24 грудня виповнюється 85 років з дня народження однієї із знакових постатей української історії другої половини ХХ ст. – В’ячеслава Чорновола. Важко визначити його конкретний внесок у хід подій. По суті, без перебільшення можна сказати, що кожна проблема, яка виникала в Україні, потрапляла в поле зору його уваги. Енергія й працьовитість цієї людини викликає захоплення, він був двигуном починань, перетворень і змін свідомості суспільства, суспільно-політичних та соціально-економічних відносин. Не без того, що помилявся, але й вірно вибудовував стратегію власної діяльності, розвитку держави. Програш президентських виборів 1991 р. демократичними силами не дозволив йому стати головним будівничим Української держави, що безсумнівно спричинило стагнацію українського державотворення 1990-х років, а також сучасну війну. Зайнявши друге місце на виборах, він став виразником ідей опозиційно налаштованих людей до «старої» нової влади. Впродовж довгих років виступав поборником ідеї реалізації процесу консолідації національно-демократичних сил.
В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 р. в с. Ерки, Катеринопільського району Київської (нині Черкаської) області. Його батькам довелося жити у важкі сталінські часи, зазнати переслідувань з боку влади. Відгороджений завдяки батькам від правди про реалії життя, юний В’ячеслав, як і інші українські діти в той час, ріс під впливом комуністичних міфів та ідеологем. На відмінно навчавсь у школі, активно займався громадською діяльністю, очолював піонерську та комсомольську організації, стежив за рівнем навчання учнів у школі, брав участь у діяльності різних гуртків, видавав шкільну газету, організовував молодіжні бригади для допомоги колгоспу в збиранні врожаю, проводив політико-виховну роботу в комсомольській організації колгоспу свого села тощо. Все це сприяло виробленню його характеру, стилю та ритму життя.
Після вступу у 1955 р. до Київського державного (нині національного) університету імені Тараса Шевченка він отримав доступ до нових знань, що привело до трансформації його світосприйняття. В. Чорновіл певною мірою був внутрішньо готовий до змін, оскільки, незважаючи на виховання у радянському дусі, прихована опозиційність його родини до тоталітарної системи постійно жила в ньому. ХХ з’їзд КПРС і розвінчування культу особи Сталіна стало справжнім переворотом для хлопця. Відтак він став одним з представників нової української інтелігенції, яка виходила за рамки звичних приписів, прагнула до вільного самоутвердження, до розвитку національного колориту в своїй діяльності. У В. Чорновола кардинально змінилося ставлення до дійсності, він навчився нічого не сприймати на віру, до всього доходити своїм розумом, бути громадянином, а не обивателем, відчувати власну відповідальність за загальні справи.
Ще з першого курсу почав боротися проти рутини викладачів та обмеження студентів, писав у газети критичні публіцистичні статті, палко виступав на зборах. Продовжуючи відмінно навчатися і в університеті, В. Чорновіл основним завданням своєї комсомольської роботи визначив сприяти у задоволенні духовних запитів одногрупників, багато з яких були вихідцями із села. Він регулярно діставав квитки та організовував походи на вистави в оперний і драматичні театри, театр оперети, на художні виставки, перегляд кінофільмів, у музеї тощо.
Відійшовши на другому курсі від активної комсомольської діяльності, він продовжив спрямовувати інших до осмислення власних національних історичних і культурних цінностей.
Згодом він твердив, що на другому-третьому курсі навчання став на позиції боротьби проти партійної диктатури, проти однопартійної системи, боротьби за національне звільнення.
Нестандартне мислення стурбувало деяких «правильних» однокурсників, і він постав перед загрозою виключення з університету, яку вдалося уникнути завдяки поїздці на будівництво домни у м. Жданов (нині Маріуполь). Там він здобув практичний досвід журналістської роботи в багатотиражній газеті будови та продовжив роботу з інформування молоді щодо національних ідей.
