Чи стає грамотний і якісно структурований текст підставою для підозри? Поява генеративного штучного інтелекту змінила характер академічних страхів: від боротьби з плагіатом наука перейшла до «презумпції вини» сумлінних авторів. Академік НАМН України Микола Головенко аналізує, як алгоритми змінюють дослідницьку середу, чому спроба шукати ШІ за кількістю тире руйнує стандарти якісного письма та які нові правила доброчесності потрібні сучасній науці.
Кожна доба залишає після себе не лише великі відкриття, а й великі страхи. Наука не є винятком, оскільки змінювалися теорії, методи й технології, але майже незмінним залишалося прагнення захистити знання від того, що вважалося головною загрозою свого часу. У Середньовіччі таким страхом була єресь. Загрозою вважалося не так помилкове знання, як знання, яке виходило за межі дозволеної картини світу. Критерієм істинності нерідко ставала не сила доказів, а відповідність авторитету. Помилка могла коштувати не лише наукової репутації, а й життя. Згодом саме наука навчилася відмовлятися від цього підходу, визнавши, що істина не визначається авторитетом, а народжується у відкритій дискусії та перевірці фактів.
Наступним великим викликом стала псевдонаука. З розвитком наукового знання виникла необхідність відмежовувати науку від численних концепцій, які використовували наукову термінологію, але не дотримувалися принципів доказовості, відтворюваності та критичної перевірки. У центрі уваги опинилася вже не боротьба з інакомисленням, а захист методологічних засад. Саме тоді остаточно сформувалося розуміння того, що головною ознакою науки є не правильна відповідь, а правильний спосіб її отримання.
Наприкінці XX — на початку XXI століття академічний світ зіткнувся з проблемою плагіату. Якщо псевдонаука підривала довіру до знання, то плагіат став загрозою самому авторству. Поступово університети створили складну систему перевірки текстів, а поняття академічної доброчесності стало одним із фундаментальних принципів сучасної науки. Здавалося, що саме ця проблема ще довго визначатиме порядок денний наукової спільноти.
Проте розвиток штучного інтелекту (ШІ) несподівано змінив сам характер академічних страхів. Якщо раніше головним питанням було, хто написав цей текст, то сьогодні дедалі частіше звучить інше — хто його насправді створив. Межа між використанням інтелектуального інструмента і підміною авторського мислення виявилася значно складнішою, ніж проблема запозичення чужого тексту. Саме ця невизначеність і породжує новий академічний страх. Його особливість полягає в тому, що під підозру дедалі частіше потрапляє не лише недоброчесний дослідник, а й сумлінний автор, який користується сучасними інструментами або просто вміє добре писати.
Між когнітивним очікуванням та критичним контролем
У цьому контексті особливого значення набуває вивчення суспільної готовності до впровадження ШІ. І йдеться не лише про технічну або економічну готовність, а насамперед про адаптаційний потенціал суспільства, його здатність інтегрувати нові технології та водночас зберігати стійкість до можливих ризиків. Порівняння результатів українських і міжнародних соціологічних досліджень демонструє наявність спільної тенденції. У загальному вимірі ставлення до ШІ характеризується поєднанням помірного оптимізму та занепокоєння щодо його довгострокових наслідків. Зокрема на рівні абстрактних оцінок майбутнього ШІ частіше фіксуються побоювання щодо потенційних загроз, тоді як у питаннях його практичного впровадження в економіку, професійну діяльність і повсякденне життя переважають позитивні очікування.
Проте для українського суспільства характерною є дещо інша конфігурація ставлення. Близько половини населення демонструє загалом позитивне сприйняття можливостей ШІ, тоді як значна частина респондентів не виявляє стійкого інтересу до цієї тематики. Водночас оцінки майбутнього впливу ШІ на різні сфери життя залишаються досить стриманими. Характерно, що найпоширенішою відповіддю в багатьох питаннях є варіант «важко відповісти». З наукового погляду така відповідь заслуговує на окрему увагу, оскільки може інтерпретуватися не лише як наслідок недостатньої поінформованості, а і як індикатор високого рівня прогностичної невизначеності. Отже, сучасне ставлення до ШІ можна схарактеризувати як стан когнітивного очікування, в якому позитивні надії поєднуються з усвідомленням невизначеності майбутніх наслідків технологічних змін. Саме ця особливість може стати ключовою характеристикою суспільної свідомості на початковому етапі широкомасштабного впровадження технологій ШІ.
