Війна застала її з сином Ярославом, студентом КНУ імені Тараса Шевченка, та дев’ятирічною донькою Настею вдома, у Бородянці. Про перший тиждень війни, втечу з-під окупації та майже рік життя у Швеції, в Уппсалі, про роботу у Шведському сільськогосподарському університеті (SLU) говоримо зі старшою науковою співробітницею Інституту хімії поверхні ім. О.О. Чуйка НАН України, кандидаткою хімічних наук, в. о. голови профспілки інституту, суддею присяжного районного суду в Бородянці на початок повномасштабного вторгнення Оксаною ДУДАРКО.
— Минув уже рік відтоді, як росія почала нічим не спровоковане цинічне, жорстоке вторгнення на територію суверенної України. Сьогодні багато українців намагаються переосмислити події. Як це було для тебе і твоїх колег-науковців?
— Я належу до тих людей, для яких війна почалася у 2014-му, і питання повномасштабного вторгнення було лише в даті його початку… Ми донатили на фонди для воїнів, які купували все необхідне: від шкарпеток до прицілів.
З початку лютого вже точилися активні розмови про можливий напад росії, хоча до кінця ніхто не вірив, що це насправді може трапитися. В інституті я організувала дводенне навчання з тактичної медицини. Ці курси було заплановано на 23–24 лютого.
З членами профспілки ми проінспектували укриття в інституті. Воно було зроблено якісно, за всіма вимогами ще радянських часів. Залишалося докупити трохи медикаментів і контролювати запаси води.
— Тож перший день навчання з тактичної медицини ви все-таки провели?
— Так, у середу, 23 лютого, прийшов фахівець і провів інструктаж. Ми навчалися з 18 до 21 години. Я багато фотографувала, знімала відео. Інструктор залишив муляжі й турнікети: 24 лютого ми мали тренуватися вже на них.
Додому добралася пізно. Я не спала попередню ніч — листувалася з друзями в чаті. Але спати не хотілося. Подруга написала, що над Україною кружляють літаки союзників, зокрема над Житомирщиною, тому, як щось станеться — повідомлять.
Напередодні відбулася зустріч з ветеранами АТО. Хлопці показали, як збирати автомат, розповіли про набір в територіальну оборону. Запевнили, що шлях на Бородянку — лише через річку Тетерів, міст зірвуть — і загарбники не просунуться.
Однак, тривожний рюкзачок я зібрала, доньку проінструктувала: «Якщо мама телефонує і каже, що залишатися вдома небезпечно, ти береш оцей рюкзачок і спускаєшся в підвал. Там сусіди, тобі допоможуть». Я дуже переживала за доньку. Якщо щось почнеться, я буду на роботі в Києві, син — в університеті, чи впорається зі страхом моя 9-річна дівчинка?
— Але на роботу поїхати не встигла…
— Так, після безсонної ночі я все-таки заснула. Розбудив телефон, у чаті писали, що кругом вибухи, хтось опинився під бомбами неподалік аеродрому… І так з усієї України. У нас одні вікна квартири виходять на північ, на центральну вулицю Бородянки, інші — на південь, на Гостомель. Через вікно ми побачили безперервний потік машин з Києва — «варшавка» вже стояла, і транспорт рухався в об’їзд. У цей момент з’являються чорні гелікоптери. Вони летять над нашим будинком, я біжу до протилежних вікон — і тут починають бомбувати аеродром у Гостомелі, з’являється заграва… Я вихопила купу документів і сказала синові розкласти їх у три наплічники.
Я не мала уявлення про масштаб лиха. Думала, що це триватиме 2–3 дні — путін полякає, потім спрацюють санкції — і все це відкотиться назад. Ми запхнули в рюкзаки теплі речі й спустилися в підвал. Там вже були якісь консерви, печиво, навіть турка для кави. Туди провели електрику, занесли обігрівач — на перших порах було тепло, світло й комфортно. У підвал спустилися дві сім’ї, пізніше ще жіночка з сусіднього будинку. Інформація постійно змінювалася: то Гостомель наш, то знову не наш…
— А що в Бородянці?
