙ, післямова до книги «Не окремо взяте життя», Київ, видавництво «Либідь», 2013.
ПРИ ДЗЮБІ МІНІСТЕРСТВО НЕ БУЛО «ЦЕНТРАЛЬНОЮ ФІЛАРМОНІЄЮ»
З погляду «вісімдесятника»Іван Михайлович Дзюба є знаковою постаттю українського «шістдесятництва». Я належу вже до покоління «вісімдесятників», а тому розмови старших пошепки про переслідування й арешти на початку 1970-х є для мене страшним, але дитячим спогадом. Через те і з трактатом «Інтернаціоналізм чи русифікація», і з його автором я познайомився вже за часів «перебудови». Книгу, подаровану варшавськими друзями-українцями у «кишеньковому» «прологівському» виданні, я буквально «проковтнув» за пару годин, сидячи на лавочці в знаменитому Саксонському саду (а потім провіз її додому, заховану на дні валізи серед іншої «підривної» літератури під статтями з фізики й білизною – у квітні 1988-го за таке могли ще серйозно вишпетити, але вже напевно не посадили б). А з самим Іваном Михайловичем особисто познайомився на одному з тодішніх «спілчанських» вечорів, де говорилося про «білі» (а коли чесно – то про криваві) плями нашої культури.
Стаття Івана Дзюби «Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність?», його публікації на захист української мови, дослідження про Шевченка і слов’янофілів відразу ж виявилися на передньому краї інтелектуальних пошуків того часу, коли ми змушені були одномоментно надолужувати втрати багатьох десятиліть. А сам Іван Михайлович, читаючи буквально все, що тоді з’являлося друком, як виявилося, помітив і публікації молодого фізика Максима Стріхи, присвячені проблемі української мови в природничих і точних науках (звідки її було на той час майже цілком витіснено – тоді ще не англійською, а російською).
Вже ставши у 1992-му міністром культури незалежної України, Іван Михайлович не взявся розганяти старих апаратників, а вирішив натомість запросити радників зі свіжим нестандартним поглядом, які повинні були принести «свіжу кров» у цю традиційно «центральну філармонію УРСР». Так до міністерства прийшли молодий кібернетик (і водночас блискучий поет та літературний критик) Олександр Гриценко, екс-чемпіон України з боксу в надлегкій вазі (і водночас незрівнянний філофоніст і знавець класичної музики, син легендарного перекладача і в’язня ГУЛАГу Григорія Кочура) Андрій Кочур, та автор цих рядків.
Попри всі труднощі (та й елементарний брак досвіду), нам дещо таки вдалося. Андрій Кочур, співпрацюючи з американським диригентом українського походження Тедом Кучаром, зумів фактично вперше широко познайомити світ із симфоніями Лятошинського. Ми з Олександром Гриценком написали на доручення Івана Михайловича першу (й неймовірно сміливу як на той час) Концепцію культурної політики України. А сам міністр Дзюба робив усе, аби міністерство таки перестало бути «центральною філармонією», перетворившись натомість на орган із вироблення та здійснення політики в царині культури (раніше в цьому не було потреби – адже політику виробляло тільки ЦК, інші лише ретрансльовували її на різних рівнях).
Так само Іван Михайлович робив усе від нього залежне, щоб познайомити світ із культурними надбаннями України. Зі спільної поїздки до Данії на відкриття виставки наших історичних коштовностей в мене лишилися й цікаві особисті спогади. Міністр Дзюба добре говорив німецькою, але з англійської потребував тоді перекладача – і цю роль виконував я. Пам’ятаю, як під час однієї з розмов із данськими колегами він почав згадувати своє тюремне минуле. Заарештованим давали лише «радянські» книжки, зокрема й про революціонерів у царських тюрмах. Але старий досвід «перестукування» між сусідніми камерами застосувати було неможливо: у тюрмі КГБ між двома товстими стінами камер передбачався ще й метровий порожній простінок, який унеможливлював будь-які контакти між в’язнями. Очевидно, цю обставину теж варто пам’ятати, щоб зрозуміти: хворий на туберкульоз легень Дзюба був тоді фактично приречений системою на смерть.
А вже тільки мені, сидячи в данському ресторані з його багатими стравами, Іван Михайлович раптом почав захоплено розповідати про стиглі донецькі степові помідори, смачніші, на його думку, від усього, що нам подавали. Цю любов до рідної Донеччини він проніс до сьогодні – і тому йому дуже болить, що його «малу батьківщину» Докучаєвськ нині окуповано.