На відміну від широкої громадськості, науковці демонструють більш виважені та практичні очікування щодо майбутнього ШІ. Вони значно частіше за пересічних громадян використовують штучний інтелект у професійній діяльності та мають практичний досвід оцінки його переваг і обмежень. У цьому сенсі ставлення науковців до ШІ формується не за схемою «довіра — недовіра», а за схемою «використання — критичний контроль». Саме така позиція може слугувати одним із важливих механізмів суспільної адаптації до нової технологічної реальності.
Пересічний громадянин оцінює ШІ переважно як соціальне явище, тоді як науковець оцінює його як інтелектуальний інструмент. Через це громадяни частіше запитують: «Що ШІ зробить із суспільством?», а науковці — «Що ШІ зробить із процесом здобуття знань?». Саме тому для науки центральною проблемою стає не так автоматизація праці, як питання збереження людського авторства суджень, критичного мислення та відповідальності за знання в епоху інтелектуальних машин.
Можливо, найбільше наукову спільноту турбує не те, що ШІ навчиться мислити як людина, а те, що він уже допомагає багатьом людям здаватися освіченішими, ніж дозволяли традиційні академічні бар’єри. Історія знає такі випадки. Коли з’явився друкарський верстат, деякі вчені боялися, що надто багато людей матимуть доступ до знань. Коли з’явився Інтернет, боялися, що надто багато людей матимуть доступ до інформації. Коли з’явився ШІ, почали боятися, що надто багато людей матимуть доступ до інтелектуальних інструментів. У кожному випадку частина цих страхів була виправданою, але завжди поруч із турботою про якість існувала й інша тривога — втрата монополії на те, що раніше вважалося ознакою належності до освіченої еліти. Саме тому суперечки про ШІ в освіті й науці такі гарячі. Насправді вони не лише про технологію, а й про владу, статус, довіру, авторство і про те, хто матиме право називатися знавцем у нову епоху.
Помічник чи «протез»?
Коли суспільство обговорює вплив ШІ на науку, найчастіше постає питання: чи замінить штучний алгоритм науковця і яким буде вчений, який ним користується? Річ у тім, що сьогодні поступово формується новий поділ академічного світу. Не за дисциплінами, не за посадами, не за індексом цитування і навіть не за віком. У зв’язку з широким використанням ШІ в науковій галузі цей поділ проходить значно глибше, де науковці поділяються на тих, для кого алгоритм є «протезом», і тих, для кого він є когнітивним помічником. На перший погляд, різниця здається незначною, бо в обох випадках людина відкриває той самий чат, вводить запит і одержує відповідь. Насправді когнітивний помічник посилює мислення, а когнітивний протез його заміщує. Інша можлива небезпека епохи ШІ — не те, що алгоритми стануть надто розумними, а те, що люди добровільно відмовляться від частини власної інтелектуальної роботи. Не тому, що не здатні її виконувати, а тому, що це довше, складніше і менш комфортно. Людський мозок завжди прагнув економити зусилля й у цьому немає нічого нового. Новим є лише те, що вперше в історії з’явився інструмент, здатний перебирати на себе не фізичну працю і навіть не рутинні обчислення, а окремі елементи мислення. Людина, яка використовує ШІ як помічника, з часом стає сильнішою, оскільки вона швидше аналізує інформацію, швидше знаходить помилки, швидше перевіряє
альтернативні версії. У цьому разі ШІ працює як прискорювач її власного інтелекту.
Натомість людина, яка використовує ШІ як протез, ризикує поступово втратити частину навичок, які раніше виконувала самостійно. Не тому, що машина їх відібрала, а тому, що вони перестали регулярно тренуватися. М’яз, яким не користуються, атрофується. Можливо, те саме стосується й окремих когнітивних здібностей.
Найцікавіше, що зовні обидва типи науковців можуть мати однаковий вигляд. Вони публікуватимуть статті, подаватимуть грантові заявки, готуватимуть звіти й використовуватимуть однакові інструменти. Проте під поверхнею відбуватимуться принципово різні процеси. Один дослідник використовуватиме ШІ для розширення власного мислення, а інший — для компенсації його відсутності. І саме тому головна лінія поділу майбутньої науки проходитиме не між тими, хто використовує ШІ, і тими, хто його не використовує. Таких людей майже не залишиться. Поділ проходитиме між тими, хто є автором власних думок, і тими, хто поступово став редактором думок, створених машиною.
