Херсон – прифронтове місто, що живе в умовах, які важко уявити тим, хто бачить його лише в новинах.
Яким є звичайний день у місті, де дрони висять над кожним кварталом? Які причини спонукають мешканців залишатися ? Про це запитуємо у співзасновника і голови ГО «Місто сили» Євгена ГІЛІНА, кандидата юридичних наук, медіатора, громадського діяча. Він – один із тих, хто залишається в Херсоні і продовжує працювати попри щоденну небезпеку.
– Євгене, ви часто кажете, що Херсонщина – найкраща земля Європи. Як це – бути її мешканцем саме сьогодні?
– Бути херсонцем – означає жити з відчуттям, що тебе і твоє місто намагаються знищити, і водночас любити його ще більше. Уявіть — два моря, 1,7 мільйона гектарів чорноземів, найбільша в Європі пустеля, рожеві озера, ліси — унікальна земля. І нині ця земля у вогні.
Колись давно, після академії, у мене була можливість залишитись в Одесі, після захисту кандидатської міг перебратися до Києва і влаштувати життя там. Але я свідомо обрав Херсон і завжди повертаюся сюди, бо це моє місто. Це рішення не переглядаю й сьогодні.
Фото надані ГО «Місто сили»
– Яким є звичайний день херсонця у 2026 році?
– Ранок починається з перевірки чатів. Не новинних, а тих, де «наші» відстежують дрони. На якій вулиці зафіксований Mavic, де FPV, де «Орлан». Ти не виходиш з дому, не знаючи цього. Схоже на кадри з якогось голлівудського бойовика. Але це – наша сучасна херсонська буденність.
Тільки за місяць по Правобережній Херсонщині (а це лише 30 відсотків території області) прилітає близько двох тисяч дронів і ще 2500 артилерійських, ракетних та мінометних снарядів. Щодня фіксується понад сто дронів над містом. Дрон може сісти на дах будинку, почекати й атакувати, коли зʼявиться машина чи людина. Американська режисерка Заріна Забріскі зняла про це фільм і назвала його «Human Safari». Це влучна назва. Бо полюють буквально на все і всіх – на маршрутки, на тролейбуси, на швидку допомогу, на бабусю з «кравчучкою» на тротуарі і на підлітка на велосипеді.
Хочу наголосити, що жертвами у 100 відсотках випадків стають цивільні. Схоже, росіяни Херсон використовують як полігон – тренуються атакувати рухомі цілі.
– Чи можна до цього звикнути?
– Ні. Це пекло, до якого не можна звикнути. Можна навчитися в ньому функціонувати, але не звикнути. Звикання — це був би кінець. Херсонці функціонують, а не звикають. І це, мабуть, і є та сила, про яку ми говоримо в назві нашої організації.
Водночас є речі, які не змінюються – людина не перестає відчувати страх, тривогу, втому. В Херсоні постійний «день бабака»: вибухи, вибухи, вибухи. Але люди виходять у магазини, відвідують лікарів, їдуть на роботу. Бо якщо не виходити – це вже не життя, а ув’язнення в стінах.
– Чому люди залишаються? Чому не евакуюються?
– Тому що вже мають досвід евакуації. Херсонці мають досвід окупації, виїзду, повернення. Багато з них повернулися з болючим досвідом – там, куди виїхали, їх не чекали.
Це відчуття дуже непросто подолати, не маючи реальних альтернатив.
При цьому на підконтрольній Херсонщині нині 120–130 тисяч мешканців.
– Хто зараз мешкає у Херсоні?
– Понад 60 тисяч людей – це люди понад 60 років, діти яких виїхали. Інколи ці діти телефонують у лікарні з проханням: «Візьміть батьків, догляньте». Завідувачка однієї з лікарень розповідала мені, що лікарня нині виконує функцію хоспісу, і люди часто лежать навіть у коридорах.
Також у місті мешкають понад 35 тисяч внутрішньо переміщених осіб з інших районів Херсонщини, зокрема, з окупованих територій. Живуть у сусідів, орендують що можуть, шукають роботу. Системної підтримки майже немає. В колективних центрах ситуація теж складна: люди місяцями живуть у гуртожитках, не мають роботи.
– Ви говорите про місто. А яка ситуація у деокупованих громадах Херсонщини – у селах, малих містах, які вже за межею фронту, але далеко від нормального життя?
– Це, мабуть, найболючіша і найменш видима частина нашої реальності. Херсон хоча б на слуху — це місто, про нього пишуть, про нього говорять. А в деокупованих селах правобережної Херсонщини – майже невидима гуманітарна криза.