Перемога Леоніда Кучми над Леонідом Кравчуком влітку 1994-го означала й звільнення Івана Дзюби з посади міністра. І хоч його команда на чолі з першим заступником, талановитим художником і «рухівським» головою Івано-Франківської облради Миколою Яковиною ще рік приречено боролася, але врешті переможці визначилися з кандидатурою нового міністра, й міністерство знову перетворилося на «центральну філармонію» (а прерогатива вироблення політики знову перемістилося на вулицю Банкову – щоправда, вже не в ЦК, а в Адміністрацію Президента, яку очолив Дмитро Табачник).
Але й після відставки Іван Михайлович не зійшов з громадської арени. Від 1992 року він очолював перенесений в Україну часопис «Сучасність» (що, напевно, взагалі був нашим кращим літературним журналом усіх часів) – і я з великим задоволенням друкував там свої статті, переклади та вірші. Паралельно, отримавши статус академіка й керівника академічного відділення мови та літератури (хоч навіть кандидатської йому не судилося захистити через обставини часу), Іван Дзюба домігся кардинального піднесення упосліджуваної багато десятиліть української гуманітаристики. Він виявив себе розважливим і справедливим керівником Комітету з Шевченківських премій. Він брав активну участь у громадській ініціативі «Перше грудня». Він став ініціатором унікального проєкту «Енциклопедії сучасної України», а в середині «нульових» у новоствореному Інституті енциклопедичних досліджень НАН обґрунтував і необхідність видання «Великої української енциклопедії» (принагідно залучивши мене до роботи й над цією концепцією).
Для мене було великою честю отримати запрошення Івана Михайловича написати передмову до його книги праць про свого наукового вчителя академіка Олександра Білецького. Вона з’явилася до 90-річчя Івана Дзюби – великого українського мислителя ХХ століття. Ця книга ще раз доводить: звертаючись до подій давно минулих десятиліть, академік Дзюба незмінно робить це з проєкцією на день теперішій. І якщо Україна й українська культура, попри дальшу загроженість, мають шанс на гідне майбутнє – то в цьому є велика особиста заслуга Івана Михайловича Дзюби.Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, професор, радник міністра культури України Івана Дзюби в 1993-94 роках.
«ЛИЦАР ЛІТЕРАТУРНОЇ НАУКИ»
З передмови до книги Максима СТРІХИ
«Це найґрунтовніше на сьогодні дослідження, присвячене постаті, спадщині та науковим поглядам визначного українського літературознавця Олександра Білецького, було написано в 1967– 1969 рр., коли її автор Іван Дзюба, літературний критик і член Спілки письменників України, працював спершу літературним коректором в «Українському біохімічному журналі», а потім зумів на певний час влаштуватися «за фахом», отримавши посаду редакційного працівника видавництва «Дніпро».
Про те, в яких умовах творилося й жилося Іванові Михайловичу, дають уявлення щоденникові записи тодішнього партійного керівника України Петра Шелеста: «За моїм завданням Дмитерко, Коротич, Подоляк написали гарну статтю проти концепції Дзюби. Прочитав лист П(…) і Дмитерка, в якому вони розвінчують Дзюбу, добре написали, просто молодці» (21 липня 1969 р.). «Був на прийомі Нікітченко (КДБ)… Нікітченко здивований і у нього виникають підозри, що хтось із КДБ про все інформує Дзюбу, бо всі заходи, які вживаються, стають відомими. Це дуже погані та небезпечні справи» (21 жовтня 1969 р.).
Писав це не якийсь печерний українофоб (яких теж ані тоді, ані згодом не бракувало), а загалом прихильний до української мови й історичної пам’яті Петро Шелест.
Однак свою фундаментальну працю «Інтернаціоналізм чи русифікація», скеровану проти винародовлення України, Іван Дзюба писав у 1965 р. (а Василь Макух через три роки спалив себе живцем на Хрещатику, протестуючи проти того ж винародовлення) саме в часи Шелеста. Невдовзі настануть 1970-ті: похмуре десятиліття Щербицького (цей новий партійний лідер-«технократ» вже принципово не говорив українською навіть із письменниками), Маланчука (ідеолог КПУ, «уславився» боротьбою з національною інтелігенцією) й Федорчука (голова КДБ УРСР з особливим садизмом переслідував не лише реальних, але й потенційних інакодумців). На його тлі часи Шелеста видаватимуться вже вельми ліберальними. І це ще раз підкреслює неймовірний трагізм «українського ХХ століття», багато сюжетів якого з погляду представників благополучніших культур видаватимуться відверто макабричними…»