Що про маловоддя Дністра можна сказати людям з критичним мисленням і засадничими поняттями в екології? Подивимося на карту Укргідрометцентру з «ураженою безпрецендентною посухою» територією. Вона не повторює, але значною мірою збігається з територією, що була підвладною імперії Габсбургів (1772-1918 рр). Мова не лишень про басейн Дністра. А і про про сонячне Закарпаття, річку Тису. «Регуляції річок, а особливо Тиси, мали важливіші наслідки, ніж ми могли припустити; земля надзвичайно висохла, а славні колись пасовища ледве можуть сьогодні прогодувати овець», – писав у своїй статті «O zapobieganiu wylewom rzek…» Józef Rychter у 1879 р.
Імперська політика щодо довкілля в Австрійській (з 1866 – Австро-Угорській) імперії втілювалася шляхом завдання довкіллю імперії глобальних інфраструктурних проєктів. Основою культурно-економічної єдності «європростору» є торгівля річками. Спочатку – за «басейновим принципом». Потім почали копати більші/менші канали. З’єднати Рейн з Дунаєм пнувся ще Карл Великий у VIII ст.
У європейській науці з 2021 року для інтерпретації карколомних перетворень навколишнього середовища Європи, що були завдані господарниками з Відня, існує термін «ґабсбурзький антропоцен» (The Habsburg Anthropocene).
Згідно з концепцією spatial turn (просторового повороту), мусимо в’їхати в геополітичний контекст.
1772 р. виснажена епідемією чуми Річ Посполита (куди входили українські землі Правобережжя) була розпайована трьома імперіями – Австрійською, Пруською і російською. Басейн Дністра – це східна частина «королівства Галіції та Володимерії», сконструйованого австріяками, західна – басейн річки Вісли. Віслою товари питомо аграрної Галичини сплавляли через Балтійське море до Західної Європи. Після Першого поділу пруси, поклавши на річці дві митниці, прикрутили гайки вільній торгівлі.
Перших трьох губернаторів, які у відповідь на економічні виклики нового «королівства» бідкалися-розводили руками, бабця Марія-Терезія вигонила гет’. Четвертий, Йозеф Бріґідо, виявився лютим ілюмінатом: хотів скористати з масонської мережі і був розлючений тим, що львівські масони не про оволодіння світом дбають, а лиш про пиятики й оргії.
Основна маса польських масонів, економічно орієнтованих на росію, на чолі з королем Августом Понятовським виявилася запроданцями. Саме вони в 1792 р. інспірували Тарговицьку конфедерацію, внаслідок якої Polska zginęła втретє поділилася, потім жевріла в складі російської імперії як «Варшавське герцогство».
В середовищі землевласників-поляків східної Галичини між Першим і Другим поділом Польщі побутувала думка, що російська імперія то є не халявщик, а партнер для збуту збіжжя.
російська імперія станом на 1770-і роки шляхом шести воєн поборола Османську імперію. («Спеціальні військові операції» йшли з невеликими перервами все XVIII ст, поки москалі не домоглися своїх стратегічних інтересів – нічого не нагадує?). Трохи згодом (1812 р.) турків посунули і з Аккерману.
У 1778 році господар (правитель) Молдови (васал Османської імперії) заборонив імпорт польської горілки на свою територію. Щоб вийти переможцями у цій митній війні, поляки почали дивитися в бік москалів, що окупували Північне Причорномор’я і якраз активно споруджували «лінію Суровікіна» з фортами (Херсон, Очаків, Хаджибей). руским не потрібне було зерно – їм потрібні були напої на основі зернового спирту. З точки зору логістики, немає сенсу везти об’ємне зерно, якщо потім з нього все одно зроблять бухло.
Під цю справу в Херсоні одного з Потоцьких поставлено курченком на чолі цілої Kompania Handlu Czarnomorskiego.
Перші пробні сплави Дністром почалися на початку 1780-их років – з зерном, щоб не ризикувати цінною горівкою.
Попри горівку, москалям потрібен був ліс для фортифікацій. Окуповане Поділля було вкрите дубовими/інших листяних порід деревами, така деревина непридатна для тривалого сплаву бо набирає води і тоне. Питання торгівлі лісом було не до поляків, між російською та Австрійською імперіями – добре/довго здатна плисти смерека. Сучасна «варварська рубка Карпат» («це ж було уже») – залишки істинних пралісів (не плутати із «рівнозначними» старовіковими лісами) у верхів’ях карпатських рік вирубали ще тоді. Друга хвиля тотальної вирубки завершилася до початку 1970-х – останні сплави лісу в Карпатах (басейн Черемошу) були припинені, бо не було вже що сплавляти, дорубали все до остатку. Сучасний ліс, доля якого, безумовно, бути варварськи зрубаним, вже третій по ліку, переважно насаджений за совка.
Чи свідчить це, що «нічого страшного»? Може бути, що третя хвиля стане останньою – бо є кумулятивний ефект від трьох хвиль порубок. Природа має компенсаційні механізми – так але. Окрім локальних змін клімату, викликаних лісовою господаркою, є ще глобальні (напевно, викликані Соросом).
