Між інституційною кризою та шансом на технологічне перезавантаження України
Повномасштабна війна змінила для України майже все — від економіки й демографії до енергетики, безпеки та суспільних відносин. Водночас є сфера, про яку в умовах війни говорять значно рідше, ніж того було варто, — якість освіти. Часто її відкладають на другий план, вважаючи, що це питання «після нашої перемоги». Але саме в умовах війни освіта перестає бути лише соціальною політикою і стає фактором національної безпеки, відновлення і довгострокової конкурентоспроможності держави.
Україна продовжує захист своєї ідентичності й незалежності та увійде в повоєнний період із серйозними стартовими проблемами, як-от демографічний спад, руйнування критичної інфраструктури, відтік людського капіталу, падіння якості базової освіти й ослаблення позицій університетів у світі. Ігнорувати ці тенденції означає погодитися з роллю сировинної, залежної економіки у майбутньому.
Факти свідчать про те, що якість освіти в Україні системно знижується щонайменше з початку 2000-х років, задовго до пандемії COVID-19 і повномасштабної війни. COVID і війна стали не причиною, а каталізатором проблем, що накопичувалися десятиліттями. В основі цього процесу лежить інституційна криза системи освіти — як загальної середньої, так і вищої.
І йдеться тут не про невдалу реалізацію окремих реформ чи помилки конкретних управлінських рішень. Інституційна криза свідчить про те, що освітня система в цілому втратила здатність сталого відтворення якості — від підготовки вчителя і викладача до формування випускника, який здатний працювати у складних технологічних і наукових системах. Саме тому навіть позитивні ініціативи часто дають локальний, а не системний ефект. Україна за останні роки вибудувала складну нормативну й процедурну архітектуру освіти, однак ця архітектура дедалі слабше трансформується у зростання знань, компетентностей і технологічного потенціалу.
Ключові критерії оцінювання якості освіти
Перш ніж говорити про падіння якості, важливо визначити, що саме ми називаємо якістю освіти. У міжнародній практиці використовуються кілька базових критеріїв.
1. Результати навчання (learning outcomes)
Це здатність випускників застосовувати знання, а не лише їх відтворювати; працювати з абстракціями, моделями, логікою; розв’язувати нові, нестандартні задачі. Саме ці показники лежать в основі міжнародного дослідження PISA (Programme for International Student Assessment).
2. Засвоєння предметних знань
Особливо важливо це для математики, природничих наук, інженерії, інформаційних технологій. Формування soft skills («м’яких навичок») без твердої предметної бази не створює конкурентоспроможного людського капіталу.
3. Роль і якість вчителя / викладача
Світовий досвід однозначний: якість освіти не може бути вищою за якість учителя. Йдеться про академічну підготовку, професійний статус, здатність структурувати знання та керувати навчальним процесом.
4. Відповідність освіти потребам економіки
Якісна освіта забезпечує технологічний розвиток, формує інженерні та наукові кадри, підтримує національну безпеку.
PISA як індикатор втрати освітнього часу
Міжнародне дослідження PISA є одним із небагатьох інструментів, який дає змогу об’єктивно порівнювати якість базової освіти. Україна вперше взяла участь у PISA у 2018 році. Результати стали холодним душем.
У PISA-2018 українські школярі отримали: 453 бали з математики, 466 — з читання, 469 — з природничих наук. Понад 36 % учнів не досягли базового рівня з математики.
У циклі PISA-2022, результати якого були оприлюднені у грудні 2023 року, ситуація погіршилася. Зниження результатів на десятки балів за шкалою PISA означає фактичну втрату майже одного року навчання. Важливо зазначити, що негативна тенденція почалася задовго до війни, але війна зробила її наслідки значно небезпечнішими.
За оцінками OECD (Organisation for Economic Co-operation and Development), подібне падіння результатів у країнах-учасницях зазвичай корелює зі зниженням продуктивності праці та інноваційної спроможності в середньостроковій перспективі. Для України, яка одночасно переживає демографічний спад і повномасштабну війну, цей ефект може бути значно сильнішим і довшим. Через кілька років ці учні стають студентами, а згодом фахівцями, яким бракує фундаментальних знань для інженерно-технічної діяльності. Слабка математична та природнича підготовка сьогодні безпосередньо трансформується у проблеми оборонної, енергетичної та технологічної безпеки завтра. За оцінками директора з питань освіти OECD Андреаса Шляйхера, освітні втрати мають довгостроковий економічний ефект і безпосередньо впливають на продуктивність та інноваційну спроможність країн.
