Атака росіян на Новодністровськ у ніч на 7 березня 2025 року завдала не лише збитків інфраструктурі. Вона запустила каскад екологічних реакцій, наслідки яких відчуватимуть мільйони людей в Україні та Молдові ще довго після того, як вода стане візуально чистою. Щоб зрозуміти масштаб того, що відбувається, варто розібратися не лише в тому, що потрапило у воду, але й у тому, як працює сама річка — і чому деякі отрути найнебезпечніші саме тоді, коли їх не видно.
Ніч атаки: що відбулося на станції
Дністровська ГЕС та Дністровська гідроакумулювальна електростанція (ГАЕС) розташовані поблизу Новодністровська на Буковині — це один із потужних енергетичних об’єктів Східної Європи, призначений не лише для вироблення струму, а й для балансування електромережі: вночі, коли споживання низьке, станція закачує воду у верхнє водосховище, а вдень — скидає її через турбіни, виробляючи пікову електроенергію. Об’єкт належить державній компанії «Укргідроенерго».
У ніч на 7 березня росіяни атакували цей вузол 11 ударними безпілотниками та чотирма крилатими ракетами типу «Калібр». За даними Чернівецької обласної військової адміністрації, кілька ракет досягли цілі, однак конструктивні пошкодження станції виявилися некритичними. Але атака мала й інші наслідки. 10 березня Дністер відреагував маслянистими плямами поблизу села Лядова на Вінниччині. Дністер тут слугує кордоном між Україною і Молдовою.
Саме тут починається та частина історії, про яку говорять менше, ніж про небезпеку пошкодження турбін. Промислова зона великої ГЕС — це не лише бетон і сталь. Це трансформаторні підстанції з сотнями тонн діелектричних рідин, резервуари з паливом для аварійних генераторів, мастильні матеріали для турбінного обладнання. Все це розташоване безпосередньо над водою або поблизу неї. Коли ракети потрапляють у таку інфраструктуру, в річку може потрапити те, що десятиліттями залишалося б замкненим у сталевих баках.
Показово, що офіційні коментарі щодо характеру забруднення надходять переважно від Міністерства економіки та довкілля — тобто тих, хто займається наслідками. Натомість Міністерство енергетики, якому підпорядковане «Укргідроенерго» і яке найкраще знає, що саме розміщено на промисловій ділянці, публічно мовчить. А без цієї інформації — що конкретно, в якому обсязі і де зберігалося — оцінити реальний масштаб забруднення неможливо.
Три версії отрути: паливо, мастила або щось гірше
Серед фахівців циркулюють три основні версії того, що потрапило у воду. Кожна з них має свою логіку — і свій рівень небезпеки.
Перша версія: нафтопродукти. Це найпростіше пояснення: на будь-якому промисловому об’єкті є паливо для техніки, мастила для механізмів, дизель для аварійних генераторів. Ракетний удар міг пробити резервуари, і нафтопродукти злилися в річку.
Офіційні лабораторні дослідження підтвердили перевищення нормативів вмісту нафтопродуктів у місцях забору проб (ідеться про результати українських лабораторій) приблизно в 2,5 рази.
Але це показали не усі проби, до того ж одна з точок забору знаходиться на Одещині, куди забруднення на той момент не могло ще дістатися. І це означає, що здоров’я річки погане і без цих свіжих витоків. Нафтове забруднення небезпечне передусім для водоплавних птахів: злипається пір’я, птах втрачає теплоізоляцію і гине від переохолодження або тоне. Для людини пряма загроза здоров’ю виникає за тривалого споживання забрудненої води. Тут якраз показово, що характерних ознак масштабного нафтового забруднення немає.
При значних витоках мастил ми б вже бачили на берегах ослаблених птахів — качок, лебедів, мартинів, бакланів.
Захисники б їх рятували й відмивали. Нічого подібного не фіксується. Це або означає, що нафтопродуктів було відносно мало, або що основне забруднення має іншу природу.
Друга версія: залишки ракетного палива. Крилаті ракети «Калібр» використовують гасово-газотурбінне паливо — високоочищений вуглеводневий дистилят із хімічними присадками та антиоксидантами. Більшість палива ракета спалює в польоті, але після влучання певна його кількість могла залишитися в паливних баках або трубопроводах. Зокрема, фігурувала цифра в півтори тонни — хоча її достовірність під питанням, оскільки ракета до моменту влучання вже проходить сотні кілометрів і витрачає основний запас.