Херсонщина сьогодні – найскладніший регіон для відбудови в Україні. Область три роки поспіль посідає найнижчі позиції за рівнем інвестицій – менше 0,05% від загальноукраїнського показника. Багато будинків зруйновано, багато — стоять порожніми. Немає роботи, шкіл, лікарів. У деокуповані громади повертаються переважно люди похилого віку. Багато молодих людей знайшли роботу в інших містах і приїжджають лише зрідка…
На початку 2025 року в деокупованих районах Херсонщини залишалося близько 149 (може, 150, якщо близько? Або майже) тисяч людей – лише 30 відсотків від довоєнного рівня. І ця цифра не дуже змінюється. Масового повернення немає, бо немає безпеки і впевненості в завтрашньому дні.
Ми там також працюємо – і з юридичною допомогою, і з гуманітарною підтримкою. Люди, які повернулися на деокуповані території, стикаються з тим, що їхні документи на майно знищені або в окупантів. Що компенсацію за зруйноване житло отримати непросто. Намагаємося бути поруч і допомагати.
– Чи маєте інформацію про життя людей на окупованих територіях? Яка ситуація там?
– Це окрема, дуже важка тема. Інформації багато, адже там залишилися і рідні, і друзі, і просто знайомі, і ми так чи інакше спілкуємося. Наприклад, батько мого товариша живе в Олешках – це місто на лівому березі Дніпра, навпроти Херсона. Його мешканці відрізані від будь-якої допомоги.
Ми відстежуємо ситуацію на тимчасово окупованих територіях лівобережної Херсонщини, і те, що там відбувається з цивільним населенням, — це гуманітарна катастрофа. Люди не отримують медичної допомоги, живуть у правовому та гуманітарному вакуумі.
– Як у цих умовах працює «Місто сили»? І чи безпечно бути волонтером у Херсоні?
– «Безпечно» – неправильне слово для опису будь-якої діяльності в Херсоні. Ми їздимо містом під час дронових атак. Наші волонтери видають гуманітарну допомогу, коли над головою «висять» дрони. Юристи їдуть до клієнтів у прифронтових селах. Нам давно потрібні броньовані машини… Бригада екстреної допомоги часто працює в умовах, небезпечних для життя.
При цьому ми не здаємося, не зневірюємося, продовжуємо працювати. За час повномасштабного вторгнення ми виплатили понад 24 мільйони гривень екстреної та зимової грошової підтримки майже двом тисячам родин. Розподілили сотні тисяч продуктових наборів.
Окремо можна розповісти про нашу роботу у проєкті «Право на відновлення», який реалізується в межах проєкту EMPOWER за фінансування Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) спільно з Європейським Союзом (впроваджується GIZ Ukraine). В цьому проєкті ми надаємо безкоштовну юридичну допомогу жителям Херсонської, Миколаївської та Одеської областей – людям, які повертаються з окупації, переселенцям, тим, чиє майно зруйноване. Власне, всім, хто так чи інакше постраждав від дій агресора.
Постійно реалізуємо проєкти допомоги з відновлення житла разом з DRC. Відкрили центри для дітей і підлітків.
Все це – на фоні обстрілів.
– Звідки берете ресурс для роботи, фізичний, емоційний, психологічний?
– Ще одне нелегке питання. Думаю, що сили дає зв’язок із людьми. Коли бачу бабусю, яка отримала від нас підтримку й каже: «Я думала, що нікому не потрібна…», розумію, що зупинятися не можна.
Також важливо, що ми не самі. Міжнародні донори, партнерські організації, волонтери з усієї України та з-за кордону – ця підтримка дає відчуття, що про Херсон не забули. Це дуже важливо і для нас, і для мешканців міста. Бо найстрашніше у прифронтовому житті – це відчуття, що тебе не бачать.
– Що зараз найбільше потрібно Херсону – і про що мало говорять?
– Потрібна системна підтримка і допомога. Ми навчилися реалізовувати складні гуманітарні проєкти – відремонтувати 25 шелтерів, роздати 200 тисяч продуктових наборів. Та треба розробити й упровадити комплексну програму, яка б поєднувала евакуацію, реінтеграцію, психологічну реабілітацію і працевлаштування. Поки що на це немає ні ресурсу, ні координації…
Потрібно говорити про те, що мільйони людей роками залишаються у статусі ВПО. Про те, що 35 тисяч переміщених на Херсонщині – це люди, яким потрібне не разове сприяння, а можливість нормально жити.
І про те, що Херсон — не тільки воєнна хроніка. Це місто, де є кав’ярні і ресторани, де бізнес намагається працювати, де люди святкують дні народження і ходять один до одного в гості. Бо якщо не робити цього – навіщо триматися? Триматися без того, що наповнює нас радістю навіть у воєнний час, – це не життя, а виживання.
– Ви вірите, що Херсон відновиться?
– Звісно. Інакше не було б сенсу тут залишатися. Херсонщина – земля з величезним потенціалом. Питання в тому, яким буде це відновлення – стихійним чи системним, запізнілим чи своєчасним.
Я хочу, щоб після перемоги Херсон став не «містом, яке вижило», а містом, яке показує приклад відбудови і розвитку. У нас є для цього і воля, і люди, і, я вірю, час.
Спілкувалася Вікторія ЄСАУЛЕНКО