Яким би збідненим в нашій уяві був світ, аби не було в ньому перекладачів! Ми вітаємо нашого постійного автора і члена редколегії газети «Світ», фізика, письменника, перекладача, професора КНУ імені Тараса Шевченка Максима Стріху з нагородженням його однією з найпочесніших перекладацьких премій – імені Григорія Кочура за переклад українською “Кентерберійських оповідей” Джеффрі Чосера.
Як сказано в офіційному повідомленні, члени Комітету, які досконально ознайомились з усіма творами, шляхом відкритого голосування одностайно назвали достойним премії переклад українською мовою твору Дж. Чосера «Кентерберійські оповіді. Частини І-ІІ», здійсненого Максимом Віталійовичем Стріхою та виданого видавництвом «Астролябія». Зазвичай премію вручають у День народження Григорія Кочура 17 листопада. Не відступили від традиції і на цей раз: однак церемонія відбувалася онлайн, тож диплом лауреата в той день продемонстрували тільки на екрані.
Виступаючи з подячною промовою, Максим Віталійович подякував насамперед Джеффрі Чосеру, який понад 600 років тому написав цю чудесну книжку, яку досі читають з неослабною увагою, а також українським перекладачам, які досі майже не бралися за неї, і тому залишили її йому для перекладу…
Віршовані новели Джеффрі Чосера написано ще в кінці XIV століття – це збірка з 24 оповідей (хоча Чосер задумував їх аж 120). Свої історії розповідали паломники, що прямували на поклоніння мощам святого Томаса Беккета в Кентербері. Звідси – назва. Оповідей набралося на два томи українською, кожний з яких має по 528 сторінок. Книга з’явилася на світ у львівському видавництві «Астролябія» 2019 року. Але, незважаючи на солідний обсяг і давні часи, описані в ній, вона читається на одному подихові, і за півтора року знадобилося уже друге її видання. Завдячує книга цьому, звичайно, насамперед Джеффрі Чосеру, але й не меншою мірою перекладу Максима Стріхи, який передає всі тонкощі й особливості манери письма автора, його стиль, гумор і реалії того часу.
Перекладацьких премій в Україні не так багато. Літературну премію імені Григорія Кочура присуджують за найкращі переклади українською визначних творів світової поезії та вагомі перекладознавчі праці в царині українського художнього перекладу.
Власне, Максим Стріха цілком міг би претендувати на отримання цієї премії й за другою складовою: його монографічна праця «Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням», що вийшла 2020 року, належить саме до окреслених вище. Однак, саме переклад «Кентерберійських оповідей», за словами Максима Стріхи, «мабуть, останнього великого тексту європейського канону, який досі не було перекладено українською», – було названо унікальною подвижницькою роботою – і за масштабом проєкту, і за філігранністю перекладу. З ним можна порівняти хіба що його ж переклад з італійської поеми Данте Аліг’єрі «Божественна комедія» (також видавництво «Астролябія»), за який Максим Стріха отримав у 2015 році Премію Кабінету міністрів України імені Максима Рильського.
І водночас нинішня премія для лауреата особлива: вона носить ім’я його вчителя – Григорія Кочура, у якого нинішній лауреат вчився і з яким підтримував тісні контакти в останнє десятиліття життя Кочура: з 1985 по 1994 рік.
Тож особливу подяку Максим Стріха склав саме Григорію Порфировичу – блискучому перекладачу та інтелектуалу, дивовижно інтелігентній та скромній людині, продовжувачу традиції неокласиків, учню Миколи Зерова, який «володів українською мовою у всіх її регістрах». «Він був унікальним лінгвістом, перекладав з оригіналів із 30 мов, без підрядників, які визнавав тільки тоді, коли робив їх сам»…
«І нарешті, він був людиною незламною, – продовжив Максим Стріха, – бо те, що йому судилося в житті, мало хто переніс би». Пригадуючи свої зустрічі і розмови з Григорієм Кочуром, Стріха показує тоненьку книжечку таборових віршів «Інтинський зошит», яку Григорій Порфирович подарував йому з підписом: «Максиму Стрісі від початкуючого дилетанта». «За цими словами дуже багато гіркоти і водночас Кочурової іронії», – каже Стріха. – Адже ця книжечка вийшла, коли йому був 81 рік. А перед тим були 10 років сталінських таборів і ще 5 – «волі» у заполярній Інті, нова заборона на друк і навіть згадування імені його у 1970-х.
«І якщо ми чогось варті, – каже лауреат премії імені Григорія Кочура, то це тому, що був Григорій Порфирович, був його великий друг Микола Лукаш, був Василь Мисик, були неокласики, які були вчителями Кочура, а до них були Старицький і Куліш… Отже, сьогодні у нас є чим пишатися, і на нас лежить велика відповідальність, бо ми продовжуємо їхню справу».
Максима Стріху тепло привітали члени Комітету з присудження премії на чолі з головою – першим заступником міністра культури та інформаційної політики Ростиславом Карандєєвим. Вдячність за пам’ять про вчителя і постійну турботу та допомогу у підготовці до друку статей Григорія Кочура, його епістолярної спадщини (листування з Максимом та Богданом Рильськими, Миколою Лукашем) висловила директор літературного музею письменника Марія Леонідівна Кочур.
Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
Газета “Світ”, № 45 – 46 , грудень 2021 р.