Стажування у кращих університетах світу є хорошою можливістю опанувати новий досвід, отримати знання, познайомитися з колегами. А також – розповісти про Україну і українців, про наші плани, мрії, труднощі і потреби.
Кожен учений, який працює за кордоном, є амбасадором української науки. Є ними й науковці, які їдуть за кордон, щоб виконати дослідження, а потім – повернутися в Україну і застосувати новий досвід для розвитку країни.
Одна з таких дослідниць – докторка економічних наук, професорка Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана, стипендіатка програми Фулбрайта у Массачусетському технологічному інституті, експертка Організації Об’єднаних Націй, співзасновниця цифрової платформи «Українська наукова діаспора» Євгенія ПОЛІЩУК.
Її історія про те, як фулбрайтівський досвід і культура провідних університетів світу можуть працювати на розвиток української освіти й науки вже сьогодні.
– Пані Євгеніє, як ви прийшли в науку і які ваші наукові інтереси?
– Я прийшла в науку, бо мені цікаво досліджувати світ. Моє професійне становлення пов’язане з Київським національним економічним університетом імені Вадима Гетьмана, у якому я пройшла шлях від асистентки до професорки кафедри корпоративних фінансів і контролінгу. Кандидатська та докторська дисертації (захищені у 2009 і 2017 роках) стали підґрунтям для системних досліджень у сфері небанківських фінансових інститутів, інвестиційних ринків, а згодом – фінтеху, блокчейну, штучного інтелекту та «зелених» фінансів.
Цікавлюся також питаннями розвитку малого і середнього бізнесу, регіональної політики, вимушено переміщеного бізнесу й відновлення економіки в умовах війни.
Разом з колегами ми виконали науково-дослідні проєкти, що стосувалися фінансування інновацій малого та середнього бізнесу, а також вкладу малого та середнього бізнесу в розвиток областей та територіальних громад.
Нещодавно завершили дослідження, у якому вивчали феномен переміщення бізнесу.
– Міжнародна співпраця і контакти з колегами з закордонних наукових центрів під час війни стали рятівною «соломинкою» для багатьох українських учених. Нині й університети, і наукові установи втілюють програми європейської інтеграції, працюють у міжнародних командах. А яким був ваш шлях до міжнародної наукової співпраці і викладання?
– Усе почалося у 2014 році. Я була докторанткою кафедри і подалася на програму стажування в Міжнародній школі комп’ютерних наук та технологій у місті Сержі (програма Campus уряду Франції). Стажування було дуже корисним, й допомогло мені в дослідженні роботи небанківських установ на інвестиційному ринку.
Уже в наступному році Констанцький університет запросив мене на короткострокове стажування до Німеччини. Познайомилася з можливостями цього університету, його екосистемою, стала членом цієї спільноти. Після закінчення стажування ми з колегами ділилися науковими планами й здобутками, організовували літні школи для студентів, спільні воркшопи для аспірантів.
Важливою стала й участь у програмі підвищення кваліфікації «Інноваційний університет і лідерство», яка відбувалася в 2018 році в Ягелонському університеті в Кракові та у Варшавському університеті. Там я ознайомилась із сучасними практиками комунікації університетів та інших стейкхолдерів. І, найважливіше – познайомилася з чудовими вченими, які стали моїми друзями, колегами і партнерами в проєктах.
Кульмінацією цього етапу стала стипендія Фулбрайта в Массачусетському технологічному інституті (Fulbright Visiting Researcher Fellowship at Massachusetts Institute of Technology) у 2023–2024 роках. Я працювала в лабораторії криптоекономіки цього інституту.
Фулбрайтівський період став для мене роком професійної трансформації. Я познайомилася з передовими дослідженнями у сфері криптоекономіки й фінансових інновацій та з особливою культурою навчання, взаємодії та підтримки. Цю культуру намагаюся перенести в український академічний контекст.
– Як ви застосовуєте цей досвід у щоденній практиці?