«Найуспішніші країни XXI століття — ті, що поставили на фундаментальні знання: математику, фізику, інженерію», — стверджують аналітики Global Innovation Index.
Війна як чинник поглиблення освітньої нерівності
За даними Державної служби статистики України, Світового банку та ООН, за останні 15 років населення України скоротилося більше ніж на 8 мільйонів осіб, а після 24 лютого 2022 року — ще приблизно на 6–7 мільйонів через війну, вимушену міграцію та втрати. Це означає не тільки те, що стане менше студентів чи школярів. Це означає, що буде менше працездатного населення, менше інженерів, науковців, технічних фахівців.
Повномасштабна війна не лише загострила наявні проблеми, але й створила нові. Переривання навчального процесу через повітряні тривоги, руйнування закладів освіти, тривалий дистанційний формат, регіональна нерівність умов навчання та значне психологічне навантаження на учнів і викладачів безпосередньо впливають на освітні результати. Фактично війна створила нову форму освітньої нерівності між регіонами й соціальними групами з різним доступом до стабільного навчального процесу. Без цілеспрямованих компенсаторних механізмів ці втрати матимуть кумулятивний ефект упродовж десятиліть. Війна перетворила якість освіти з внутрішньої проблеми системи на фактор стійкості держави. Освітні втрати сьогодні означають технологічні втрати через 5–10 років. У таких умовах держава не може дозволити собі низьку якість підготовки. Країни з демографічним спадом виживають лише тоді, коли компенсують кількість якістю людського капіталу.
Для прикладу, Фінляндія, яка довгий час була символом освітнього успіху, відверто визнала власну кризу. Згідно з оприлюдненими матеріалами, країна зіткнулася з падінням результатів PISA і зробила висновок, що надмірна цифровізація та відмова від дисципліни здійснили негативний вплив на якість освіти. Тож уряд Фінляндії у 2025–2026 роках обмежив використання смартфонів у школі, підсилив роль предметного навчання, збільшив години literacy & numeracy, відновив роль учителя як лідера, а не фасилітатора тощо.
Реформа вищої освіти 2014 року
У 2014-му, після Революції гідності, Україна зробила важливий крок у реформуванні вищої освіти, ухваливши новий Закон України «Про вищу освіту». Цей документ заклав принципово нову логіку розвитку системи вищої освіти: університетську автономію, академічну свободу, орієнтацію на результати навчання та інтеграцію до Європейського простору вищої освіти. Одним із ключових елементів цієї реформи стало створення Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти як незалежного органу, відповідального за акредитацію освітніх програм та формування культури якості відповідно до європейських стандартів ESG.
Водночас досвід останнього десятиліття показує, що інституційна архітектура якості, навіть побудована за європейськими принципами, не може автоматично забезпечити зростання реальної якості освіти. Наступний етап — це поєднання механізмів якості з чіткою державною стратегією, де інженерна, технічна освіта розглядається як ключовий елемент економічного відновлення, енергетичної безпеки та обороноздатності країни.
Ключовими проявами інституційної кризи є фрагментація мережі закладів освіти, нівеляція дипломів про вищу освіту, дисбаланс державного замовлення, підвищення середнього віку науково-педагогічного складу та відсутність довгострокової освітньо-технологічної стратегії. Формально система функціонує, але її внутрішня логіка дедалі гірше відповідає потребам суспільства, економіки та безпеки. До цього слід додати ще один принциповий фактор — у багатьох випадках освітні програми існують у відриві від сучасних технологічних ланцюгів, а співпраця з промисловістю, енергетикою та оборонним сектором має лише точковий характер. В умовах війни й післявоєнної відбудови цей відрив перетворюється з хронічної проблеми на стратегічну загрозу.
