На Загальних зборах НАН України із доповіддю про інформаційне протистояння виступив заступник директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України Юрій НІКОЛАЄЦЬ. Головна теза виступу: поразка в інформаційній війні може коштувати країні дуже дорого. Цієї поразки допустити не можна.
Науковець почав із термінологічного уточнення: слово «боротьба», яке довго використовувалося для опису дій України в інформаційному просторі, абсолютно невідповідне. Боротьба передбачає завершення — перемогу або поразку.
Інформаційне протистояння такого завершення не має. Воно почалося задовго до бойових дій і триватиме після їх припинення. Тому точніше слово — «протидія». Перші ознаки російської інформаційної війни проти України з’явилися на початку 1990-х, коли формувалися негативні наративи про українську державність і законотворчість. Наприкінці 1990-х росія просувала ідею про правомірність застосування своїх збройних сил за межами власної території. У 2004-му поширювалися припущення щодо розколу України. У 2010-х запрацювала пропаганда про «фашизацію» — спочатку Донбасу. 2013 рік став роком різкої активізації — як підготовка до вторгнення. Повномасштабне вторгнення 2022-го лише посилило вже напрацьовану систему.
Цифри, які варто осмислити
Один із найбільш промовистих аргументів доповіді — порівняння втрат території в різні періоди війни. Упродовж 2014–2021 років, коли бойові дії були локальними, але інформаційна війна велася на повну силу і практично без перешкод, росії вдалося окупувати близько 20 % української території. Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, коли суспільство мобілізувалося і стійкість зросла, додаткові втрати території склали від 1,6 до 1,8 %. Паралель очевидна: в умовах, коли ворог діяв переважно інформаційними методами й майже без обмежень, результат був більш руйнівним, ніж за прямого військового зіткнення.
Ще одна цифра: приблизно кожен шостий військовополонений, якого взяли Збройні Сили України з 2022 по 2026 рік, є колишнім громадянином України. Причому йдеться не лише про примусову мобілізацію на окупованих територіях — частина цих людей зробила свідомий вибір воювати проти власної країни. Без багаторічної цілеспрямованої роботи з формування відповідних переконань такий результат був би неможливий.
Держава програє в телеграмі
На думку вченого, основною проблемою є втрата державою контролю над інформаційним середовищем. За даними соцопитувань, близько 90 % українських громадян дізнаються про новини із соціальних мереж, і близько 70 % із них — з телеграма. Телемарафон, який залишається основним офіційним інформаційним майданчиком, у 2024 році дивилися лише близько 15 % споживачів новин, а довіряли — приблизно 40 %. Тобто державний інформаційний інструмент охоплює порівняно невелику і далеко не наймолодшу частину аудиторії.
Для порівняння вчений навів дані щодо охоплення. Центр протидії дезінформації — офіційна державна структура — має близько 50–54 тисяч підписників. Водночас учитель із Білої Церкви, який веде власний телеграм-канал, — близько пів мільйона. Канал «Лачен пише» — 1,6 мільйона. «Інсайдер UA» — майже 2 мільйони. Різниця в охопленні — у десятки разів.
У цих умовах держава ризикує втратити те, що Юрій Ніколаєць називає монополією на легітимацію війни, — тобто здатність формувати у суспільстві стійке розуміння того, що відбувається, пояснювати сенс і перебіг війни.
Не лише росія
Науковець говорив і про те, що деструктивні інформаційні впливи здійснюються не лише з боку росії. Деякі партнери України припускаються наративів, що шкодять її іміджу. Окремі українські політики, включно з представниками найвищого рівня, дозволяють собі суперечливі або неточні повідомлення, які дезорієнтують громадян. Як приклад: журналістка ТСН повідомила про прорив лінії оборони поблизу Сум і можливе напівоточення міста, тоді як Генеральний штаб спростував це, вказавши на просування противника в межах кілометра.
Подібні розбіжності підштовхують людей шукати альтернативні джерела інформації — знову ж таки в соціальних мережах.
Дослідження інституту зафіксували ще одну тривожну тенденцію: 70 % громадян України регулярно переглядають російськомовний контент на відеохостингах. А в Західній Європі попри три роки повномасштабної війни залишається поширеною думка про те, що росія мала підстави для вторгнення через розширення НАТО на схід. Змінити цю ситуацію складно — надмірна емоційність у поданні матеріалу, характерна для частини українських медіа, працює проти довіри як серед власної аудиторії, так і за кордоном.
Що робити
Окремий блок доповіді був присвячений пріоритетам, без яких системних змін годі чекати. Перше — якість комунікації самої держави: медіаграмотність громадян важлива, але марна, якщо офіційні джерела самі продукують суперечливу або неточну інформацію. Друге — юридична відповідальність за поширення дезінформації. Зараз притягнути до відповідальності за неправдиве повідомлення майже неможливо: якщо автор подає його як власну думку, правових підстав для санкцій фактично немає. У цьому контексті Юрій Ніколаєць підтримав позицію Кирила Буданова щодо верифікації власників телеграм-каналів — щоб анонімність не слугувала захистом від відповідальності. Третє — розвиток якісних регіональних медіа як противага інфлюенсерам. Четверте, дещо несподіване: дослідники, які вивчають російську пропаганду, фактично позбавлені легального доступу до першоджерел через заборону на перегляд російського контенту — ця ситуація потребує окремого врегулювання.
Завершуючи виступ, доповідач зафіксував два позитивні чинники. Українське суспільство усвідомлює екзистенційний характер війни — на відміну від суспільств тих країн, які воюють за межами власної території й для яких війна залишається абстракцією. І попри повномасштабний конфлікт, країна продовжує функціонувати та будувати державні інституції. Саме це і є підґрунтям для будь-якої ефективної інформаційної стратегії — не технології й не регуляції, а суспільство, яке продовжує жити й будувати державу попри війну.
Фото Дмитра ШУЛІКІНА