– Один із ключових підходів, запозичених у США, – навчання через дослідження (learning through research). По суті, таке навчання – це перший крок у науку.
Кожного семестру формую дослідницькі групи зі студентів факультету фінансів Київського національного економічного університету імені Вадима Гетьмана. Студенти навчаються збирати та «чистити» дані, аналізувати контекст і політико-економічне середовище, працювати з реальними дослідницькими питаннями, взаємодіяти в команді та нести відповідальність за спільний результат.
Молоді дослідники працювали зі мною в проєкті з розвитку фінтех-лабораторії, вивчали особливості фінансової поведінки в нашій країні. Сьогодні ми розробляємо індекс молодіжної дружності (Youth Friendly Index) банківської системи України. Це допоможе банкам стати більш корисними для української молоді.
Для багатьох студентів – це перший усвідомлений, практичний і мотивуючий досвід входження у науковий світ.
Ще одна практика, запозичена з американського академічного середовища, – Writing together online. Цей формат роботи я опанувала у Writing Communication Center під час роботи у США і нині навчаю українських студентів працювати в ньому.
Writing together online – це про культуру малих кроків. Чотири-п’ять разів на тиждень група колег збирається онлайн на годинні сесії, під час яких кожен працює над власною великою ціллю – статтею, проєктною заявкою, розділом монографії. Без лекцій, без оцінювання – лише спільна присутність, структура і дисципліна.
Ця на перший погляд проста практика допомагає долати прокрастинацію, формує сталі дослідницькі звички, дає відчуття спільноти і руху вперед.
Українські колеги в захваті від неї.
«Крапля за краплею — й утворюється море», — саме так цей підхід працює в українських реаліях.
Ще один досвід, набутий в Массачусетсі, — робота з фідбеками. Це окреме відкриття грані культури MIT. В американському академічному середовищі зворотний зв’язок (зокрема, зі студентами й молодими дослідниками) – це не формальна вимога, а дієвий інструмент мотивації та розвитку.
Такий підхід я активно застосовую у роботі зі студентами й колегами в Україні. Фідбек підкреслює сильні сторони, створює атмосферу довіри і взаємної поваги.
Саме така культура формує міцні професійні зв’язки та потенціал для довготривалої співпраці – і всередині країни, і на міжнародному рівні.
– Наскільки реально потрапити в програму Фулбрайта?
– Звісно, реально. Головне – не вагатися і мати сміливість спробувати.
Раджу знайти ментора, який дасть корисні поради й допоможе розібратися з тим, що незрозуміло.
Я теж є таким ментором і з радістю ділюся своїм досвідом з ученими. Даю не тільки технічні поради, а й розповідаю про глибший зміст програми та її роль у професійному розвитку науковця.
Це прекрасний досвід, який можна застосовувати в Україні.
– Що б ви порадили тим, хто подається на стажування за цією програмою?
– Мої рекомендації такі.
Варто знайти фулбрайтівців і десь за пів року до подання заявки поспілкуватися з ними, зрозуміти можливості програми та її вплив на академічну траєкторію.
Варто обирати не один, а кілька університетів для стажування (мати план А, Б і В), адже навіть схожі за назвою лабораторії можуть суттєво відрізнятися.
Дуже важливо підготувати заявку заздалегідь. Тому й роботу над аплікацією, включно з ґрунтовним переглядом літератури (зокрема праць потенційного ментора або його дослідницької групи) треба розпочати заздалегідь. Також потрібно чітко обґрунтувати цінність і користь перебування в університеті США для України.
Потрібно пам’ятати і про роль амбасадора України. Програма Fulbright передбачає гідне представлення країни, а в умовах війни кожен український учений за кордоном є науковим амбасадором.
І, насамкінець, отримавши підтвердження участі в програмі, не забудьте покласти до валізки український прапор. Це символ української ідентичності і відповідальності за країну, яку представляєте у світі.
Спілкувалася Світлана ГАЛАТА