— Містечко ніби вимерло. Магазини позачинялися, було введено комендантську годину. Син побіг у військкомат, щоб отримати автомат, хоча він його ніколи в руках не тримав. Повернувся засмучений — зброї не вистачило. У п’ятницю в місцевому чаті написали, що в понеділок треба буде здати кров для поранених. З Іванкова писали, що в них бої, потім зв’язок зник…
Невдовзі просочилась інформація, що росіяни захопили деякі бородянські села. А в суботу вже пішли колони танків центральною вулицею Бородянки. Вони рухалися дві години безперервно — на Бучу, Макарів.
У суботу орки розстріляли будинок місцевого поліціянта, загинуло шестеро осіб, серед них і півторарічна дитина.
Народ виїжджав хто як міг, на власний ризик. Міст через Тетерів так і не зірвали (його зірвали окупанти, коли втікали), і ми опинилися в оточенні. Мені телефонували друзі, які хотіли приїхати й забрати нас. Але як? Танки перли звідусіль на Київ.
У Бучі росіянам дали по зубах, вони повернулися і почали методично стріляти вздовж дороги. Бородянські хлопці з першого дня створили блокпост у центрі міста. Саме там, на п’ятачку без житлових будинків, наші громили ворожу техніку. Усі знали про Чорнобаївку, а у нас була — Бородянка…
У неділю та понеділок колони йшли до пізньої ночі, а у вівторок почали скидати бомби літаки. Ще був зв’язок, скинули фото першого розбомбленого будинку — це було помешкання моєї подруги. На щастя, вона спустилася в підвал. Там їх засипало, але вони вибралися. Інша сім’я (батьки доньчиної однокласниці) сховалися в комірчину у підвалі… Відкопали їх вже після окупації…
Першого березня ми були весь день у підвалі, нас бомбили. На околицях стояли кадирівці. Було страшно залишатися в окупації. Після восьмої вечора піднялися у квартиру, зателефонувала знайомому військовому. Він сказав так: «Добирайтесь у Пісківку. Звідти зможу вивезти». Як добратися? Нас четверо (до нас приєднався Олексій, однокласник Ярика)…
Я почала хаотично скидати у валізу речі, як раптом закричав Олексій: зі сторони Гостомеля летіла яскрава куля, вона збільшувалася. У мене було відчуття, що це ракета. Я крикнула: «В коридор!». Сама влетіла в кімнату, де Настя дивилася мультики, скинула її з ліжка, впала на неї… Умить почувся гучний вибух, хата ходором, світло пропало. Я тягну дитину в коридор, бахкає другий і третій раз… Потім — перерва, доки не прилітає наступний літак. Ми вибігаємо з квартири, у коридорі повно скла, у нашій квартирі вікна були відчинені, тому вибухова хвиля їх не зачепила. Прибігаємо в підвал, там повно людей.
У ту ніч було розбомблено багато будинків. Ми чули, як сипалося скло і будинок трясло, я переписувала людей у підвалі й відправляла SMS знайомій — раптом нас тут накриє, то щоб знали, хто був. Водночас відволікала дочку. Вона питала: «Мамо, росіяни дітей не вбивають, правда?..»
Ми ночували в підвалі. Було дуже холодно. Вранці прочитала, що, схоже, сьогодні росіяни доб’ють Бородянку, тому треба втікати: через центральну вулицю, лісосмугу, до навколишніх сіл…
Я вийшла на вулицю. Наш будинок стояв без скла, єдині вцілілі вікна — у моїй квартирі. Вони були заклеєні навхрест скотчем з українським візерунком, вишиванкою. Я подивилася, що ліворуч усе димить, а праворуч, від нашого будинку, усе ще ціле. Було зрозуміло, що вони спинилися наразі…
Піднялася у квартиру, знайшла для Насті чорні штани, бо вона була в яскраво-жовтих болоньєвих (думала, тікати треба в темному одязі, щоб не так було помітно). Тут виходить моя Настя з підвалу і каже, що їй холодно і перевдягатися не буде…
Ми відійшли метрів триста, намагаючись увесь час телефонувати друзям, щоб нас підвезли хоч на півдороги до Пісківки. І раптом бачимо: літаки летять прямо до нашого будинку. Присідаємо за гаражем, я наказую дитині розтулити рота, заплющити очі…. Бачимо, як вогняні стріли з літака летять у той бік, звідки ми прийшли.
