6 червня 2023 року росіяни підірвали греблю Каховської гідроелектростанції. Про те, що саме агрессор став причиною катастрофи, доведено математично українськими вченими й американськими журналістами-розслідувачами.
Мільярди кубометрів води вирвалися на волю – і разом з ними за кілька діб зникло те, на чому трималося водопостачання, зрошення та частково промисловість цілого регіону. Каховське водосховище, що формувалося понад сімдесят років, спорожніло за кілька діб.
Три роки по тому маємо підстави подивитися на ситуацію уважніше: що змінилося, що залишилося незмінним – і чому повернення «як було» є не просто складним, а концептуально неправильним орієнтиром.
Дві катастрофи в одній точці
Коли говорять про «каховську катастрофу», зазвичай мають на увазі підрив греблі у 2023 році. Але з погляду екології на цьому місці сталося дві катастрофи – і перша передувала другій на сімдесят років.
Будівництво Каховської ГЕС у 1950-х роках і наповнення водосховища у 1956-му теж були екологічною катастрофою: затоплено сотні тисяч гектарів заплавних земель і плавнів, переселено десятки тисяч людей, знищено унікальні екосистеми дніпровських плавнів. Екологічна катастрофа – це будь-які масштабні і швидкі зміни середовища, незалежно від того, хто їх спричинив і з якою метою. Підрив греблі у 2023-му є дзеркальним відображенням цього процесу: те, що колись було затоплене, знову опинилося на поверхні. Дніпро повернувся приблизно до стану, що передував будівництву греблі.
Важливо утримувати цю рамку, обговорюючи відновлення. Якщо будівництво нового водосховища колись стане технічно можливим, воно знову буде масштабною і швидкою зміною середовища – тобто третьою катастрофою на тому самому місці. Дно колишнього водосховища вже вкрилося рослинністю і перетворюється на один з найбільших лісових масивів Європи.
Затопити цей ліс – означає знову знищити екосистему, що тільки-но відновилася. І ніхто ще досі не вигадав способу безпечно перед цим розмінувати ці новоутворені джунглі, адже по суті дно водосховища є лінією бойового зіткнення. І кількість нерозірваних боєприпасів, які падають у цьому районі, росте з кожним днем.
Повернення до «як було» — неможливе. І не лише технічно
Навіть якби завтра припинилася російська агресія, відновити ситуацію до червня 2023 року не вийде. І не лише тому, що бракує грошей чи часу.
Щоб відновити водосховище, потрібно спочатку зрубати й викорчувати ліс, що виріс на його дні. Але рівень забруднення цієї території вибухонебезпечними предметами вже зараз критичний, він зростає щодня, тож якісне розмінування займе роки. На будівництво нової ГЕС і наповнення водосховища підуть ще роки, можливо десятиліття. За цей час регіон неминуче зміниться: буде розв’язано (або ні) проблеми питного водопостачання, з’являться нові аграрні технології, зміниться демографічна структура (вже сьогодні багато людей виїхали, і ніхто не спрогнозує скільки з них повернеться). І є ще одне принципове запитання: чи вистачить у Дніпрі води для наповнення нового водосховища? Кліматичні зміни скорочують стік річки, і відповідь на це запитання сьогодні невідома.
Тому коректніше говорити не про відновлення, а про адаптацію до нової реальності, в якій великого рівнинного водосховища в нижній течії Дніпра, ймовірно, більше не буде.
Водопостачання: де зараз
Найбільш практичний і щоденний наслідок катастрофи — проблема питної води, яка є досі.
У Кривому Розі мінералізація водопровідної води нещодавно сягала 1600 мг/дм³ при нормі безпечного тривалого вживання у 1000 мг/дм³. До 2023 року цей показник становив 600–700 мг/дм³. Нині він знизився до 1200–1300 мг/дм³ – динаміка позитивна, але норма ще не досягнута. Найскладніша ситуація зберігається у Довгинцівському, Покровському та Саксаганському районах. Для чутливих груп населення – дітей, людей похилого віку, людей із хронічними захворюваннями нирок і серця – підвищена мінералізація є реальним ризиком здоров’я.