Після піврічної праці на домні він відновив навчання в університеті. Надалі брав активну участь у різних молодіжних диспутах, зустрічах, вечорах, особливо на тих, куди приходили письменники, яким вдалося повернутися зі сталінських застінків. Часто відвідував засідання університетської літературної студії імені В. Чумака, так званій СіЧі. Відразу ж після заснування Клубу творчої молоді на чолі з Лесем Танюком став його активним членом, впливав на діяльність цього об’єднання.
Захоплення вивченням репресованих і забутих імен української науки та культури привело В. Чорновола до написання дипломної роботи про донедавна забороненого громадського діяча й письменника ХІХ ст. Бориса Грінченка. Дослідження В’ячеслава переросло рамки дипломної роботи, стало «вирішальним моментом у його національному самоутвердженні». Осмислення поглядів Б. Грінченка посприяли остаточному становленню світогляду В. Чорновола, який мало чим відрізнявся від того, який він мав у зрілі роки.
Закінчивши університет у 1960 р., він як медаліст мав першочергове право отримати роботу в Києві, однак через його вільнодумство розподілу за призначенням у столиці не одержав. Тому, скориставшись викликом на роботу, надісланим із Львівської студії телебачення, поїхав працювати до Львова. Під час роботи на телебаченні просував передачі про здобутки національної культури, плеяду молодих шістдесятників, відкидав ідеї радянського ура-патріотизму. Налагоджував контакти з львівською творчою інтелігенцією.
У 1963 р. повернувся до Києва для завершення кандидатської дисертації. Поновив і розширив зв’язки з плеядою київських шістдесятників. Як організатор або як учасник брав участь у різноманітних їхніх заходах. Активно долучився до розповсюдження та підготовки самвидаву.
Під час масових арештів 1965 року представників української інтелігенції В. Чорновіл разом з І. Дзюбою та В. Стусом відкрито виступив проти репресій влади. Згодом був організатором і учасником петиційних кампаній протесту проти репресій. Щоб донести інформацію до громадськості, показати об’єктивні причини і перебіг репресій та відтворити реальні образи засуджених людей, які були не абстрактними «буржуазними націоналістами», а талановитими й обдарованими представниками української інтелігенції, підготував дві ґрунтовні книги «Правосуддя чи рецидиви терору?» та «Лихо з розуму». Книги стали цінним інформаційним джерелом, що разом із книгою І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» об’ємно висвітлювали різні грані становища українського народу в СРСР.
За виявлену громадянську позицію В. Чорновола було звільнено з роботи. Відтоді і до розвалу СРСР був позбавлений можливості працювати за фахом у державних ЗМІ, через що працював на випадкових роботах. Невдовзі його було засуджено за відмову давати покази на судилищі над Б. Горинем, М. Горинем, М. Зваричевською та М. Осадчим. У 1967 р. кинуто за грати за написання книг «Правосуддя чи рецидиви терору?» та «Лихо з розуму».
Після виходу на волю наприкінці 1969 р. створив підпільний журнал «Український вісник», в якому інформував громадськість про перебіг протистояння незгодних з режимом. За короткий дворічний період виходу «Вісника» до ув’язнення В. Чорновола у 1972 р. журнал здобув велику популярність і помітно впливав на збільшення інформації про рух Опору як в Україні, так і за її межами, додав нового імпульсу ослабленому репресіями руху.
Під час зростання тиску радянської влади та зменшення кількість осіб, котрі брали участь у громадських акціях виникла потреба шукати нові форми боротьби. Тож В. Чорновіл пропонує створити правозахисну організацію, яка мала стати репрезантом українського спротиву. Таку організацію розпочав створювати після арешту на початку грудня 1971 р. однієї з активних учасниць руху Опору, одеситки Н. Строкатої – дружини політв’язня С. Караванського. Однак через черговий арешт не зумів завершити розпочате.
Вчергове опинився за гратами 12 січня 1972 р. Основним пунктом пред’явленого йому звинувачення було редагування підпільного самвидавчого журналу, а також написання і зберігання інших, так званих антирадянських праць. Відбувати шести річний термін ув’язнення його відправили в сибірські концтабори, а згодом і трьохрічне заслання. За кілька тижнів до звільнення, у квітні 1980 р., його засудили на черговий п’ятирічний термін за сфабрикованою справою. Тому повернутися в Україну з ув’язнення вдалося лише у квітні 1985 р.