Біжимо далі — наступний літак. Ховаємося за ріденькими кущиками, він відстрілявся — і ми знов побігли. Нас наздоганяє авто, водій пропонує підвезти. Приїжджаємо в Загальці (це 5 км від Бородянки), нас заводять у дитсадок, чимось годують, але ніщо не лізе в рот… Потім нас із дітьми везуть в інше село, 10 км від Бородянки. Я прошу відвезти до Пісківки… Їдемо якимись забутими Богом, розбитими дорогами… Нарешті добралися. На блокпосту показують, де стояв украдений циганами рашистський танк — то таки справжня історія!
Коли ми вже чекали машину, щоб їхати далі, мене почало трусити — вперше з початку війни… Нас забрав товариш, і ми поїхали до мами на Вінниччину. Дорогою нас зупиняли, і коли водій казав, що везе людей з Бородянки, всі замовкали. Ми не знали, що в цей час Бородянка була в кожному ефірі…
Третього березня ми вже були у мами.
Гул літаків, який ми чули, коли втікали з Бородянки, ще довго нас переслідував. Навіть у Швеції, коли летіли гвинтокрили, Настя відразу: «Мамо, нас точно не будуть бомбити?..»
— Коли ти вирішила виїжджати з України?
— Мені не довелось вирішувати, адже на літо був запланований мій третій візит в Уппсалу, я мала працювати тут за проєктом. На другий день війни моя шведська керівниця Гуляїм написала, щоб я приїжджала негайно. Але проблема була виїхати з Бородянки.
… У Швецію ми прилетіли 15 квітня, якраз на Великдень.
— Що сталося з будинком у Бородянці?
— Скажу чесно: я боялася їхати в Бородянку після окупації й побачити жахливі картини розбомбленого міста та свого житла. На даху сусіднього будинку застрягла ракета. Але наш будинок встояв, а всі висотки — до нього і після нього — були розбомблені. Хоч як дивно, мої вікна, заклеєні навхрест скотчем-вишиванкою, простояли так всю окупацію. Мабуть, український візерунок спрацював як оберіг. Напевно, він і помешкання захистив від мародерів, хоча замок у вхідних дверях вони все-таки встигли зламати. До речі, коли ми бігли з Бородянки, то хотіли перечекати саме під будинком, фото якого — з діркою посередині — обійшло усі світові шпальти. Його бомбили саме на наших очах…
— Як було в Уппсалі після приїзду сюди?
— Я дуже переживала на перших порах, як воно буде. Але моя керівниця у межах фінансування проєкту знайшла можливість зняти нам на місяць житло. Настя закінчувала 4-й клас в Україні дистанційно. Я не шукала одразу шведську школу, мене переслідували панічні атаки відтоді, як у Бородянку зайшли танки. Я боялася її надовго залишати саму… Тепер вона навчається у 5-му класі в Україні та в 4-му у Швеції. У нашій школі є адаптаційний клас. Його відвідують шестеро українців і четверо діток з інших країн. Вони опановують шведську, малюють, багато гуляють, вона із задоволенням ходить у школу. Ми знайшли гуртки, табори — все нормально.
— Ти працюєш за грантом?
— Спочатку це була стипендія за проєктом. Я ж думала, що ми тут до кінця літа — і в Україну… Згодом моя керівниця запропонувала писати проєкти й подавати їх на стипендію. Я подала на стипендію Wenner-Gren Foundations і отримала її на рік.