На Херсонщині централізоване водопостачання відновлено для 64% населення, 2% мешканців досі користуються привізною водою. Херсон відновив роботу системи водопостачання. Місто користується підземними джерелами, але всі насоси були затоплені через підрив греблі (Херсон, нагадаю, розташований нижче за течією). Проте об’єкти водної інфраструктури міста залишаються мішенями: росіяни систематично атакують їх, намагаючись вивести з ладу.
Громади, що раніше повністю залежали від одного джерела, активно бурять свердловини. Але ця робота ведеться в умовах дефіциту інформації: вивченість підземних водних ресурсів Херсонської області до катастрофи становила менше 16%, а ціла низка громад не мала розвіданих підземних запасів узагалі. Буріння «на власний ризик» – поширена практика, результат якої непередбачуваний.
Що показав звіт PDNA
Оцінка потреб після катастрофи на греблі Каховської ГЕС (PDNA), підготовлена урядом України та ООН в Україні за методологією ООН/ЄС/СБ у грудні 2023 р., зафіксувала кілька системних проблем, що існували задовго до підриву.
Водна інфраструктура півдня України будувалася переважно у 1960–70-х роках і є критично централізованою. До повномасштабного вторгнення доступ до централізованого водопостачання мали лише 70% жителів країни, до каналізації – близько 50%. У сільській місцевості – 34% і 8% відповідно. На капітальні інвестиції виділялося лише 8% бюджету галузі.
Уся система водопостачання півдня будувалася навколо одного джерела – Каховського водосховища. Коли воно зникло, не було жодного резервного сценарію. Загальна потреба у відновленні сектору водопостачання та водовідведення оцінена у 700,93 млн доларів США, з яких 336,91 млн – короткострокові потреби на 2023–2024 роки.
Сільське господарство: структурна зміна, а не тимчасові труднощі
За даними PDNA, шкода сільськогосподарському сектору становила 406,6 млн доларів США. Головна стаття – 376,7 млн через порушення зрошення. Понад 306 500 гектарів зрошуваних земель переходять на богарне землеробство. Прогнозоване падіння врожайності – до 70%. У 2021 році з цих земель збирали 2 мільйони тонн зернових та олійних культур.
Але важливо розуміти контекст: іригаційна система регіону і до підриву була технічно та морально зношеною, її деградація відбувалася ще до повномасштабного вторгнення, хоча й повільніше. Питання не в тому, як відновити зрошення, що існувало раніше, а в тому, які культури та технології мають змінитися разом зі зміненою гідрологією. Це структурна трансформація, а не тимчасові труднощі – і регіони, що раніше спеціалізувалися на вологомістких культурах (рис, соя, овочі на зрошенні), змушені переосмислювати аграрну стратегію.
Просто «зробити як було» – не вийде. Плюс треба думати: у чиїх це інтересах? Власників цих земель – агрохолдингів, чи у інтересах України. Що, як ми розуміємо, не те саме.
Рибальство у водосховищі, на річці та в дельті Дніпра зупинилося повністю. Дніпро-Бузький лиман і дельта забезпечували 13,1% від загального вилову риби в Україні у 2021 р.; збитки рибальству та аквакультурі – 31,5 млн доларів. Але через окупацію лівого берега це і так не було можливим з 2022 року.
«АрселорМіттал Кривий Ріг» був змушений призупинити частину виробництва через обмеження водопостачання – прецедент у новітній промисловій історії країни. Але інші зупинки, які відбувалися згодом, більше спричиняли російські обстріли, ніж дефіцит води.
Наслідки, що не потрапляють у заголовки
Кілька процесів розгортаються повільно і тому залишаються поза медійною увагою.
Рівень підземних вод місцями знизився на 8–12 метрів: водосховище живило підземні водоносні горизонти, і після його зникнення тисячі колодязів і малих джерел пересохли. Це безпосередньо стосується сільських мешканців, котрі без централізованого водопостачання. Але чомусь ніхто нічого не говорить про підтоплення, які так само сталися внаслідок будівництва водосховища 70 років тому.
Нестабільний гідрологічний режим активізував геохімічні процеси у водоносних горизонтах неогенових відкладів. Якісні показники підземних вод можуть погіршуватися роками – непомітно для споживача, але вони доступні для лабораторного аналізу.
Обсяг водосховища на річці Саксагань, що живило Кривий Ріг, скоротився до третини нормального об’єму; за посушливих умов природне відновлення, за оцінками, займе близько десяти років.