Після початку повномасштабного вторгнення енергетична інфраструктура України зазнала масштабних руйнувань. За даними Міністерства енергетики, понад 63 тисячі її об’єктів були пошкоджені або зруйновані. Їхнє відновлення потребує інженерів-енергетиків, електротехніків, фахівців з автоматизації, цифрових систем, кіберзахисту тощо. Це довгостроковий виклик, який неможливо подолати без сильної технічної освіти.
Міжнародні рейтинги: індикатор системної проблеми
Позиції українських університетів у міжнародних рейтингах є непрямим, але також показовим індикатором. Зокрема, Національний технічний університет України «КПІ імені Ігоря Сікорського» у рейтингу QS опустився з діапазону 501–550 (2018) до 801–850 (2025–2026). Національний технічний університет «Харківський політехнічний інститут» — з 651–700 до 1001–1200. Національний університет «Львівська політехніка» — з 751–800 до 1001–1200. Водночас предметні рейтинги з інженерії мають дещо кращий вигляд: окремі інженерні напрями ХПІ входять до ТОП-500 у QS by Subject. Це свідчить про точкову конкурентоспроможність, але не про системний успіх.
Рейтинг Times Higher Education підтверджує проблему: більшість українських технічних університетів перебувають у групі 1501+ overall, а за напрямом Engineering — 1251+.
Міжнародні приклади технологічного перезавантаження
Ізраїль — країна з постійною військовою загрозою, без великих природних ресурсів — створив одну з найпотужніших технологічних економік світу. Ключові фактори змін — це побудова потужних математичних і природничих шкіл, співпраця університетів й оборонних технологічних секторів, державні інвестиції в R&D. Сьогодні Ізраїль є одним зі світових лідерів у стартапах на одиницю населення — у кібербезпеці, медичних технологіях і штучному інтелекті.
Південна Корея пройшла шлях від воєнних руїн у середині ХХ століття до технологічного гіганта в електроніці (Samsung, LG), автомобільній промисловості (Hyundai, Kia), ІТ і робототехніці. Усе це стало можливим завдяки культурі високих освітніх стандартів, пріоритету STEM-освіти, державній стратегії у взаємодії освіти й промисловості.
Сінгапур, який не має ресурсів, запровадив систему, де держава визначає освітні пріоритети, освіта орієнтована на реальний попит на знання, інженерні й технологічні спеціальності мають статус національної стратегії. Такий підхід створив одну із найефективніших економік у світі з одним із найвищих ВВП на душу населення. Засновник сучасного Сінгапуру Лі Куан Ю пов’язує успіх держави з системною орієнтацією на освіту, інженерію та дисципліну в управлінні.
Досвід цих країн демонструє, що перехід від вразливості до технологічної стійкості відбувається через системні інвестиції в STEM-освіту, підтримку викладача, координацію освіти з індустрією та довгострокове державне планування. А спільною рисою є концентрація ресурсів на обмеженій кількості сильних університетів і чіткий зв’язок освіти з національними пріоритетами безпеки та розвитку.
Успішні технологічні країни інвестують не лише в будівлі чи обладнання, а передусім у статус і конкурентоспроможність викладача. Без цього будь-яке оновлення стандартів залишатиметься формальністю. Саме тому питання мотивації, оплати праці, академічної кар’єри та відтворення викладацького корпусу мають розглядатися не як другорядні соціальні аспекти, а як елемент державної політики у сфері безпеки й розвитку.
Шанс на технологічне перезавантаження означає не косметичні зміни, а системну модернізацію: концентрацію ресурсів, підтримку інженерної й технічної освіти, підвищення ролі викладача, інтеграцію освіти з наукою, промисловістю та сектором безпеки. Якщо Україна хоче бути не лише державою, що вижила, а й державою, що розвивається навіть в умовах геополітичних загроз, єдиний шлях — ставка на якісну технічну освіту. Усі країни, які змогли перейти від сировинної економіки до високотехнологічної, починали саме з цього.
Олексій ЖУЧЕНКО,
доктор технічних наук, професор КПІ ім. Ігоря Сікорського, голова науково-методичної комісії МОН України у галузі знань «Інженерія, виробництво та будівництво», член Апеляційної палати НАЗЯВО
Газета “Світ”, № 2, лютий 2026 р.