— А що з житлом? Чимало шведів пропонували безплатне проживання українцям, навіть на рік…
— Мені теж пропонували, але в мене принципова позиція — не жити безплатно (все ж таки я отримую стипендію). А безплатне житло може знадобитися людям, котрі потребують цього більше, ніж я. Не так легко було знайти житло, яке б відповідало нашим потребам і можливостям. До речі, коли я зайшла в кімнату у напівпідвальному приміщенні, відразу подумала: дві стіни, маленькі вікна, два виходи — значить, безпечно. Потім — стоп! Ти ж у Швеції, тут немає війни…
— Що ти робиш в університеті?
— Я веду дослідження, які будуть корисними й для Швеції, і для України. Йдеться про пошук сорбентів для вилучення вторинних сполук із довкілля. Скажімо, в Україні багато пожеж, які гасять здебільшого засобами із вмістом фтору, що може спричинити значну екологічну катастрофу. Тож в основі проєкту — пошук засобів, синтез, щоб розробити сорбенти прикладного характеру, що стане в пригоді після мого повернення в Україну.
— Пошук сорбентів — не нове завдання для тебе?
— Так, мені не треба було починати роботу з нуля, змінювати кваліфікацію. Я хімік-синтетик, працюю над цим понад 20 років. Те, що я робила в Україні, продовжую робити у Швеції. Змінюються лише певні методики, нюанси, але так я набуваю нового досвіду. У нас зі шведами є спільні праці, адже вперше я приїхала сюди ще у 2015 році.
— Важко знайти навіть приблизну статистику — скільки українських науковиць від початку війни працюють у лабораторіях інших країн. Але чула від керівників лабораторій в SLU, що дуже мало наших учених скористалися пропозиціями. Що стримує їх, на твою думку?
— Я можу сказати лише про знайомих, колег. Когось стримують родинні обставини. Хтось не їде через чоловіка, який воює. Хтось не виїжджає, бо не бачить для себе належної пропозиції. Я була у виграшній позиції в цьому плані. У підвал в Бородянці мені надходили пропозиції від науковців, з якими раніше працювала… Наприклад, отримувала листи з Лівану (що стало для мене абсолютною несподіванкою), з Індії… Були запрошення на роботу в Ізраїль, Польщу, Австрію, Францію, Словенію. В Італії виграв конкурс річний проєкт, до якого я теж була причетна. Але Швеція стала першою, я вже була налаштована працювати тут, тому терміново почала шукати, хто б із колег міг поїхати в Італію. Якщо не було налагоджених контактів, знайти щось було важче.
— А як з мовним бар’єром?
— Це теж проблема. На жаль, в Україні є науковці, які зовсім не володіють англійською. Комусь із них щастить потрапити в лабораторію, де працюють колеги-українці, але таке буває нечасто.
— Уміння і навички написати проєкт — залишаються проблемою?
— Колись у нас був керівником доктор Юрій Зуб, який вивчив англійську після 40 років, сам багато писав, вигравав великі гранти й нас привчав до самостійної роботи. Тож і після його смерті наша група продовжувала писати статті, ми були незалежні від керівника і не сподівалися, що за нас хтось це зробить. Ми підтримували його контакти й розвивали власні. Я мала міжнародні проєкти з науковцями з Індії, Польщі, Словаччини, де була керівницею і співкерівницею; власний проєкт з програмою Fulbrigt у США, тож досвіду було достатньо.
— Оксано, а чим ти займаєшся поза наукою, якщо це може бути — поза?