З дня арешту і до завершення терміну заслання він наполегливо добивався справедливого, правового ставлення як до себе, так і до інших в’язнів, вдаючись до різноманітних способів боротьби. За мужність і лідерські якості В. Чорновола в ув’язнені називали «зеківським генералом».
Після повернення на Батьківщину за умов пильної уваги до себе з боку влади і несприятливої політичної ситуації в Україні він не міг одразу після повернення розгорнути помітну політичну роботу. Громадську діяльність почав з того, як згодом написав в автобіографії, що став шукати людей, близьких за поглядами. Невдовзі відновив випуск позацензурного самвидавського журналу «Український вісник» вже як легальне видання.
Зважаючи на швидкі темпи активізації суспільно-політичних процесів у республіках Балтії і Закавказзя, В. Чорновіл ініціював утворення такої структури, яка могла б стати широким об’єднанням на зразок популярних тоді народних фронтів. 7 липня 1989 р. на львівському мітингу було заявлено про створення першої української політичної організації другої половини 1980-х рр. – Української гельсінської спілки(УГС). В перший рік діяльності УГС фактично очолює Спілку, бо вибраний за його пропозицією головою Л. Лук’яненко перебував на заслані. Хоча УГС не вдалося стати багато чисельною організацією, але на думку багатьох дослідників і політичних діячів вона виконала велику роль в активізації українського національно-визвольного руху, виявилась каталізатором національного відродження.
В’ячеслав Чорновіл взяв участь в утворенні Народного Руху України, що став масштабною громадсько-політичною організацією. Негативно поставився до спроби його лідерів перетворити його у 1990 р. у партію, вважаючи такий крок непоправним ударом, що призведе до розпорошення антикомуністичних сил і унеможливить дієвий тиск на радянську владу.
Під час виборів до Верховної Ради УРСР всупереч протидії влади здобув мандат депутата отримавши підтримку від 55, 613 тис., або 68,60% виборців округу. Заразом був обраний депутатом Львівської обласної ради, а у квітні 1990 р. її головою.
Перемога на виборах мала велике значення для нього. Вона виявилася об’єктивною оцінкою з боку широкої громадськості його ідей та дій, які десятиліттями викривлялися радянською владою. В. Чорновіл перетворився з переслідуваної владою особи на всенародно визнаного діяча, законотворця; став одним із тих, хто ламав стереотипи про Україну, національну ідею та щодо таких «незгодних», як він, серед української спільноти.
З першого пленарного дня роботи Верховної Ради, обраної у 1990 р., В. Чорновіл почав ініціювати різноманітні пропозиції, значну частину з яких уже обговорили або апробували у Львівській обласній раді. Увійшов у склад опозиційного депутатського об’єднання – Народну раду, невдовзі також у депутатську групу «Радикали».
Наявність у Народній раді яскравих особистостей, які подібно до В. Чорновола направляли й активізували її діяльність, дала парламентській меншості змогу неодноразово досягати потрібного їй результату при ухваленні законопроектів і постанов.
Обрання головою облради людини, яка користувалася на Львівщині значним авторитетом, характеризувалася вмінням політика було в тодішніх складних суспільно-політичних умовах успішним політичним рішенням, що сприяло посиленню демократичних сил і процесів в області та в Україні загалом.
Як голова Львівської обласної ради В. Чорновіл виступив ініціатором багатьох радикальних реформ. Перш за все з його іменем пов’язані численні політичні перетворення на Львівщині, де було розроблено і вперше практично реалізовано механізми відновлення інститутів української незалежної держави, атрибути державності. У відозві обласної ради до народу, Львівщину було оголошено «островом свободи, … що стає на шлях радикальних змін, стає місцем вироблення механізмів і принципів здійснення одвічної мрії нашого народу про демократичну Українську Державу».