Третя версія: поліхлоровані біфеніли. Саме вона найбільше турбує фахівців. ПХБ — це клас синтетичних хлорованих органічних сполук, які через свою хімічну стабільність, діелектричні властивості та вогнестійкість десятиліттями використовувалися як трансформаторні рідини.
Трансформатори великих гідростанцій — це масивні споруди, кожна з яких може містити тонни такої рідини. На старих об’єктах, збудованих за радянськими нормами, ПХБ могли зберігатися аж до нинішнього часу — в самих трансформаторах або в резервних ємкостях.
Що таке ПХБ з точки зору токсикології? Це стійкі органічні забруднювачі — речовини, заборонені в більшості країн, але вже присутні всюди: у ґрунтах, річкових відкладах, тканинах риб і ссавців по всій планеті. Вони не розкладаються у воді, не нейтралізуються мікроорганізмами за звичайних умов і здатні до біоакумуляції: кожна ланка харчового ланцюга накопичує їх у вищій концентрації, ніж попередня. Хижа риба, яка живиться дрібною рибою, яка живиться безхребетними, — може мати концентрацію ПХБ у тканинах у тисячі разів вищу, ніж у воді, в якій живе. Для людини хронічний вплив ПХБ асоціюється з підвищеним ризиком онкологічних захворювань, порушеннями роботи печінки, імунної та ендокринної систем. Ці ефекти проявляються не відразу — і в цьому їхня підступність.
Якщо внаслідок удару були пошкоджені трансформатори з ПХБ-вмісними рідинами, Дністер отримав забруднення, яке буде давати про себе знати роками. І не у вигляді загиблої риби чи мертвих птахів — це покаже статистика онкологічних захворювань через 10–20 років у людей, які п’ють воду з річки або їдять з неї рибу.
Молдова: країна, яка п’є з Дністра
Щоб зрозуміти, чому ця атака є катастрофою не лише екологічною, а й геополітичною, достатньо подивитися на карту.
Дністер бере початок у Карпатах, на заході України, і тече на схід і південь. Повз Новодністровськ, трохи нижче стає кордоном між Україною та Молдовою. А далі — перетинає практично усю Молдову з півночі на південь, забезпечує водою більшість населених пунктів, і лише в нижній течії повертається на українську Одещину, щоб утворити Дністровський лиман і врешті влитися в Чорне море.
У питному водопостачанні Молдова залежить від Дністра приблизно на 90%. До прикладу, якби Дніпро раптово забруднився вище Києва, це був би приблизно рівнозначний удар по Україні.
Вже зафіксовано проблеми з водою в північній частині країни — зокрема у Бєльцях, другому за величиною місті Молдови.
Масляниста пляма рухається за течією, поступово наближаючись до водозаборів Кишинева. Столиця з населенням близько 700 тисяч осіб ризикує опинитися перед необхідністю перейти на альтернативне водопостачання — якого, втім, наразі просто не існує в достатніх обсягах.
Реакція молдовських властей була зрозумілою: проби води для аналізу відправили до сусідньої Румунії, оскільки власних сертифікованих лабораторій для таких досліджень у країни немає. Молдова — невелика держава, її ресурси не безмежні, і в неї немає механізмів для відповіді на загрозу такого масштабу. Тож з погляду ворога, це може бути не помилкою, а задумом.
Україна, за погодженням із молдовськими партнерами, скоротила скиди води з Дністровського водосховища на 20% — щоб зменшити швидкість поширення забруднення.
Рятувальники встановили бонові загородження і застосовують сорбенти для збору маслянистих плівок. Це правильні заходи — але вони схожі на спробу зупинити розлиту фарбу паперовими серветками, коли не відомо, скільки саме фарби вилилося.
Чому забруднення може бути гіршим, ніж здається зараз
Один із найважливіших принципів екологічної токсикології: видима чистота води не означає її безпечності. Дністер — це жива, відносно активна річка. Вона розбавляє забруднення, переносить його нижче за течією, а мікроорганізми в донних відкладеннях поглинають частину органічних речовин. Це створює ілюзію, що проблема «розчинилась». Але для ПХБ цей механізм не працює.