— Ой, чим я тільки не займаюся. Я завжди була соціально активною. Якийсь час по приїзді була в прострації, потім вивчала, чим тут займаються українці. Але зрозуміла, що треба шукати свою нішу. Знайшла її в організації Stödföreningen Ukraina (Асоціація підтримки України), яка багато робить для допомоги українцям у Швеції. Ми знайомили шведів із традиціями святкування Святвечора і Різдва в Україні, звісно, з кутею, українським борщем і пампушками. Організували лотерею і заробили понад 2000 крон, які переказали в Україну на купівлю медичних рюкзаків. Після цього нам запропонували відтворити різдвяний вертеп в Уппсальській церкві, потім — у Стокгольмі. У річницю повномасштабного вторгнення — 24 лютого — підготували вечір пам’яті: показали Україну до війни, біженців, наших героїв і подякували уппсальцям, які нас підтримали. Тепер плануємо вивчати шведські традиції й популяризувати Україну для шведського суспільства.
— Ти знаходиш для цього час?
— Так, і не тільки для цього. Я займаюсь боді-балетом, тренуюся, щоб підтримувати себе у формі й дитині показувати приклад. Щонеділі — ми їдемо на мітинг у Стокгольмі. Маємо щотижня нагадувати європейцям, і шведам зокрема, що війна триває, що Україні потрібна допомога — військова насамперед, що в нас багато бранців, яких треба звільняти, що в нас гинуть найкращі… До нас приходять депутати шведського парламенту (Риксдагу), представники різних партій, і висловлюють підтримку. Шведи розповідають про свою допомогу Україні, волонтерять.
— Як, на твій погляд, розвиватиметься наука в Україні після війни?
— Важко відповісти. Можливо, буде акцент на військову науку, більше — на прикладну. Однак і гуманітарний сектор має бути сильним. Це потрібно для розвитку й майбутнього держави.
Знаю, що фінансово сьогодні науковим установам дуже важко. Науковці нашого інституту отримують лише 80 відсотків заробітної платні. І це при тому, що з усіма, хто за кордоном, припинено трудові договори, за нами зберігаються місця, але ми не отримуємо зарплати, — і все одно бракує коштів тим, хто залишився. А з нашого інституту виїхала чи не третина активних і перспективних науковців.
— Чи відомо тобі про українських науковців, які виїхали з України й залишилися не працевлаштовані?
— Я не можу навіть пригадати інститутських колег, які поїхали на соцзабезпечення. Вони цілеспрямовано їдуть працювати. Навіть ті, хто спочатку відсиджувався, сподіваючись, що це все не надовго. Вони познаходили потім колег, стипендії, понаписували гранти.
— Директорка Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України академік Елла Лібанова скептично ставиться до даних соціологічних опитувань, згідно з якими 90 відсотків вимушених емігрантів повернуться в Україну. З її слів, дай Боже, щоб повернулися хоча б 60 відсотків українців… Що думаєш з цього приводу?
— Якщо брати Швецію, то більші шанси залишитися в цій країні після війни є в тих, у кого ці шанси були й до війни. Якщо в мене раніше були пропозиції приїхати у Швецію, скажімо, на два роки, писати гранти — у мене вони й нині залишаються. І взагалі, це під час війни біженці мають безплатне житло, проїзд, лікування. Потім усі ці опції треба буде оплачувати. Якщо все порахувати й відмінусувати, то буде життя, як у шведів — з їхніми високими соціальними податками. А ще — як не знаєш мови, вижити взагалі буде складно. І так, гадаю, і в інших країнах.
— А що думаєш про своє майбутнє?
— Головне — це наша перемога. Я маю куди повертатися. Мій дім уцілів. Багато хто з бородянських уже приїхали додому. У мене є робоче місце в Україні, і я можу його зайняти.
Але я враховую й те, що коли повернуся зараз, від мене буде не та віддача, яка є тут. І в науковій сфері, і суто життєвій. Тут я проводжу дослідження, корисні й для України. Можу заробляти й одночасно донатити на армію. Поки триває війна, я не зможу залишати дитину саму в Бородянці та їздити щодня на роботу. Але я не маю на меті залишатися за кордоном. Мене влаштовує жити в Україні: працювати в інституті, мати міжнародні проєкти, їздити у відрядження за кордон…
Ірина НІКОЛАЙЧУК,
Уппсала, Швеція