Від телескопів до баз даних – що стоїть за новим законом і навіщо Україні дорожня карта наукових об’єктів
У лютому 2026 року Верховна Рада ухвалила закон, який більшість пересічних читачів навряд чи помітила. Він вносить зміни до базового закону про наукову і науково-технічну діяльність – і стосується поняття, що досі не мало в українському праві чіткого визначення: «дослідницька інфраструктура». Між тим ідеться про речі цілком матеріальні: синхротрони й електронні мікроскопи, океанографічні судна й суперкомп’ютери, унікальні архіви та кліматичні камери, а також – і це здивує тих, хто звик ототожнювати науку суто з лабораторіями, – масштабні бази соціологічних даних і реєстри культурної спадщини. Усе це дослідницька інфраструктура. Й Україна вперше отримала законодавчу рамку для того, щоб розібратися, що вона має, що їй потрібно й куди рухатися далі.
Що таке дослідницька інфраструктура і чому це важливо
Термін може здаватися надто технічним і далеким від реального наукового життя. Насправді за ним стоїть проста ідея: наука потребує не лише розумних голів, а й інструментів, без яких певні дослідження фізично неможливі. Неможливо вивчати структуру матеріалів без електронного мікроскопа.
Неможливо моделювати кліматичні зміни без потужних обчислювальних ресурсів. Неможливо відстежувати демографічні тенденції без довгострокових репрезентативних масивів даних.
Саме тому міжнародне наукове співтовариство давно виробило класифікацію таких об’єктів. До дослідницьких інфраструктур належать: велике наукове обладнання (телескопи, прискорювачі частинок, синхротрони); інформаційні інфраструктури та бази даних – наукові архіви, біологічні й геологічні колекції, банки знань; цифрові й віртуальні середовища – хмарні обчислювальні ресурси, суперкомп’ютери, програми для моделювання; нарешті, спеціалізовані лабораторні комплекси – для нанотехнологій, біотехнологій, мікроелектроніки, а також дослідницькі станції та випробувальні полігони.
За організаційною формою такі об’єкти можуть бути локальними – розміщеними в одній установі; розподіленими – коли лабораторії або вузли мережі розкидані між різними інституціями і навіть різними країнами; або суто віртуальними – що існують лише в цифровому просторі.
Три десятиліття без системи
До 2015 року поняття «дослідницька інфраструктура» в українському законодавстві просто не існувало. Перша редакція закону про наукову і науково-технічну діяльність, ухвалена того року, вперше згадала цей термін і дала визначення «державній дослідницькій інфраструктурі» як об’єднанню наукових установ та або закладів вищої освіти, створеному для оптимізації ресурсів і проведення досліджень на високому рівні.
Але навіть після 2015 року ситуація залишалася фрагментарною. Єдиними об’єктами з чітким правовим статусом і фінансовими гарантіями держави були ті, що становили «національне надбання». Усе інше регулювалося внутрішніми правилами установ – без будь-якої координації на національному рівні.
Показова в цьому сенсі історія центрів колективного користування науковим обладнанням. Ідея раціонального розподілу доступу до коштовних приладів між різними дослідниками виникла ще у 2006 році – тоді Президія НАН України заснувала перший такий центр на базі Інституту кібернетики. У 2018–2022 роках Міністерство освіти і науки низкою наказів визначило їхній статус, відкривши доступ для ширшого кола вчених, зокрема іноземних. Сьогодні в Україні функціонує розгалужена мережа таких центрів при провідних університетах і наукових установах – але до останнього часу вони існували без системної координації і без реєстру, який давав би відповідь на базове питання: що ми взагалі маємо?
Перехідний етап, що тривав приблизно з 2021 по 2025 рік, ознаменувався ухваленням Кабінетом Міністрів концепції державної цільової програми розвитку дослідницьких інфраструктур. Документ ставив амбітні цілі: систематизувати наявні об’єкти, оцінити їхню сумісність з європейськими структурами, забезпечити пріоритетне фінансування й узгодити дії з дорожньою картою Європейського стратегічного форуму дослідницьких інфраструктур (ESFRI). Розпочалася підготовка єдиної цифрової платформи для українських дослідників.
Що змінив закон 2026 року
Закон України «Про внесення змін до Закону України “Про наукову і науково-технічну діяльність” щодо питань дослідницької інфраструктури та підтримки молодих вчених», ухвалений у лютому і підписаний Президентом України у березні 2026 року, зробив кілька принципових кроків.
По-перше, він законодавчо закріпив класифікацію дослідницьких інфраструктур і визначив правові особливості функціонування локальних, розподілених і віртуальних об’єктів.
По-друге, закон легалізував консорціуми дослідницької інфраструктури – об’єднання різних установ, університетів, наукових центрів і бізнесу для спільної реалізації масштабних проектів. Це відкриває можливість для того, що не могло статися раніше: наприклад, кілька університетів і інститутів НАН можуть разом утримувати й розвивати дорогий об’єкт, не дублюючи видатки.