В’ячеслав Чорновіл розпочав наповнювати гасло «Вся влада Радам!» реальним змістом, що вело до позбавлення комітетів комуністичної партії не властивих їм функцій. Із метою перебирання управління областю з-під контролю обкому КПУ у своє ведення облрада терміново реорганізувала структуру облвиконкому, утворивши нові підрозділи, було створено власний пресовий орган тощо.
Довгоочікуваною для багатьох мешканців Львівщини стала ухвала облради про проголошення української національної символіки і національного гімну офіційно прийнятими на території Львівської області. Із першої сесії обласної ради приступили до впровадження економічних реформ на території області. З-поміж різних питань пріоритетними для В. Чорновола були економічні, тому невипадково близько 80% рішень обласної ради стосувалось економіки.
Гострим і конфліктним для Львівської облради, подібно, як для інших рад галицького регіону, виявилося релігійне питання.
Обласна рада на чолі з В. Чорноволом, користуючись широкою підтримкою населення Львівщини, викликала негативне ставлення до себе з боку компартійних, силових та виробничих структур. Проти обласної ради підконтрольні компартії ЗМІ розгорнули дискредитаційну кампанію, координовану з міліцією і КДБ, рішення облради неодноразово оскаржував прокурор області, блокував обласний комітет КПУ.
На початку осені 1990 р. В. Чорновіл спрогнозував можливий наступ реакції на демократичні свободи, що почав наростати з кінця 1990 року. Відповідно, він запропонував підготувати комплекс різноманітних протидій реакції. Одним із перших його заходів було досягнення координації і узгодженості дій рад трьох західноукраїнських областей – Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської, в яких домінували демократичні сили. Створена так звана Галицька Асамблея стала займатися не лише політичними питаннями, але проводила заходи із стабілізації економічних процесів в цих областях.
Під час проведення союзного березневого референдуму 1991 р. щодо майбутнього СРСР, в Галичині до союзного і другого двозначного республіканського питання, з ініціативи В. Чорновола було включено питання щодо ставлення громадян до ідеї відновлення незалежної Української держави. Ствердно на нього відповіли близько 80 відсотків мешканців. В. Чорновіл проявив активність під час серпневого заколоту 1991 р., за його ініціативи був захоплений львівський обласний комітет комуністичної партії та здобуті секретні документи, які підтвердили причетність компартії до державного перевороту. Відіграв В. Чорновіл значну роль у прийнятті Акту про незалежність України.
У 1991 р. В. Чорновіл взяв участь у виборах Президента України. Запровадження посади Президента України він вважав важливою державотворчою дією, що забезпечить ефективність управлінських механізмів в країні. Він одразу після законодавчого запровадження посади Президента звернувся до лідерів Руху та інших демократичних організацій із пропозицією, чи, радше з вимогою, негайно створити виборчий блок «Демократична Україна» та висунути єдиного кандидата. Однак обрати єдиного кандидата не вдалося, і на виборах виявилось кілька кандидатів від демократичних організацій.
В’ячеслав Чорновола на посаду Президента України висунув НРУ та низка інших організацій і трудових колективів. З-поміж інших кандидатів-демократів він мав найвищий рейтинг довіри серед виборців і був головним конкурентом фаворита виборів – Л. Кравчука. Багато хто з числа як безпосередніх учасників перегонів, так і інших політичних осіб погоджувалися з тим, що єдиний кандидат від демократичних сил міг стати реальним конкурентом Л. Кравчуку. Не відкидав цього і Л. Кравчук.
За результатами виборів В. Чорновіл поступився Л. Кравчуку, набравши 23,27% голосів, але суттєво випередив усіх інших кандидатів від демократичних сил. Обнадійливими для В. Чорновола виявились результати референдуму щодо підтримки громадянами незалежності України. Такий результат був отриманий і завдяки просвітницькій діяльності В. Чорновола в ході виборчої кампанії 1991 р.