Трансформація дослідницького середовища
Імовірно, що через 10–15 років у науці може виникнути неформальний поділ не за посадами, а за характером інтелектуальної діяльності.
Генератори питань, які здатні побачити проблему там, де інші її не бачать, поставити незручне запитання, запропонувати новий напрям досліджень, створити нову концепцію. Саме їхня цінність постійно зростатиме.Тому що ШІ дуже добре працює з уже відомими знаннями, але значно гірше визначає, що саме варто досліджувати далі. Наука починається не з відповіді, а з запитання.
Архітектори знань, які вміють будувати методологію, проєктувати експерименти, оцінювати докази та інтегрувати результати з різних галузей. Їхня роль також зростатиме, бо навіть якщо ШІ запропонує 100 гіпотез, хтось має вирішити, які з них варті перевірки.
Оператори знань, чия робота багато в чому зводилася до пошуку інформації, компіляції текстів, оформлення звітів, підготовки документації, створення стандартних оглядів. Саме ці функції найшвидше автоматизуються — і не тому, що такі люди погані науковці, а тому, що значна частина їхньої праці піддається алгоритмізації. Тут може виникнути дуже неприємний ефект. Десятиліттями молодий науковець проходив школу через рутинну роботу: опрацьовував літературу, писав огляди, готував чернетки, вчився працювати з матеріалом. ШІ може різко скоротити цей етап, і тоді виникає питання: як навчити майбутнього дослідника мислити, якщо значну частину тренувальних вправ за нього виконує машина? Це одна з найбільших проблем майбутньої науки.
Але є ще одна тема, про яку майже не говорять. ШІ може поставити під сумнів існування частини наукової бюрократії, яка відповідає за підготовку звітності, складання планів, моніторинг показників, перевірку формальних вимог. ШІ здатен автоматизувати значну частину цієї діяльності.І ось тут, можливо, частина спротиву ШІ пояснюється не лише турботою про науку: деякі люди підсвідомо бачать загрозу власній функції в системі. І це вже питання не академічної доброчесності, а професійного виживання.
Грамотність як «доказ» вини
Завдяки розвитку цифрових технологій більшість традиційних загроз академічній доброчесності поступово дістали ефективні механізми виявлення та контролю. Зокрема, широке впровадження систем автоматизованої перевірки текстових запозичень суттєво змінило практику боротьби з плагіатом, зробивши його одним із найбільш контрольованих порушень академічної етики. Здавалося, що подальший розвиток інформаційних технологій лише вдосконалюватиме вже сформовані механізми забезпечення доброчесності. Однак поява генеративного ШІ змінила сам характер проблеми. Якщо раніше предметом перевірки було використання чужого тексту, то сьогодні дедалі частіше виникає необхідність оцінювати походження самого процесу створення нового тексту. Отже, академічна спільнота вперше зіткнулася не так з новою формою порушення, як з принципово новою формою невизначеності. Якщо раніше від автора вимагали писати грамотно, логічно й переконливо, то тепер ці самі якості дедалі частіше стають підставою для підозри. Текст добре структурований? Підозріло. Аргументація послідовна? Дуже підозріло. Речення не розсипаються на півдорозі, а висновки випливають із наведених фактів? Схоже, людина на таке вже не здатна. Особливо небезпечними виявилися тире, дефіси та складнопідрядні речення.
Здається, що десь між правилами українського правопису та рекомендаціями наукових журналів виникла таємна змова, про яку пересічний дослідник навіть не здогадувався. Адже якщо в тексті трапляється акуратно поставлене тире, знайдеться хтось, хто неодмінно запитає: «А чи не забагато тут ШІ?» Парадокс нашого часу полягає в тому, що звинувачення дедалі частіше ґрунтуються не на доказах, а на враженнях. Десятиліттями ми навчали студентів чітко формулювати думки, будувати логічні аргументи та редагувати власні тексти лише для того, щоб одного дня оголосити: «Ні, це вже занадто якісно, тут явно причетна машина». У цій ситуації народжується нова форма академічної презумпції вини. Якщо раніше дослідник вважався доброчесним, доки не було доведено протилежне, то сьогодні інколи складається враження, що автор мусить доводити власну людяність. І вирішальною стає не оригінальність результатів, не коректність методології, не достовірність даних, а саме здатність переконати читача, що кожне речення було написане живою людиною, а не алгоритмом. І що більше ШІ навчається наслідувати найкращі зразки людського письма, то частіше люди починають сумніватися у власних здібностях. Наче грамотність, послідовність і ясність викладу перестали бути
людськими рисами та були урочисто передані машинам разом із правом ставити тире в належних місцях.
