Добре, що є літо. Тоді двір старого будинку на Подолі відпрацьовує вестибюлем, а підворітня – галереєю з афішами. Своїх вестибюлю і галереї Театр ветеранів не має – лише невеликий, на 70 місць зал у напівпідвалі. Особливо це стає незручним, коли у Театрі щодня вібуваються кілька подій, одна за одною, як от Третій фестиваль перших п’єс.
Щоб встигнути провітрити зал, не досить відкрити навстіж усі вікна. Тож винахідливі театроветеранівці ставлять на підвіконня потужний вентилятор. Клац – гудіння лопатей заглушає репліки команди, яка розставляє меблі, розкладає реквізит і вивішує нехитрі декорації. Тим часом у дворі-колодязі в очікуванні «своєї» п’єси» глядачі жваво обговорюють відвідані й майбутні фестивальні події, перекладають з руки в руку букети й програмки, обіймають давно не бачених друзів. Акторські команди тут же отримують останні настанови від режисерів.
Аж ось волонтерки у футболках з характерним логотипом запрошують спуститися сходами і вибрати собі місце. Почалося! Лунають прості начебто фрази, на сцені відбуваються знайомі на перший погляд події. Але крок за кроком занурюючись у сюжет п’єси, глядачі переносяться в інший час, інші обставини, в іншу реальність. Занурюються настільки, що починають сміятися, радіти, плакати. А моментами й ридати, впізнаючи себе й своє життя в героях і сюжетних поворотах. Хоча незабаром, у ході обговорення п’єси (це – обов’язковий елемент кожного читання) з’ясовується, що герой хоч і мав свого прототипа, але йдеться про геть іншу людину. Так, сила мистецтва у тому і полягає, щоб ми відображались у театральних образах, наче у дзеркалі. І могли добряче роздивитися, що там від нас залишилося чи – навпаки – чим нас наповнило.
Я написав «п’єси», але точніше було би «перформативного читання». Актори працюють з текстами в руках, більшою або меншою мірою окреслюючи контури майбутнього спектаклю. Хоча у кожного такого читання є свій режисер, головне тут – не гра акторів, а саме текст, можливість його почути і побачити, уявити по-своєму. Спробувати зрозуміти, що хотів сказати драматург. Саме на цьому акцентує постреліз:
«Головна подія Фестивалю – прем’єрні читання п’єс, які написали ветерани й ветеранки після проходження освітнього курсу Театру Ветеранів з драматургії. До програми також увійшли тексти випускників попередніх потоків і п’єси військовослужбовців, які нині продовжують службу в Силах Оборони України і писали свої твори прямо на фронті. Всі представлені тексти обʼєднує те, що створені вони людьми, які мають власний досвід війни, болю, втрати близьких, а часто ще й важких поранень та полону.
Театр Ветеранів свідомо відходить від думки, що осмислення війни в мистецтві потребує десятиліть дистанції: правду важливо фіксувати по гарячих слідах, поки її підтверджують живі свідки. Власне, саме для цього – для того, щоб дати можливість розповісти правду про війну людям, які насправді знають її зсередини – і був створений Театр Ветеранів», — повідомляє постреліз.
Недарма відома культорологиня Валентина Клименко охарактеризувала Фестиваль перших пʼєс як правильну дозу ін’єкції реальності в українську культуру. У тому ж пості у ФБ пані Валентина тепло відгукнулася про одну із п’єс та її авторку. Леся Ганжа (позивний «Крапля») — українська військовослужбовиця, операторка БПЛА, а також відома журналістка та правозахисниця. З початком повномасштабного вторгнення у лютому-березні 2022 року вона добровільно стала на захист України.
«Повернення Лесі Ганжі до Києва відбулося красиво й символічно — читанням її «Міноги» на Третьому фестивалі перших п’єс, який робить Театр Ветеранів і ТрО медіа. П’єса відображає Лесин гумор і стоїцизм. Вона про солдата Краплю, про війну, про Харків, і ще про те, як Леся вміє дружити. «Мінога» присвячена загиблому побратиму Дані Новікову», — пише Валентина Клименко. І додає своїх вражень про фестиваль в цілому: «Зустріла купу знайомих, які прийшли привітати Лесю, й подумала: як добре, що стільки квітів, любові, гарних слів… і ми не на похороні. Це і є щастя!».
Третій Фестиваль перших п’єс став наймасштабнішою подією за всю історію освітнього напряму Театру ветеранів. Вісім фестивальних днів, два майданчики — Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки (за це йому окрема велика подяка, особливо за дні відкриття за закриття, коли було особливо багато відвідувачів) та Театр драматургів (саме на його базі працює Театр ветеранів) — і майже тридцять сценічних читань і вистав, більшість з яких глядачі побачили вперше.