Після президентських виборів та грудневого референдуму 1991 р. В. Чорновіл виступив за надання опозиції нового конструктивного характеру, за налагодження співпраці з Президентом, але на основі чітко виписаних її засад. Закликав здійснити швидку реорганізацію діяльності всіх національно-демократичних сил в нових політичних умовах.
Осереддям нової конструктивної опозиції, яка мала підштовхувати «стару» нову владу до реформ мав стати НРУ. Руху, на переконання В. Чорновола, потрібно було надати нових організаційних форм, оскільки він зіткнувся з дезінтеграційними процесами, котрі переживали подібні утворення в інших країнах колишнього соціалістичного табору. Проте, на відміну від більшості народнофронтівських організацій, Рух не зміг прийти до влади. Тому НРУ потрібно було трансформувати у політичну партію для збереження матеріальних ресурсів, членства та вагомого місця в політичному житті країни.
На третьому Всеукраїнських зборах НРУ, які відбулися 29 лютого – 2 березня 1992 р., більшість делегатів підтримувало позицію В. Чорновола. Однак частина, включно з діючим керівництвом, були противниками. Щоб не допустити розколу вирішили обрати трьох співголів – І. Драча, М. Гориня та В. Чорновола, які мали вивести Рух із кризи. Фактичне двовладдя в Русі тривало до чергового грудневого з’їзду 1992 р., на якому єдиним керівником обрали В. Чорновола.
Делегати Третього збору Руху підтримали пропозицію В. Чорновола про перехід НРУ в конструктивну опозицію до Президента Л. Кравчука, який відмовився від проведення політичних та швидких економічних реформ. В. Чорновіл виступив проти того, щоб за всяку ціну будувати невизначену державу, а лише згодом наповнювати її якимось змістом. На його переконання, державу потрібно було будувати одночасно з розбудовою національного демократичного суспільства. Відповідно, В. Чорновіл, на відміну від багатьох інших, не піддався спокусі владою, своєю опозиційною діяльністю змушував і уряд, і президента до реальних, а не демагогічних кроків до ринкової економіки, а значить, і до уставлення Української держави. Такий його політичний крок був розкритикований з боку певної частини представників націонал-демократів.
Відмова від проведення в Україні політичної реформи призвела до гальмування представниками старої номенклатури необхідних змін в різних сферах державного життя. На переконання В. Чорновола, в Україні продовжувалося будівництво соціалізму, не розпочалася приватизації, роздержавлення, демонополізації, не було проведено особливо нагальної як для України аграрної реформи, не проведено фінансової, грошової реформи. Причинами цього, на його думку, було монопольність комуністичної системи в державі, а також незрілість української демократії. Вихід із цієї ситуації вбачав у переобранні Верховної Ради, яка була обраною за часів існування Союзу і тому не могла відображати інтереси та прагнення нового українського суспільства та чинила перешкоди політичним і економічним реформам.
3 березня 1992 р. на десятій сесії Львівської обласної ради В. Чорновіл заявив про свою відставку з посади голови облради, мотивуючи це рішення як змінами законодавства, внаслідок яких повноваження голови облради зменшилися, так і переходом на постійну депутатську роботу до Верховної Ради України.
Двохрічний період керівництва В. Чорноволом депутатського корпусу Львівщини посприяв йому набути управлінського досвіду керування територіальними структурами і людьми в різноманітних критичних ситуаціях, підвищити авторитет у загальноукраїнському масштабі.
Із переходом В. Чорновола на постійну роботу у Верховну Раду його праця як народного депутата інтенсифікувалася. Він брав участь в обговоренні й ухваленні всіх важливих питань, зокрема ухваленні Конституції України, реорганізації державного управління країни, економічних реформ, формування армії, ситуації в Криму і на Чорноморському флоті, ядерного роззброєння, відносин з Росією та іншими країнами тощо.
Власну парламентську діяльність та роботу рухівської фракції В. Чорновіл спрямовував на досягнення економічного розвитку в поєднанні з національним відродженням України. Закликав лідерів усіх депутатських фракцій та груп відмовитися від розгляду заполітизованих питань, що можуть дестабілізувати роботу парламенту.
