Повоєнне відродження України буде не лише інфраструктурним, економічним чи безпековим проєктом. Передусім воно буде проєктом людського капіталу. Саме люди, їхні знання, компетентності, цінності, здатність до інновацій і відповідальності визначатимуть, чи зможе Україна не просто відновити зруйноване, а перейти до нової якості державного розвитку.
У сучасному світі людський капітал уже давно не можна вимірювати лише кількістю населення, студентів, працівників чи дипломованих фахівців. За сучасних викликів та умов ідеться про значно складнішу категорію: якість базової освіти, рівень математичної й природничої підготовки, інженерні, зокрема цифрові компетентності, здатність працювати зі складними системами, готовність до навчання впродовж життя. Під час війни ці характеристики стають не просто економічними перевагами, а складовою національної безпеки.
Тому ключове питання сьогодні — яку людину, фахівця має підготувати українська освіта для держави, що воює, відновлюється і прагне стати частиною демократичного високотехнологічного світу.
Головний механізм — освіта
Людський капітал формується через родину, соціальне середовище, ринок праці, але центральною інституцією його створення є освіта. Саме школа закладає базові когнітивні навички, професійна освіта дає прикладні вміння, університет формує здатність працювати зі складними знаннями, технологіями й дослідженнями. Наука та інноваційна екосистема перетворюють ці знання на нові продукти, виробництва й технологічні рішення. У цьому сенсі освіта — це не лише соціальна послуга, а й довгострокова інвестиція в обороноздатність, продуктивність економіки, технологічний суверенітет і якість державного управління. Вона визначає, якою буде країна через 10–20 років: сировинною чи технологічною, споживачем чужих технологій чи виробником власних складних технологічних рішень.
Дослідження у сфері економіки освіти показують, що вирішальне значення має не так кількість років навчання, як реальна якість знань і когнітивних навичок. Країни з вищими результатами навчання у математиці та природничих науках мають кращі показники довгострокового економічного розвитку.
Для України цей висновок має особливу вагу. Країна з демографічним спадом, воєнними втратами, вимушеною міграцією та руйнуванням інфраструктури не може виграти майбутнє кількістю. Вона може виграти лише завдяки якості: шкільної та університетської підготовки, науки, викладачів, управління й суспільної організації.
Побудова системи компетентностей має рівневу структуру.
Перший рівень — базові освітні компетентності.
Другий — фундаментальна природничо-математична підготовка.
Третій — інженерно-технологічні компетентності.
Четвертий — управлінські, громадянські та етичні компетентності.
П’ятий — здатність до навчання впродовж усього життя.
Базові позиції сьогодення
Україна має історично потужні математичні, кібернетичні, фізичні, механічні, енергетичні, авіаційні, ІТ та інженерні школи. Однак якість базової освіти потребує системної уваги. Одним із найважливіших індикаторів тут є PISA — міжнародне оцінювання функціональної грамотності учнів. За результатами PISA-2018 українські учні мали 466 балів із читання, 453 — з математики та 469 — з природничих наук. У PISA-2022, яке в Україні було проведено в особливих умовах війни й охопило 18 із 27 регіонів, ці показники становили відповідно 428, 441 і 450 балів. Отже, між двома циклами зафіксовано зниження на 38 балів із читання, 12 балів з математики та 19 — з природничих наук. За логікою PISA, 20 балів відповідають приблизно одному року навчання. Це означає дуже відчутні освітні втрати.
Для країни, яка потребуватиме значного посилення інженерної, природничо-наукової, цифрової й технологічної підготовки, це один із найважливіших сигналів.
Ці дані важливі не лише для школи. Вони є раннім індикатором майбутньої якості студентів, інженерів, дослідників, технічних фахівців. Якщо учень не має достатньої математичної підготовки, університет змушений витрачати час не на розвиток складних інженерних компетентностей, а на компенсацію недостатнього рівня знань попереднього етапу. Якщо абітурієнт не вміє працювати зі складним текстом, йому важко опановувати технічну документацію, стандарти, наукові джерела, нормативні вимоги.