Найточніше цю ситуацію описує один парадокс: страх перед недоброчесністю поступово починає конкурувати зі здоровим глуздом. У таких умовах формується небезпечна презумпція: якщо текст видається надто професійним, отже, він, імовірно, створений ШІ. Причини цього явища різні. Одні бояться прогледіти порушення академічної доброчесності, інші довіряють недосконалим детекторам, треті перебувають під адміністративним тиском або просто не мають достатнього досвіду роботи з сучасними мовними моделями. Є й комерційний чинник, оскільки існує ринок інструментів, які обіцяють виявляти тексти, створені ШІ, хоча незалежні дослідження не раз демонстрували, що такі системи можуть помилятися як у бік хибних звинувачень, так і в бік невиявлення справді згенерованих текстів. Проте всі ці обставини не змінюють головного: жодна з них не виправдовує заміну доказів припущеннями.
Найбільша загроза криється навіть не в несправедливих звинуваченнях окремих авторів, а в поступовій зміні академічної культури. Науковці почнуть навмисно писати менш чітко, уникати складних конструкцій, спрощувати аргументацію або навіть робити стилістичні помилки лише для того, щоб їхній текст здавався «більш людським», а це означатиме, що боротьба за доброчесність почала руйнувати самі стандарти якісного письма.
Межі відповідальності: ШІ проти людини
Саме тому справжній виклик епохи ШІ полягає не в тому, щоб навчитися підозрювати кожен добре написаний текст, а в тому, щоб зберегти принципи, на яких завжди трималася наука: презумпцію доброчесності, вимогу доказовості та готовність оцінювати роботу за її змістом, а не за стилістичними стереотипами. Адже якщо якісний текст сам собою стає доказом вини, то проблема вже не в технологіях, а в нашому способі мислення. Якщо ж тенденція збережеться, незабаром науковець буде змушений доводити не новизну своїх результатів, а ступінь своєї біологічності. До статті додаватимуться не лише ORCID, список літератури та декларація конфлікту інтересів, а й довідка про те, що автор особисто натискав клавіші під час написання тексту.
Змінити це ставлення буде непросто, оскільки проблема не лише в самому ШІ. Насправді ми спостерігаємо кризу довіри до авторства та експертності. Люди звикли оцінювати працю за зусиллями, а не за результатом. Якщо ж з’являється інструмент, який дає змогу досягти якісного результату швидше, виникає підозра: «Це несправжня праця».
З огляду на те, як ШІ дедалі активніше інтегрується в наукову діяльність, постає питання, яке ще кілька років тому здавалося суто теоретичним: хто саме виконує ту чи іншу частину дослідження і хто несе відповідальність за отриманий результат? Зокрема, ШІ доцільно делегувати функції, пов’язані з обробкою великих обсягів інформації, пошуком закономірностей, аналізом складних масивів даних, моделюванням альтернативних сценаріїв, статистичними розрахунками, автоматизованим порівнянням джерел та підготовкою аналітичних матеріалів. У цих сферах його переваги є очевидними. Він не втомлюється, не забуває, не обмежений обсягом оперативної пам’яті та здатний одночасно аналізувати інформацію в масштабах, недоступних окремому досліднику.
Водночас існує коло функцій, які навіть за найоптимістичніших сценаріїв розвитку ШІ залишаються сферою відповідальності людини. Насамперед це постановка наукової проблеми, вибір цілей дослідження, визначення його суспільної значущості, формування методології, оцінювання наукової новизни, критична інтерпретація результатів та ухвалення остаточних рішень. Саме тут реалізуються не лише інтелектуальні, а й ціннісні компоненти наукового пізнання. Науковець відповідає не лише за правильність відповіді, а й за те, які питання варто ставити. І цей принцип дає змогу уникнути плутанини між функціональною участю та авторством. ШІ може бути співавтором процесу, але не суб’єктом відповідальності. Він може допомагати формувати результати, але не може відповідати за їхню істинність, суспільні наслідки чи етичну прийнятність.
