Монолог про себе, про війну, про майбутнє
Нещодавно у Будинку кіно відбулося перше засідання клубу «Українська цивілізація». Такий клуб – це спільний проєкт Національної спілки кінематографістів України та Національної академії мистецтв України, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського НАН України.
Автор ідеї колективної аналітики щодо такої вагомої і широкої теми – письменник, дипломат, громадський діяч Юрій Щербак. Він відкрив засідання клубу (онлайн), наголосивши, що зараз, коли Україна перебуває в центрі світового цивілізаційного конфлікту, варто обговорити питання щодо особливостей українського цивілізаційного проєкту. І найперше — якими є світоглядні, світочуттєві підвалини багатостолітнього існування України і українців.
Останні кілька століть над нами нависала імперія, яка прагнула й прагне знищити українців. Навал і утисків з її боку було чимало. Нині —вирішальна фаза цього протистояння. І після кожної нищівної навали Україна воскресала, поверталася до життя. Мимохіть виникає припущення, що існують якісь фундаментальні причини цієї міцності, цієї незнищенності.
Продовжив тему кінорежисер, сценарист, науковець, віце-президент Національної академії мистецтв Сергій Тримбач про філософські засади нашої стійкості і відродження.
Лекція аспірантки Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені Максима Рильського НАН України Анастасії Супрун-Живодрової про наративи сучасного кіномистецтва.
Одним з найяскравіших на засіданні цього клубу був виступ-роздуми відомого українського кінорежисера, актора, оператора, кінокритика, лауреата Шевченківської премії Олеся САНІНА.
«Я не готовий дискутувати про українську цивілізацію, – заявив митець. – Усе це трохи пафосно». Таке відчуття, шо все, що відбувалося з нами, продовжив він, всі ціннісні досі речі — все перестало існувати з початком повномасштабного вторгнення росії. І цей «обрив», можливо, так само шанс для самоідентифікації України, розуміння себе в цивілізації.
Одна з особливостей України, як про це свідчать історичні документи, розкопки, старовинні манускрипти тощо, полягає в тому, що народ або народи, які тут існували, жили на межі між цивілізаціями сходу, заходу, півночі, півдня. І під впливами оцих різних цивілізацій сформувався такий надзвичайний психотип.
І те, що ми називаємо культурою, для мене має декілька значень. Найперше: так, це наша материнська культура. Для українців як-от Різдво — найголовніше свято. Маленький Ісус на руках у матері. Матір Божа для нас прямо покровителька, яка з’єднує між собою дохристиянську і християнську українські цивілізації», — зауважує Олесь Санін.
Матеріальне й нематеріальне
На наш психотип дуже вплинуло й те, що в нас дуже понівечена матеріальна культура. Адже не було такого покоління, яке б не зачепила війна: прямо чи опосередковано, каже Санін. Річ у тім, що «нічого серйозно збудувати за одне покоління не вдається. В нас є замки, але вони переважно перетворені на руїни»..
Митець вважає, що натомість нематеріальна спадщина, котра нам дісталася, «тримає» нас крізь тисячоліття. Адже ворог може знищити фортеці, може знищити навіть державу, «але він не може знищити пісню. Бо пісня живе серед людей, її не заборониш… Ми ревно боремося за мову. Це для нас маркер національності, маркер ідентичності», – продовжує митець. Як приклад, наводить написання диктантів національної єдності. Мільйони людей їх сідають писати – без примусу, це вже внутрішня потреба.
Але мати лише мову – замало. Є дуже гарний вислів, каже Олег Санін: «Мова — це діалект, який має свою грошову одиницю, армію і флот». Але сьогодні ми в досить хорошій формі, і переконаний, що це вже точно не діалект.
Освіта і культура
«Зараз надзвичайно важливий момент для людей, котрі працюють в освіті й культурі. Адже для того, щоб воїн стійко стояв на захисті Батьківщини, йому, крім боєприпасів, потрібно знати, що саме він захищає. І навіть, якщо загине, то недарма.
Нині відбувається усвідомлення того, що війна з нами надовго, каже Олесь Санін, можливо за наше життя назавжди. Це знову-таки міняє парадигму нашого існування.
«Ось нещодавно європейська цивілізація вирішила не просто виділити Україні гроші, більш як 90 мільярдів, а й наголосити цим самим: ми визнаємо у вашій нації воїнів: тих, котрі будуть захищати європейську цивілізацію. Ми готові вам платити— хоч і не стільки, скільки вам буде потрібно. І європейці кажуть: ви будете нас захищати, ви, з вашим 800-тисячним військом, будете найбільшою європейською військовою силою, найбільш боєздатною на сьогоднішній день.
Але нам не менш важливо, щоб світ, який нас вже ототожнив з воїнами, бачив, що ми також нація мікробіологів, астрофізиків, літераторів…», —підкреслив митець.
Про героїв
Недавно лауреатка Нобелівської премії з літератури з Білорусі Світлана Алексієвич сказала: «Нещасна та нація, яка потребує героїв».
Ми — та нація, яка весь час породжує героїв. І є нинішня європейська цивілізація, яка потребує героїв. Про них написані товстенні книжки, герої присутні в тисячах літературних творів і філософських трактатів. А потім, в якийсь момент було вирішено, що годі про них писати. Будемо оце геройство замінювати цілою армадою толерантностей, нехай, що вони позбавляють активної позиції й виключають природний відбір.
До війни, каже Санін, ми були переконані, що в найближчому майбутньому в нас появляться проблеми штучного інтелекту, загального безробіття, полетимо всі на Марс і повернемося назад. Так здавалося не всім, але багатьом. Але, як з’ясувилося, цивілізація повертає на нове коло, і ми знову повинні боротися проти того, хто замахнувся на нас каменем, мечем, ракетою. І треба мати змогу захиститися.
«Думка про те, що одні готові бути героями, і їм за це готові платити — для мене складна й неочікувана. Тому що я все життя виховував і себе, й інших у переконанні, що краса врятує світ. Гуманістичні ідеали для митця дуже важливі. Але в сьогоднішній момент я почуваюся беззбройним. Тому що в час війни світ стає чорно-білим. І ти мусиш обирати сторону. Інакше почуваєш себе внутрішньо зрадником.
Навіть, якщо ти не готовий чинити опір тому, хто прийшов забрати в тебе те, що ти любиш, забрати твоє життя, життя твоїх дітей, — у тебе все одно немає вибору. Бо як тільки ти задумаєшся, що з того боку — так само людина, в нього теж є родина, від нього до тебе прилетить куля», — сказав сценарист.
Музи мовчать?
«Я не скажу, що музи зараз мовчать. Навпаки музи кричать. Просто наш діапазон, щоб бути почутим, мусить бути дуже чітким і вузько спрямованим, щоб пробитися крізь крики тих, хто втратив найближчих, крізь емоції надзвичайного горя, радості, ейфорії. Треба знайти частоту, з якої ти можеш достукатися до зраненого серця, що в шрамах, як серце нашої країни.
Коли зовсім розпач, в мене є тиха радість того, що ми вже знайшли всередині себе якісь проміжні сили. Що навіть люди такої професії, як митець під час війни, як я, намагаються знайти в цьому світі своє місце: щоб люди скористалися з того, що ти можеш, що вмієш», — підсумував Олесь Санін.
Записав Олег ЛИСТОПАД
Фото з відкритих джерел