По-третє, і це, мабуть, найпрактичніший результат, закон передбачив створення реєстру дослідницьких інфраструктур – єдиної державної електронної бази для обліку, моніторингу та оцінки ефективності використання наукового обладнання і платформ. Цей реєстр повинен здійснювати три функції: облік та систематизацію даних, забезпечення колективного доступу вчених до наявних ресурсів й оптимізацію державного фінансування – щоб уникнути ситуації, коли одне і те ж дороговартісне обладнання закуповується кількома установами паралельно.
Робота зі створення реєстру фактично розпочалася ще у 2020 році, коли виникла Національна електронна науково-інформаційна система УРІС (URIS), відома також як портал «Наука», оператором якої є Державна науково-технічна бібліотека України. У межах URIS функціонує портал реєстрів у сфері науки, де вже розміщено реєстр дослідницьких інфраструктур із класифікацією об’єктів за типом підпорядкованості, роком виготовлення, територіальним розміщенням тощо. Наразі триває активне наповнення реєстру інформацією.
Четвертим ключовим нововведенням стала імплементація засад відкритої науки та принципів FAIR-даних. Відкрита наука (Open Science) – це глобальний рух за вільний доступ до наукових публікацій, первинних даних і програмного коду, за прозорість наукових процесів. Принципи FAIR вимагають, щоб наукові дані були «знаходжуваними» (Findable), доступними (Accessible), сумісними з іншими системами (Interoperable) і придатними для повторного використання (Reusable) – причому не лише операторами, а й комп’ютерними системами. Важливо, що відкритість тут не означає абсолютної прозорості: базове правило звучить як «настільки відкриті, наскільки можливо, настільки закриті, наскільки необхідно» – що залишає місце для захисту персональних або медичних даних.
Нарешті, закон запровадив конкурсні програми для залучення постдокторантів і підвищення фінансової мотивації молодих дослідників.
Як це влаштовано в Європі
Щоб зрозуміти, куди рухається Україна, варто подивитися на досвід країн, які пройшли схожий шлях трансформації – не Франції чи Нідерландів, а Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії: держав, що після 1990-х перебудовували свої наукові системи з радянських підстав.
Організаційна й ідеологічна рамка для всієї Європи задається Європейським стратегічним форумом дослідницьких інфраструктур (ESFRI), заснованим понад двадцять років тому.
Форум кожні кілька років оновлює загальноєвропейську дорожню карту; наразі вона охоплює 22 проекти й орієнтири (Landmark) – тобто інфраструктури, що вже пройшли стадію проектування і активно залучають користувачів.
Принципово важливо, що ці об’єкти охоплюють не лише фізику та хімію. Серед них – дослідницькі інфраструктури в галузі соціальних і гуманітарних наук, які багато хто схильний вважати царством ноутбука і бібліотеки. Один з показових прикладів – консорціум GGS (Generations and Gender Survey): мережа інститутів, що збирають дані про досвід і зміни в особистому житті людей у кількох десятках країн. У першому раунді опитування охопило понад 200 000 респондентів із 19 країн, у другому географія суттєво розширилася. Користувачами цих даних є ООН, ВООЗ і ОЕСР. Подібні інфраструктури існують і для моніторингу стану суспільства в цілому – такі системи, як SHARE, ESES і GAI.
Масштаб і вартість таких об’єктів різко контрастує з уявленням про соціальні науки як «дешеву» галузь. Підготовчий етап однієї з таких інфраструктур тривав майже три роки й коштував 3,7 мільйона євро. Безпосереднє створення зайняло ще три роки при витратах 6 мільйонів щорічно.
Серед фізичних інфраструктур показовий приклад – ELI (Extreme Light Infrastructure): лазерний дослідницький комплекс, розподілений між Чехією, Угорщиною і Румунією. Він будувався з нуля за рішенням ESFRI саме з метою перемістити передові дослідницькі можливості з Західної Європи до Центральної – щоб країни, які пізніше приєдналися до ЄС, отримали рівний доступ до наукових ресурсів. А дослідницький флот Інституту моря та атмосфери (Португалія) – фактично плавучий інститут, збудований спільно з Нідерландами, – демонструє інший принцип: деякі дослідження жодна країна просто не може потягнути поодинці.
Важливий урок з досвіду цих країн: кожна дослідницька інфраструктура має свій життєвий цикл. Від розроблення концепції і політичних домовленостей – через підготовчий етап і запуск – до стадії зрілого функціонування і, зрештою, модернізації або закриття. Плутанина між цими стадіями коштує дорого: передчасне фінансування ще не сформованих об’єктів або, навпаки, недофінансування тих, що вже готові масово приймати користувачів.
Дорожня карта як стратегічний документ
Ключовий інструмент, якого Україна наразі не має, але активно розробляє, – національна дорожня карта дослідницьких інфраструктур. Ідеться не про черговий стратегічний документ «у шухляду». Дорожня карта – це передусім інструмент координації в трикутнику «держава – наука – бізнес»: спосіб зрозуміти, які об’єкти пріоритетні, де можна уникнути дублювання, як узгодити національні потреби з можливостями залучення європейського фінансування.