По-перше, стійкі органічні забруднювачі осідають у донних відкладеннях і залишаються там роками. Будь-яке збурення — паводок, земснаряд, шторм у гирлі — може підняти їх у воду знову. По-друге, вони поглинаються водними рослинами та безхребетними організмами вже за дуже низьких концентрацій у воді — таких, які жодним звичайним аналізом не фіксуються.
По-третє, ефект біоакумуляції означає, що риба з Нижнього Дністра може містити небезпечні концентрації ПХБ навіть після того, як вода знову виглядатиме й аналізуватиметься як чиста.
Саме тому відсутність загиблої риби та мертвих птахів не означає відсутності проблеми. Це означає відстрочену проблему. Хронічна токсичність ПХБ проявляється не у вигляді гострих отруєнь — а у вигляді підвищеної захворюваності, яку майже неможливо однозначно пов’язати з конкретним забрудненням конкретної річки в конкретний день.
Прецедент Сейму: ми вже це бачили
Дністровська ситуація — не перший випадок, коли водна артерія стала зброєю або жертвою в контексті російської агресії. У середині серпня 2024 року з території росії Сеймом потекла чорна вода з різким запахом — судячи з усього, органічні відходи зі скиду десь між курськом і тьоткіно, де розташований цукровий завод. Рівень кисню впав до критичної позначки, і Сейм поступово вкрився білими черевцями риби: лящі, щуки, окуні — масовий замор охопив значну ділянку річки.
Реакція влади була запізнілою. Перші урядові заходи з’явилися лише через два тижні після початку катастрофи. На нараді під головуванням прем’єр-міністра прозвучали різні пропозиції. Зокрема, пропонувалося вносити активний мул безпосередньо в річку — метод, розроблений для закритих відстійників із контрольованою аерацією, але абсолютно непрактичний для річки з течією й дефіцитом кисню. Обговорювалося й «перекидання чистої води» для розбавлення — ідея правильна, але звідки і за які кошти брати воду?
Десна — річка, в яку впадає Сейм і яка живить Київ через Деснянську водозабірну станцію, — врятувалася завдяки власній природній стійкості: вона майже не має гідроспоруд і промислових об’єктів у своєму басейні, а тому здатна самоочищуватися ефективніше, ніж більшість річок України.
Схожість двох ситуацій — Сейм 2024 і Дністер 2025 — невипадкова. В обох випадках: промислова зона або об’єкт поблизу ріки, удар або скид, запізніла реакція, відсутність чіткого протоколу, брак даних. І в обох випадках — наслідки, які проявлятимуться не одразу.
Що потрібно зробити — і чого поки що не роблять
Перш за все — встановити точну природу забруднення. Для цього необхідно залучити спеціалізовані наукові установи, а не лише відомчі лабораторії. Інститут гідробіології НАН України, чиї науковці провели детальну експедицію на Дністрі ще у 2023 році, і директор якого бере участь у роботі міжнародної комісії зі сталого використання басейну Дністра, — очевидні кандидати для такої роботи. Без розуміння точного хімічного складу забруднення будь-які заходи — це реагування наосліп.
Також важливо проінформувати населення вздовж Дністра про реальні ризики, а не транслювати звичне: «наразі загроз немає». Люди мають право на інформацію, достатню для прийняття власних рішень.
Нарешті — і це виходить за межі суто екологічного питання — привернути увагу міжнародної спільноти до системного характеру загрози. Поки що реакція Європи на дністровську катастрофу виявилась значно слабшою, ніж, наприклад, на забруднення Середземного моря після пожежі на російському танкері. Різниця в тому, що забруднення Дністра безпосередньо не загрожує країнам ЄС — принаймні не одразу, й не очевидно. Але прецедент використання водної артерії як вектора екологічної атаки стосується всіх країн, через які течуть транскордонні річки.
Річки не визнають кордонів. Отрута, запущена вище за течією, рано чи пізно досягає моря — і всього, що є між нею і морем. Це не метафора. Це гідрологія.
Олег ЛИСТОПАД
На фото автора: Дністровська ГЕС