За оцінками PDNA, збитки екосистемним послугам перевищили 6,4 млрд доларів США – при запиті на відновлення у 59,5 млн. Ця диспропорція відображає загальну проблему: природний капітал у бюджетних розрахунках традиційно недооцінюється.
Тимчасово було затоплено 620 км² суші, постраждали 333 тисячі гектарів природоохоронних територій і понад 11 тисяч гектарів лісів; частина цих змін визнана незворотною. Це велика і складна тема, яка потребує окремого аналізу і окремої великої статті.
Адаптація: що вже відбувається
Зміна характеру запитів – від екстреного до системного – сталася порівняно швидко. У короткий час після катастрофи у 22 громадах ПРООН та ЄС встановили 40 очисних установок і надали 15 водовозів, забезпечивши безпечну воду для понад 139 000 людей. У Снігурівці 1100 мешканців отримали доступ до артезіанських свердловин завдяки міжнародним партнерам.
Державна цільова програма на 54,19 млрд гривень охоплює 9 областей і передбачає 60 заходів до 2030 року. ЄС виділив €30 млн на реконструкцію системи водопостачання Кривого Рогу. Але проблем залишається чимало як і роботи з їх подолання.
Показово, що й логіка відновлення змінилася: замість відбудови централізованої моноструктури – диверсифікація, підземні джерела, локальні резервуари, альтернативні водогони. Це не просто вимушена адаптація, а, по суті, перехід до більш стійкої архітектури водопостачання, якої до катастрофи не існувало.
На міжнародних майданчиках – 7-й сесії Наради Сторін Протоколу про воду та здоров’я (Будапешт, листопад 2025 р.) та конференції EURO-INBO в Пармі (травень 2025 р.) – Україна представляє цей досвід як прикладну модель управління водними ресурсами в екстремальних умовах. Питання захисту водної інфраструктури під час збройних конфліктів увійшло до міжнародного порядку денного.
Підсумок: що змінилося принципово
Катастрофа виявила не лише технічні, а й концептуальні вразливості. Залежність від єдиного джерела водопостачання – це не просто ризик, а системна помилка проєктування. Водна інфраструктура, яка не передбачає резервування, є вразливою за визначенням – незалежно від того, у воєнний чи мирний час.
Але головне питання стосується не того, як відновити те, що було, а того, що будувати замість нього. Нинішня ситуація – за всіх її труднощів – є можливістю перейти до іншої моделі: децентралізованої, стійкої до одиничних ударів, з реальним резервуванням і підземними джерелами замість вразливих поверхневих. Ну й пам’ятаємо, що Дніпро нікуди не подівся.
Просто через російську агресію й окупацію лівого берега брати воду з нього на ділянках, де колись було водосховище, неможливо з питань безпеки. Росіяни полюють за кожною людиною, тож про роботу техніки тим більше смішно навіть заїкатися. Усе буде моментально спалене дронами або снарядами чи навіть мінами великого калібру.
Повернення до стану, що був до 2023 року, неможливе. Повернення до стану, що був до 1956 року, – теж не є реалістичним орієнтиром: тодішньої гідрології вже немає, і клімат інший. Реалістичний горизонт – це регіон, що живе з тим Дніпром, який є: без великого рівнинного водосховища, з диверсифікованим водопостачанням, з іншими культурами й технологіями на колишніх зрошуваних землях.
Три роки по тому це завдання ще не виконане. Але принаймні воно сформульоване правильно.
«Підрив Каховської ГЕС став не лише найбільшою техногенною катастрофою в історії незалежної України, а й серйозним викликом для всієї системи управління водними ресурсами. Ми втратили не просто стратегічний об’єкт – було знищено основу водної стабільності півдня України.
Водночас ця трагедія стала також поштовхом до глибоких змін. Сьогодні ми формуємо нову модель водної безпеки держави: сучасну, ефективну та стійку до воєнних і кліматичних загроз.
Наше завдання – забезпечити кожному громадянину доступ до води, підтримати розвиток аграрного сектору та створити систему управління водними ресурсами, яка відповідатиме найкращим європейським практикам і працюватиме на майбутнє України», – зазначає заступниця міністра економіки, довкілля та сільського господарства України Ірина Овчаренко.
Олег ЛИСТОПАД