Більшість національних дорожніх карт у країнах ЄС формувалися комбінованим методом. Підхід «знизу вгору» – коли ініціатива виходить від наукових колективів, а заявки проходять відкритий конкурс і незалежну експертизу, – забезпечує реальний зв’язок з потребами дослідників, але може не збігатися з державними пріоритетами. Підхід «згори вниз» – коли уряд і міністерства визначають ключові пріоритети і доручають установам надати відповідні дані, – дає чітку координацію і концентрацію ресурсів, але ризикує пропустити нові, ще слабко заявлені ідеї. Досвід Фінляндії та Іспанії тяжіє до першого підходу, Німеччини та Франції – до другого. Практика показує: найефективніші рішення поєднують обидва.
Окремий виклик – соціальні й гуманітарні науки, які системно недооцінені в розмовах про наукову інфраструктуру. Між тим і тут є унікальні об’єкти – архіви, лонгітюдні дослідницькі панелі (тип тривалого наукового або маркетингового дослідження, у якому дані збираються шляхом багаторазових опитувань однієї й тієї ж групи людей (панелі) протягом тривалого часу. Цей метод дозволяє точно відстежувати зміни в часі та вивчати причинно-наслідкові зв’язки). А також бази даних культурної спадщини, – які просто не видимі ані для держави, ані для міжнародних партнерів. Це не означає, що їх немає. Це означає, що про них не знають.
Проект RIFF і вікно можливостей
Саме на розробку такої дорожньої карти спрямований проект RIFF (Research Infrastructure Foresight Framework), що реалізується в рамках програми ЄС «Горизонт Європа» за участі 15 установ з України та країн Євросоюзу. Проєкт ставить три стратегічні цілі: розробити дорожню карту, сформувати спільноту дослідників і інфраструктурних менеджерів, і – що принципово – домогтися, щоб цей документ набув офіційного статусу відповідною постановою Кабінету Міністрів.
Вже проведено три інформаційних дні, ознайомчі візити до дослідницьких інфраструктур Польщі і Чехії, тематичні саміти в Кракові і Брно. Оголошено відкритий конкурс на включення об’єктів до дорожньої карти – інститути й університети можуть подавати заявки. Передбачена окрема програма підготовки менеджерів інфраструктур: людей, що вміють не лише проводити дослідження, а й організовувати доступ до обладнання, залучати фінансування, вибудовувати міжнародні консорціуми.
Паралельно відбуваються події ширшого масштабу. У червні 2026 року для України відкрито перший переговорний кластер з питань вступу до ЄС, до якого входить розділ 25 «Наука і дослідження». Це означає, що інтеграція в Європейський дослідницький простір перестає бути лише науковою амбіцією – вона стає частиною переговорного процесу з конкретними строками і зобов’язаннями. А в дорожній карті Міністерства освіти і науки щодо інтеграції до Європейського дослідницького простору окремим пунктом зафіксовано: до 2027 року розробити національну дорожню карту дослідницьких інфраструктур.
Що стоїть за цими процесами
Людина, далека від академічної сфери, може запитати: навіщо все це? Невже в умовах війни й відбудови важливо витрачати зусилля на реєстри та дорожні карти?
Відповідь пов’язана з кількома речами одночасно. По-перше, дослідницькі інфраструктури – це не лише місця, де вчені проводять дослідження. Вони надають послуги державним органам, беруть участь у розвитку регіональних технологічних кластерів, залучають студентів і школярів, частково забезпечують власне фінансування через платний доступ для зовнішніх користувачів, зокрема бізнесу. По-друге, відсутність системи призводить до прямих втрат: дорогоцінне обладнання простоює, бо про нього ніхто не знає; держава витрачає кошти на дублювання того, що вже є; молоді вчені виїжджають до тих країн, де є необхідна інфраструктура.
Нарешті, є чисто прагматичний вимір. Значна частина коштів на науку надходить через міжнародні програми, і критерієм відбору дедалі частіше є не лише якість ідеї, а й наявність інфраструктури, що дозволяє цю ідею реалізувати. Установа з унікальним обладнанням і зрозумілим правовим статусом, включена до національного реєстру і до загальноєвропейської мережі, – зовсім інший партнер для міжнародного консорціуму, ніж установа, про яку ніхто за межами вузького кола фахівців не знає.
Карта науки, яку Україна тільки-но починає малювати, – це і інвентаризація того, що пережило роки недофінансування і руйнувань війни, і план відбудови, і дороговказ для майбутніх інвестицій. Те, наскільки якісно вона буде складена, визначить, яке місце українська наука займе в єдиному дослідницькому просторі Європи.
Олег ЛИСТОПАД. Фото автора
Матеріал підготовлено на основі виступів учасників круглого столу «Дослідницькі інфраструктури в науково-інноваційній системі України», проведеного в рамках проекту RIFF програми ЄС «Горизонт Європа».