До сторіччя від дня народження академіка НАН України Сергія Васильовича Свєчнікова
Сторіччя вченого — це не тільки видатна подія для його родини та учнів. Це ще й можливість розповісти більше про людину, яка вміла мислити й бачити масштабно, створювати нові наукові напрями та гуртувати людей навколо них.
Значну частину свого професійного життя мені поталанило працювати поруч із цим видатним ученим та організатором науки, зокрема в Інституті фізики напівпровідників імені В.Є. Лашкарьова НАН України, директором якого він був з 1991-го по 2003 рік. Змальовуючи постать Сергія Васильовича в науці, можна окреслити його діяльність як певний орієнтир у просторі під назвою оптоелектроніка. І це не тому, що він завжди був безпомилковим, а тому, що допомагав іншим бачити дальші горизонти.
Можна сказати, що його наукове життя охопило кілька епох розвитку фізики напівпровідників — від перших повоєнних досліджень до часу, коли оптоелектроніка стала однією з основ сучасного технологічного світу. Але для тих, кому пощастило працювати поруч, він значив набагато більше, ніж видатна людина, у біографії якої багато титулів і посад. Він був творцем і першопрохідцем.
Сергій Васильович належав до покоління вчених, які створювали нові наукові напрями майже з нуля. Він інтуїтивно відчував, що в тій чи іншій темі криється щось набагато більше, ніж лежить на поверхні. Але його особливість полягала не лише в науковому передбаченні. Сергій Васильович умів бачити людей. Багато його учнів згодом стали відомими дослідниками, завідувачами лабораторій, професорами. Дехто з них і не підозрював, що має такі таланти. Але це свого часу помітив керівник і допоміг ці таланти розкрити. А головне: він створив атмосферу творчості, в якій молоді вчені відчували довіру, підтримку та водночас вимогливість і високу відповідальність.
Мені пощастило бути головним інженером у відділі, який очолював Сергій Васильович, згодом — головним інженером у створеному ним у 1980 році відділенні оптоелектроніки, потім — ученим секретарем цього ж відділення, а також ученим секретарем Наукової ради з оптоелектроніки в Україні. Пам’ятаю, на нашій території (відділу оптоелектроніки) було розташовано відділ Київського науково-дослідного інституту радіотехнічних матеріалів (КНДІРМ). На його працівників поширювалися наші правила внутрішнього розпорядку, зокрема щодо правил електробезпеки. Згідно з цими правилами, кожний працівник мав скласти іспити з електробезпеки й отримати відповідне посвідчення. Керівник відділу КНДІРМ проігнорував ці вимоги, махнув рукою на всі мої усні звернення: мовляв, як-небудь пізніше.
Порядок для нас був важливий (йдеться ж про електробезпеку!), тож я написав доповідну і передав її на підпис керівнику відділу КНДІРМ. У цій доповідній визначив місячний термін складання іспиту, інакше — доведеться відключити лінію електроживлення. Керівник Київського НДІ підписав цей документ, очевидно, не заглиблюючись в текст, і відправив його в «довгу шухляду».
Рівно через місяць, без чергового попередження, я відключив силову лінію електропостачання, яка живила їхні вакуумні установки. Що тут почалося! «Що за свавілля! Я тебе вижену з посади! Я тебе знищу!». І побіг з цим до Сергія Васильовича. Той спокійно вислухав його і відповів: «Ви повинні зробити так, як сказав Смертенко». Тобто, історії конфлікту він не знав, але знав порядок і довіряв мені. Ця довіра та розуміння ситуації створювали атмосферу стабільності в колективі, яку всі ми цінували.
Десь у середині 80-х Сергій Васильович запросив мене на посаду вченого секретаря новоутвореного відділення оптоелектроніки. І доручив налагодити добрі стосунки зі службою вченого секретаря інституту. Тут треба пояснити.
У 1980 році відділення оптоелектроніки було створено з окремим рядком фінансування у бюджеті інституту. На практиці це означало, що з часом це воно стане окремим інститутом.
Зрозуміло, що директору інституту це дуже не подобалося, адже до нової установи в такому разі передадуть не тільки гроші, а й приміщення, обладнання, переведуть людей. Тож у стосунках між інститутом та відділенням виникла певна напруженість.
Утім, завдання виявилося нескладним. Завдяки придбаному до чаю торту, а головне — зацікавленому спілкуванню, ми одразу порозумілися і почали працювати: обмінювалися інформацією, допомагали один одному, відповідали на зовнішні виклики. Десь у липні вчений секретар інституту запитав мене, коли я йду у відпустку. Почувши, що це взимку (у ті часи я ще їздив у Карпати кататися на лижах), запитав, чи зможу замінити його під час відпустки у серпні. Я погодився, і ми обговорили мої обов’язки та завдання. А через два тижні в кабінеті вченого секретаря інституту мене «засік» Сергій Васильович. «Ви замінюєте вченого секретаря? — запитав він. — А хто вам дав дозвіл?» Я розгубився: «Хіба я щось не так зробив?» — «Ні, все так. Але хто вам дав дозвіл?».
У цьому теж був увесь Сергій Васильович. Він мав усе знати. До того ж у парадигмі радянського управління не могло бути інакше.