Фестиваль як і сам Театр ветеранів – одна з візитівок ТрО Медіа, себто відділу комунікацій Командування Сил ТрО. «Ми зрозуміли, що ветерани потребують простору, де їх почують. Так з’явилась ідея створити театр, в якому самі ветерани могли б розповідати свої історії», — пояснює співзасновник Театру ветеранів, начальник відділу комунікацій Командування Сил ТрО ЗСУ полковник Олексій Дмитрашківський.
І не важливо де служили чи служать ветеран чи ветеранка – власне у ТрО чи іншому роді військ ЗСУ або складових Сил Оборони – Театр радо вітає усіх і на курсах драматургів, і як авторів, які самостійно опанували/спробували цей фах. Як і актори чимало ветеранів знайшли себе завдяки Театру ветеранів та ТрО Медіа. Зокрема, у виставі «Енеїда» в постановці Ольги Семьошкіної за художнього керівництва Ахтема Сеітаблаєва.
Добре, що проєкт підтримали Посольство Королевства Нідерландів в Україні та Goethe-Institut в Україні (через Фонд Стійкості). Представників обох донорів радо вітали на відкритті, а повідомлення представниці Посольства Нідерландів про те, що ця країна підтримує не лише українську культуру, а й українську оборону (від початку повномасштабки сума сягнула понад 12 млрд євро) викликала просто шалені аплодисменти.
Досвід попередніх фестивалів показує, що дебют рідко стає останньою п’єсою автора. Як зазначено у пресрелізі, випускниця першого потоку Аліна Сарнацька, визнана «Найкращою драматургинею року» рейтингу Укрінформу «Театральний інфобум», відтоді написала ще дев’ять текстів і цьогоріч сама запустила освітній курс у Львові. За п’єсами інших випускників уже поставлено вистави в театрах Херсона, Миколаєва та Львова, а Театр ветеранів встиг привезти свою виставу на перші закордонні гастролі — до Чехії. Йдеться про виставу «Вийти за межу» за п’єсою випускниці курсу Наталки Зарицької: у березні 2026 року, в режисурі військовослужбовця Олександра Ткачука, її з аншлагом показали на сцені Divadlo Komedie в Празі, і прем’єра зібрала схвальні відгуки чеської публіки та театральної спільноти.
Але з іншого боку – подивіться на афіші наших провідних театрів. З українського там хіба що Леся Українка, Іван Франко та Старицький із Котляревським. А із сучасного – Ліна Костенко. Глядачам пропонується досвід й емоції далеких америк чи європ часів віддалених і дотичних до нас хіба що через підручники історії та Голлівуд. Побутує думка, що українці і без того травмовані війною, щоб іще йти дивитися п’єси про наше сьогодення. Ну, по-перше, серед творів, презентованих на фестивалі, є напрочуд добрі, я сказав би навіть лікувальні. А по-друге, варто прислухатися до слів одного з авторів Фестивалю, письменника й художника, військовослужбовця Валерія Пузіка.
«Культура – це, безперечно, фундамент нашого майбутнього. Вона – не дзеркало суспільства, а молот, яким кується нова реальність. Ми живемо в час, коли швидкість та реакція – елемент виживання. Війна – це не слова, а дії; час непростих рішень та непростих тем.
Я часто чую, що театри не хочуть брати п’єси про війну в репертуар, щоб не травмувати свого глядача. Коли тривала перша фаза сучасної російсько-української війни, яку чомусь називали антитерористична операція, від літературознавців я чув, що зараз не час писати про війну. До 2022 року видавці неохоче брали на розгляд тексти ветеранів, мотивуючи це некомерційністю та нецікавістю до теми: «це не продається». Я часто чую, що фільмувати ігрове кіно – коли війна ще триває – не варто. Але я скажу наступне: якщо зараз ми цього не будемо робити, за нас це зроблять росіяни.
Ця війна триває вже понад десятиліття. Діти, які робили малюнки українським військовим у 2014, зараз захищають Україну зі зброєю у руках. Нова мілітарна культура формує націю. Це візія на яку опирається опір, це щит, ін’єкція від байдужості, – якщо вже на те пішло.
Ми повинні не відводити очей», — сказав Валерій на відкритті іншого фестивалю— «Фронтера». Але сказане є правильним щодо всіх культурних майданчиків України. Та й поза ними – теж.
Олег ЛИСТОПАД
Фото ТрО Медіа