В’ячеслава Чорновола і фракцію НРУ доволі часто критикували за недостатню увагу до економічних та соціальних питань під час парламентської діяльності. Він з тим не погоджувався, зазначаючи, що і він, і депутати фракції неодноразово порушують зазначені питання в сесійному залі.
Обраний на народним депутатом по мажоритарному окрузі у 1990 р. у Львові та у 1994 р. у Тернополі В. Чорновіл не тільки регулярно зустрічався з виборцями, читав листи і звернення, проводив прийоми громадян з особистих питань, але щорічно звітував у своєму окрузі про роботу у Верховній Раді. Після проходження в 1998 р. в парламент за списком партії НРУ В. Чорновіл обрав собі для кураторства Кримську автономію.
Перебравши у 1992 р. головування в Русі В. Чорновіл докладав значних зусиль для забезпечення ефективної діяльності партії. Здійснював організаційну реорганізацію центральних і крайових структур, формував агітаційно-пропагандистський апарат, створював інформаційно-видавничий відділ, налагоджував систему підготовки нових кадрів, а також фінансово-матеріальне забезпечення партії.
Незважаючи на тривалий період перебування в опозиції, відсутність стабільного фінансування, складну соціально-економічну та політичну ситуацію в країні, В. Чорновіл зумів утримувати рухівський потенціал, організаційно посилювати партію, збільшувати чисельність парламентської фракції. Завдяки його діяльності на посаді голови партії НРУ впродовж 1990-х рр. був однією з провідних українських політичних сил.
В’ячеслав Чорновіл продовжив розбудовувати рухівську інформаційну службу. Розумів, що ефективність її роботи стане запорукою дієвості партії, забезпечить Рухові помітне місце в інформаційному просторі країни, сприятиме формуванню у громадян України й представників закордонних держав належного ставлення до партії та різних процесів в державі. Тому значну увагу звернув на вдосконалення взаємообміну інформацією в середині організації, посилення співпраці зі ЗМІ, розвиток рухівської преси. Економічна криза 1990-х рр., проблеми з фінансовим забезпеченням рухівської прес-служби, внутрішньоорганізаційні кризові процеси негативно позначилися на її роботі. Однак праця щодо її створення не призупинялася. Станом на 1996 р. Рух мав понад 40 власних газет та журналів загальним тиражем більше 700 тисяч примірників.
Зважаючи на гостру необхідність незалежних демократичних всеукраїнських видань, В. Чорновіл створив у 1995 р. тижневик «Час-Time». Газету він не проголосив офіціозом Руху, а розглядав як загальнодемократичне видання, що мало сприяти консолідації національно-демократичних сил. «Час-Time» не лише виконувала свою безпосередню роль у створенні інформаційного продукту, а й виступала організатором і спонсором різноманітних молодіжних, гуманітарних, спортивних та культурно-масових заходів.
Разом із газетою В. Чорновіл створив видавництво «Час» для випуску книг, що мали велике значення для самоствердження і розвитку українського народу. Так, лише упродовж 1997 р. було надруковано сім книжок, зокрема Ю. Андруховича «Рекреація», Ю. Луцького «Між Гоголем і Шевченком», збірник спогадів про І. Світличного «Доброокий» та ін. Книги серії не лише надходили у продаж, їх безкоштовно надсилали у фонди бібліотек, навчальних закладів тощо.
З обранням Президентом України у 1994 р. Л. Кучми В. Чорновіл підтвердив позицію НРУ, що партія залишається в «конструктивній опозиції».
Прийшовши до влади при підтримці лівих сил, Л. Кучма відсторонився від них, не виконав найбільш одіозних обіцянок, наприклад, щодо запровадження другої державної російської мови. Зважаючи на такі дії Л. Кучми, В. Чорновіл почав шукати з ним точки співпраці.