На початку 1990-х Сергій Свєчніков очолив Інститут напівпровідників. Питання про утворення Інституту оптоелектроніки більше не поставало. Це були непрості часи, але попри політичну нестабільність, брак фінансування, розірвання зв’язків з промисловістю, скорочення притоку молодих учених йому вдалося сформувати активну команду, наростити науковий потенціал інституту, який вийшов на міжнародний рівень. Цьому допомогло й створення міжнародного наукового англомовного журналу Semiconductor Physics, Quantum Electronics and Optoelectronics, який видається й понині, входить до Scopus, де перебуває у четвертому квартилі (Q4) світового рейтингу наукових журналів, та Web of Science (Q4). Статті журналу представлені у понад 30 реферативних базах.
Сергій Васильович був людиною з широким баченням перспектив розвитку науки. Це простежується в усій його науковій діяльності. Починаючи зі створення першої в Україні та Радянському Союзі оптопари на початку 50-х — рентгенівського джерела електромагнітного випромінювання та сірчано-кадмієвого фотодетектора — він разом з учнями та послідовниками розвивав основи оптоелектроніки, що мало на меті не лише розроблення фотопотенціометрів, лавинних фотодіодів, електролюмінесцентних джерел світла та технологій отримання фоточутливих плівок, а й створення теоретичних основ для опрацювання інформації та оптичних сигналів.
І він завжди сприяв розвитку нових наукових напрямів. Ще у 1992 році Сергій Васильович запропонував мені взятися за органічну електроніку. Він мав сильну наукову інтуїцію, тож побачив перспективи цього напряму, ще коли органічна електроніка не була мейнстримом. Протягом наступних десяти років ми в інституті вийшли на рівень міжнародних проєктів і у 2008 році запропонували реалізувати Національну програму розвитку органічної електроніки в Україні. На жаль, вона не була тоді реалізована. Не склалися ті умови, за яких це могло статися.
Сергій Васильович фактично жив одночасно у двох світах: у світі наукових ідей, де він мислив на десятиліття вперед, і у світі реальної наукової організації, де постійно доводилося розв’язувати якісь проблеми, шукати компроміси. Якось я запропонував йому довести наш відділ до зразкового стану, щоб на нас рівнялися в інституті, а той, своєю чергою, був прикладом для інших установ і всієї академії… Він вислухав мене, махнув рукою і тільки промовив: «Нічого ви не розумієте». Ця фраза не була проявом зверхності чи зневаги, це були слова людини, яка надто добре знала межі можливого в тій системі координат, де ми перебували.
Не можу не відзначити й почуття гумору нашого академіка. Зазвичай, коли директор іде у відпустку, він видає наказ, яким призначає виконувачем обов’язків одного зі своїх заступників. Так було і того разу, про який я згадую. А потім минув місяць і настала черга йти у відпустку вже цьому виконувачу, він також видав наказ, яким передав повноваження «назад» — чинному директору. Одержавши цей наказ, Сергій Васильович смиренно написав: «Дякую за довіру».
Насправді Сергій Васильович мав непростий характер, часто бував жорстким і вимогливим. Але це не заважало йому ставитися до своїх учнів з батьківською теплотою й турботою. А серед учнів було 19 докторів і 50 кандидатів наук, спільний доробок яких склав понад 500 статей і більш як 150 авторських свідоцтв і патентів.
Наука була для нього близьким і рідним середовищем. Адже народився він 21 липня 1926 року в тодішньому Дніпропетровську, в сім’ї вчених: його батько, академік Василь Миколайович Свєчніков, був видатним матеріалознавцем, працював в Інституті металофізики Академії наук. Сергій Васильович закінчив Київський політехнічний інститут. У 1961 році почав працювати в Інституті напівпровідників Академії наук УРСР (Відділення фізики і астрономії, спеціальність «оптоелектронне матеріалознавство»). Його наукові дослідження стосувалися технічної й фізичної електроніки, оптоелектроніки, напівпровідникового матеріалознавства. Він розробив фізико-технічні основи оптоелектронного перетворення, створив теорію оптоелектронних зв’язків та інжекційно-контактних явищ у напівпровідниках, фото- і рентгенопровідності, електролюмінесценції, фізико-хімічних і лазерних методів модифікації напівпровідників.
Чимало науковців залишають після себе статті й книжки, якщо поталанить — патенти та відкриття. Значно рідше ми чуємо про наукові школи, тому що вони з’являються лише тоді, коли вчений вміє працювати з людьми та установами, навіть якщо останні недосконалі. Сергію Свєчнікову це вдалося. Багато напрямів, започаткованих або підтриманих ним, продовжують розвиватися й сьогодні, знаходячи нові форми та сфери застосування. Для кількох поколінь дослідників він став тією людиною, яка допомогла їм знайти власний шлях у науці. І тому сьогодні, згадуючи Сергія Васильовича, ми говоримо не лише про відкриття, монографії чи винаходи. Ми говоримо про людину, чия енергія, інтелект і віра в майбутнє української науки продовжують жити в працях його учнів та послідовників.
Петро СМЕРТЕНКО, старший виконавчий редактор журналу Semiconductor Physics, Quantum Electronics and Optoelectronics, старший науковий співробітник Інституту фізики напівпровідників ім. В.Є. Лашкарьова НАН України, Національний координатор програми EUREKA в Україні у 1999–2011 рр.