У чому головні розриви
Можна виділити деякі основні розриви.
1. Найперше — між шкільною підготовкою й вимогами сучасної інженерної освіти. Інженерна освіта починається не на першому курсі університету, а в школі з математики, фізики, хімії, інформатики тощо. Якщо ці основи слабкі, університетська інженерна освіта втрачає глибину.
2. Між дипломом і реальною компетентністю. Диплом має бути підтвердженням здатності людини розв’язувати складні задачі, а не лише фактом проходження освітньої програми. Для інженерних спеціальностей це особливо важливо, адже помилка інженера може означати не просто низьку продуктивність, а загрозу безпеці людей та інфраструктурі.
3. Між освітою, наукою і реальним сектором економіки. Інженерна освіта не може бути якісною без потужної лабораторної бази, підприємств, оборонних компаній для баз практики, наукових установ, студентських команд і реальних проєктів. Сучасний інженер формується не лише в аудиторії, а не меншою мірою в середовищі, де є задача, експеримент, випробування і результат.
4. Між технологічними викликами й темпами оновлення освітнього змісту. Штучний інтелект, робототехніка, цифрові двійники, автономні системи мають бути не факультативним доповненням, а частиною сучасної інженерної освіти.
5. Між традиційним управлінням ризиками й новою реальністю даних. Система освіти потребує не лише окремих статистичних звітів, а й цілісного моніторингу освітніх втрат, траєкторій випускників, дефіциту кадрів, потреб регіонів. Це дасть змогу ухвалювати ефективніші рішення щодо підготовки людського капіталу.
Так, повномасштабна агресія різко посилила проблеми, зруйнувала інфраструктуру, поглибила освітні втрати, спричинила міграцію мільйонів людей і створила безпрецедентне психологічне навантаження на дітей, студентів, учителів і викладачів. Але частина викликів формувалася раніше, внаслідок недостатньої інтеграції освіти, науки, інновацій і промислової політики.
Чому інженерна освіта в пріоритеті
Повоєнне відродження України значною мірою буде інженерним за своєю природою, адже відновлення енергетики, інфраструктури, промисловості, оборонних виробництв і цифрових систем потребуватиме великої кількості добре підготовлених технічних фахівців. Це мають бути люди, які здатні проєктувати, модернізувати, автоматизувати, програмувати, моделювати, випробувати й нести відповідальність за складні технічні системи.
Водночас акцент на інженерній освіті не означає применшення ролі гуманітарної, соціальної, педагогічної, правничої, економічної чи управлінської освіти. Повоєнне відродження потребуватиме не лише інженерних рішень, а й сильної школи, якісного права, ефективного державного управління, психологічної підтримки, міжнародної комунікації та демократичних інституцій. Інженер створює технологічну основу відновлення, але зміст, справедливість, сталість і суспільну прийнятність цього відновлення забезпечують фахівці різних галузей знань. Саме тому йдеться не про протиставлення спеціальностей, а про необхідність збалансованої системи освіти, у якій інженерна підготовка посідає належне місце відповідно до масштабів технологічних викликів держави.
Держава, яка спирається лише на імпорт технологій, зберігає критичну залежність. Держава, яка готує інженерів і розвиває власні технологічні школи, формує технологічний суверенітет.
Досвід країн, які пройшли через війну та повоєнне відродження
Світовий досвід інших держав показує, що після війни успішними стають не ті, хто просто відновлює зруйноване, а ті, хто використовує відновлення як шанс для технологічного стрибка.
Ізраїль десятиліттями живе в умовах постійної безпекової загрози, а його досвід демонструє, що зв’язка «освіта–армія–університети–дослідження–стартапи–оборонні технології» може стати основою технологічної економіки.
Південна Корея після Корейської війни була зруйнованою країною з обмеженими ресурсами, а її подальший розвиток став можливим завдяки ставці на освіту, технічні кадри, індустріалізацію, експортне виробництво й дослідження.