Шість кроків до відновлення довіри
Якщо академічна спільнота прагне зберегти довіру до науки в епоху ШІ, очевидно, що традиційних механізмів контролю вже недостатньо. Необхідною стає не лише поява нових інструментів, а й перегляд самого ставлення до авторства, академічної доброчесності та ролі людини в сучасному науковому пізнанні. На нашу думку, такий перегляд має ґрунтуватися на кількох принципових положеннях.
1. Перестати ставити запитання «Чи використовувався ШІ?» Натомість запитувати: «Чи правильні висновки? Чи відтворювані результати? Чи розуміє автор написане?» Наука завжди оцінювала знання через аргументи й докази. Калькулятор не знищив математику, текстовий редактор не знищив письменництво, а статистичні пакети не знищили науку. ШІ — це ще один інструмент.
2. Відокремити написання тексту від створення знання. Багато критиків ШІ плутають генерацію тексту зі створенням нових наукових результатів. Наукова цінність статті полягає не в тому, що автор особисто набрав кожне слово на клавіатурі, а в новизні ідей, коректності методів і достовірності даних. Адже значна частина академічних текстів десятиліттями складалася з шаблонних фраз, які сьогодні ШІ відтворює майже бездоганно.
3. Запровадити культуру відкритого декларування. Поки використання ШІ сприймається як щось напівзаборонене, виникатимуть підозри. Набагато здоровішим є прозоре зазначення: «Для мовного редагування та стилістичного вдосконалення тексту використовувався ШІ. Автор несе повну відповідальність за зміст, дані та висновки». Така фраза знімає значну частину напруги.
4. Показувати абсурдність критеріїв. Частину проблеми можна подолати через м’яку іронію. Коли кажуть: «У тексті забагато тире»; «Він надто структурований»; «Так люди не пишуть», варто запитати: а що, тепер ознакою людського тексту є хаотичність, стилістичні помилки та логічні розриви? Часто після цього стає зрозуміло, наскільки хиткою є така аргументація.
5. Навчати роботи з ШІ, а не боротися з ним. Сьогодні суспільство перебуває приблизно на тому етапі, на якому колись опинилося з появою інтернету. Спочатку казали: «Якщо інформацію знайшов в інтернеті, то це не справжнє дослідження». Тепер це звучить кумедно. Ймовірно, через кілька років так само кумедно звучатиме: «Якщо ти використав ШІ для редагування тексту, то це вже не твоя робота».
6. Повернути презумпцію доброчесності. У праві існує презумпція невинуватості, в академічному середовищі має існувати презумпція доброчесності. Якщо є підозра в порушенні, потрібні докази. Не відчуття, не інтуїція, не кількість тире на сторінці, а суто докази. Можливо, саме тут криється головний урок епохи ШІ. Питання вже не в тому, чи здатні машини писати як люди. Питання в тому, чи здатні люди зберегти раціональність і не перетворити будь-який добре написаний текст на об’єкт підозри. Адже якщо грамотність стає доказом вини, то проблема вже не в ШІ, а в наших критеріях оцінювання.
Від законів до нової культури
Своєчасність порушеної проблеми засвідчують і сучасні процеси формування державної політики у сфері ШІ. Основною метою майбутнього законодавства України є створення збалансованої моделі правового регулювання, яка одночасно забезпечуватиме захист прав людини, безпечне використання технологій та розвиток інновацій. Водночас уже сьогодні розпочато обговорення щодо запровадження національного регулятора у сфері ШІ та імплементації положень Європейського акта про ШІ (AI Act) в українське законодавство. Проте ефективність майбутнього нормативного регулювання значною мірою залежатиме не лише від юридичної техніки, а й від правильного розуміння природи взаємодії людини та штучного інтелекту. Без чіткого розмежування понять авторства, відповідальності, використання інтелектуальних інструментів і створення нового знання навіть найдосконаліші правові механізми можуть породити нові форми академічної невизначеності. Саме тому поряд із законодавчим регулюванням виникає потреба у формуванні нової культури академічної доброчесності, адекватної реаліям епохи ШІ.
Микола ГОЛОВЕНКО, академік НАМН України, завідувач відділу біомедицини Фізико-хімічного інституту НАНУ