Нерідко «конструктивна опозиція» НРУ ставала предметом критики, звинувачень у заграванні із Президентом. Яскравим прикладом підтримки державницької діяльності Л. Кучми стала участь В. Чорновола і рухівської фракції у прийнятті Конституції України. «Конституція потрібна нам, – заявляв В. Чорновіл, – насамперед, як гарант внутрішньої стабільності і незворотності обраного нами в серпні 1991 року шляху. Її прийняття означатиме остаточний крах спроб повернутися до «соціалістичного вибору» радянської системи чи нової УРСР».
Після виборів 1994 р. В. Чорновіл спрямовував діяльність на посилення авторитету НРУ серед громадськості та намагався консолідувати націонал-демократичні сили. 7 листопада 1996 р. В. Чорновіл заявив про намір створити єдину коаліцію всіх національно-патріотичних і демократичних сил для участі в парламентських виборах у 1998 р., а вже 1 грудня 1996 р. він разом з І. Драчем (Конгрес української інтелігенції), П. Мовчаном («Просвіта») та І. Юхновським (Всеукраїнське об’єднання ветеранів) у спільній заяві закликав до об’єднання напередодні виборів з метою утворення в майбутньому парламенті єдиної фракції. Єдність національно-демократичних сил мала визначатися формулою: єдина виборча платформа, єдиний список кандидатів, єдина фракція в парламенті після виборів, єдина політична організація. Розпочався процес повернення до Руху його колишніх членів.
Розбіжності між політичними і громадськими організаціями не дозволили правим та національно-демократичним силам піти на вибори 1998 р. єдиним блоком та призвели до втрати голосів.
У парламенті було сформовано фракцію НРУ, що вже нараховувала 51 депутата. Тим не менше, в НРУ почалося чітко виражене протистояння, яке випливало зі скромних результатів виборів та передвиборчих проблем в НРУ. Крім того, влада намагалася вплинути на позицію Руху як єдиної потужної парламентської правоцентриської сили, що не зазнала серйозного розколу. НРУ міг відіграти чільну роль у президентських виборах 1999 р, а на парламентах стати осередком дієвої правоцентриської опозиції. Тому на початку 1999 р. в Русі розпочався конфлікт. Більша частина Проводу НРУ, яка була одночасно основою парламентської фракції НРУ, оголосила про скликання позачергового з’їзду з метою переобрання голови Руху. Внаслідок чого Рух постав перед загрозою розколу.
Формально розкол постав на десятому з’їзді НРУ, який провели противники В. Чорновола. Лейтмотивом цього з’їзду стали слова В. Черняка: «Тяжко переступати через Чорновола. Але якщо Народний рух спіткнувся об Чорновола, то треба переступити і продовжити рух. Ми віддаємо належне В’ячеславу Максимовичу – він знамено національно-визвольної боротьби. Він записав своє ім’я золотими літерами на скрижалі історії України. Але якщо вже записав – то відійди і дай можливість записати іншим». На з’їзді В. Чорновола звинуватили в авторитаризмі та усунули з посади лідера, яким обрали Ю. Костенка.
В. Чорновіл не визнав легітимним цей з’їзд, зазначав, що «приводом до мого «повалення» стало те, що ми… не лобіюємо власних інтересів, не вимагаємо, як інші, грошей за кожне голосування». Тож, трактуючи ситуацію як змову певної частини істеблішменту Руху проти себе, він розпочав турне по обласних організаціях НРУ, метою якого було прагнення В. Чорновола пояснити членам територіальних осередків Руху суть проблем в організації і закликати провести обговорення всіх проблемних питань на спільному з’їзді, де мав бути представлений весь Рух. Під час цього з’їзду В. Чорновіл хотів поставити на обговорення питання про те, хто має очолювати НРУ.
Турне приносило помітні результати, і випливало, що він реалізує власні плани. Проте на заваді цьому стала його трагічна загибель 25 березня 1999 р. в автокатастрофі під Борисполем на Київщині.
В’ячеслав Чорновіл впродовж життя боровся, діяв, страждав, перемагав… Загинув у борні, але залишився символом незламності та невідступності для інших.
Історик Василь ДЕРЕВІНСЬКИЙ