Для України ці приклади важливі не як готові рецепти, а як підтвердження загальної закономірності, що війна сама собою не створює модернізації. Вона лише відкриває історичне вікно можливостей. Країна або втрачає людей, університети, наукові школи й промисловість, або перетворює кризу на модернізаційний проєкт. Вирішальним чинником стає здатність поєднати освіту, науку, інженерію, виробництво, оборонний сектор і державну політику навколо спільних стратегічних цілей.
Як долати розриви
1. Потрібна національна програма подолання освітніх втрат із пріоритетом математики, читання, природничих наук і цифрових компетентностей. Це має бути довгострокова політика на 5–10 років з регулярною діагностикою, підтримання учнів у прифронтових громадах, створення укриттів для очного навчання, психосоціальна допомога, підготовлення вчителів до роботи з дітьми, які пережили травми війни.
2. Необхідно посилити природничо-математичну освіту як основу майбутньої інженерної підготовки. Математика, фізика, хімія, інформатика, база Малої академії наук, олімпіади мають бути не другорядною, а стратегічною частиною формування людського капіталу.
3. Потрібні конкретні інструменти підтримування інженерної освіти у вигляді цільових стипендій для перспективних абітурієнтів інженерних спеціальностей, національні лабораторії при провідних університетах, державне замовлення під технологічні пріоритети, спільні магістерські програми з підприємствами й оборонним сектором, гранти на студентські інженерні команди, технологічні конкурси тощо.
4. Потрібно розвивати дослідницькі університети й технологічні «точки прориву» на тих напрямах, де Україна має сильні школи або критичну державну потребу, зокрема в оборонних технологіях, енергетиці, кібербезпеці, штучному інтелекті, біомедичній інженерії тощо.
5. Якість інженерних програм має оцінюватися не тільки за документами й процедурами, а й за тим, що реально вміє випускник.
6. Необхідно підвищити статус вчителя та викладача. Мабуть, це й пояснювати не треба. Усі розуміють, тільки справа не рушає з місця.
7. Освіта має стати частиною ширшої інноваційної екосистеми. Школа, професійна освіта, університет, наука, бізнес, оборонний сектор і держава мають працювати не як окремі світи, а як взаємопов’язана система. Саме вона здатна забезпечити країну критичною масою фахівців для інноваційного розвитку й глобальної конкурентоспроможності.
Окремим завданням має стати побудова системи вимірювання якості підготовки людського капіталу. Україна має оцінювати не лише кількість вступників, випускників чи акредитованих програм, а й реальні результати навчання, динаміку освітніх втрат, якість математичної й природничої підготовки, частку випускників інженерних спеціальностей, працевлаштування за фахом. Без такого вимірювання освітня політика ризикує залишитися описовою, а з ним вона може стати доказовою, керованою й спрямованою на результат.
***
Україна стоїть перед історичним вибором: після війни відбудовувати стару модель із низькою продуктивністю, демографічним спадом, слабкою промисловістю, формальними дипломами й хронічним відставанням у технологіях, або використати повоєнне відродження як шанс для створення нової якості, де ключову роль відіграватиме освіта.
Цю трансформацію здійснять люди з якісною освітою, глибокими компетентностями, інженерним мисленням, громадянською відповідальністю і здатністю створювати складні технологічні рішення. Саме тому якість освіти має стати складовою національної безпеки, а якість інженерної освіти — визначальною частиною технологічного суверенітету. Підготовка таких фахівців має бути головним завданням державної політики на наступне десятиліття.
Олексій ЖУЧЕНКО,
доктор технічних наук,
професор КПІ ім. Ігоря Сікорського,
голова науково-методичної комісії МОН України у галузі знань
«Інженерія, виробництво та будівництво»,
член Апеляційної палати НАЗЯВО
Фото із сайту Національного університету «Львівська політехніка».