Підпишемо ці слова цитатою з Józef Rychter «O zapobieganiu wylewom rzek…»: «Великі підняття рівня води та розливи річок є наслідком знищення лісів. Цю думку цілком підтверджує стан речей у долині Араксу на Кавказі та у Вірменії. Через вирубування лісів там було відкрито доступ сухим північним і східним вітрам, які зменшили кількість дощів, спричинили занепад рослинного життя та зникнення джерел, а зрештою, зробили клімат нездоровим. Сьогодні там залишилася ледве десята частина первісного населення, та й ця вимирає, передаючи у своїх переказах спогади про численне й могутнє плем’я предків, яке населяло ті самі долини біля численних колись потоків.
Над кожним потоком або сухим яром ми бачимо там сліди численних сіл і містечок, садів, обведених мурами, великих виноградників, кладовищ тощо; отже, добробут панував у цих місцевостях, де сьогодні на ста гектарах поверхні ледве одна вівця може знайти для себе поживу.
Залишки численних водних споруд, що сьогодні височіють у сухих руслах, доводять, що безсумнівно вода була там у той час, коли їх будували, тобто менш ніж 500 років тому. Тоді почали знищувати ліси, після цього настали великі розливи, такі, які сьогодні трапляються майже по всій Європі, потім висохли джерела та потоки, а занепад рослинного життя і голод вигнали населення в гори або змусили його вести міжусобні війни за родючі простори країни.
Тих, хто воював, поглинула росія, але й досі заселення цих місцевостей шляхом колонізації зовсім не вдається, оскільки новоприбулі вимирають».
Що таке «Великі болота Дністра»?
«Біля гирла Стрив’яжу Дністер входить у Великі Наддністрянські болота, що затримують маси води, які стікають з гір (під час повеней); лише згодом, як цей природний гідроакумуляційний резервуар наповниться, коли на нижчих ділянках основна хвиля повені спаде, вода відтікає звідти вниз річкою, зі значним запізненням і повільніше, втрачаючи тим часом значну частину свого об’єму через просочування та випаровування… Великі Наддністрянські болота локалізовані майже цілком на правому березі річки суцільним масивом площею 10 794 га», – інженер Тадеуш Зубжицький, робота «Перебіг і характер повеней на Дністрі», 1924 р. Згрубша, рівень експертизи збігається з тим, що говорять природоохоронці зараз.
Окрім «Великого болота», вище Галича існувало також «Викове болото», згадане ще в Іпатіївському літописі 1164 року:
«Того ж року була повінь (поводь) велика в Галичі; Божим допустом, як умножився дощ, несподівано, аж до Викового болота і потопило людей більше як 300, що були пішки із сіллю з Удеча; і багато людей здіймали з дерев і вози, що їх вода позакидала, а багато инших потонуло; і було у них збіжжя сильно дороге на ту зиму»
Селяни підсвідомо не люблять болота – настільки, що ерцаз-екзорцистки, викачуючи яйками нечисть, виганяють нечисте «на ліси й болота»:
«Чорт, як і всяка нечиста сила, зазвичай водиться по безлюдних та нечистих місцях: по прірвах, ровах, безоднях, в очереті, бур’янах, в бузині, в порожніх хатах, пустках, руїнах, млинах і т. ін. … Люблять чорти і болота та ліси, особливо пущі.», – «Праці митр. Іларіона (Огієнка). Українська демонологія».
«Гарячки та пропасниці панують улітку в усіх селах, що оточують болото, а люди залишають ці місцевості й часто вирушають до Борислава в пошуках нафти», – Holowkiewicz E., «Bagna naddniestrzańskie».
«Наддністрянські болота від Самбора до Нижнева — це втрачений для крайового виробництва, нині цілком непридатний простір площею 180 000 морґів…», — знову читаємо у Холовкевича. Між іншим, більше ста тисяч гектарів!
В XIX ст. довкола всіх великих річок були великі й не дуже болота. Оскільки селянству — «плодіться і розмножуйтеся, наповнюйте землю» — треба було все більше землі, а латифундисти у всі часи не схильні нею ділитися, у світлих головах виникла ідея осушення Великих Боліт Дністра, створення нових агроугідь на місці мочарів та очеретів.
Статистика XIX ст наводить просто шалені «показники» дитячої смертності. Коли жити стало трохи легше (населення збільшується), посполиті хворіють на гостру/хронічну форму нестачі землі, потрапивши в класичну мальтузіанську пастку (коли селянин отримує ресурси, достатні щоб утримувати 3+ дітей, змушений ділити своє (і так невелике поле) на 3+. В результаті, зубожіють всі).
Галичина утримувала рекорд по скупченню населення на морґ квадратний (100 мешканців/км²) – відий тому, що наші жінки найгарніші (в порівнянні Німеччина 87, Франція 71, Королівство Польське – 63, – Угорщина – 50, Румунія — 42 мешканці/км²). Шляхом виходу із ситуації стали перші хвилі емансипації/міграції з Галичини за океан.
Питання збереження робочих рук стояло ‘остро: от, відомий батюшка-москальофіл Іван Наумович десятиліттями правив політичну агітацію проти австрійської держави, а реальний термін отримав (в рамках т. зв. «справи Ольги Грабар»), коли почав агітувати паству емігрувати на Кубань.
Це в старі добрі часи на селі були потрібними робочі руки. В сучасну епоху агрохолдингів людина на селі зайва ланка, шкідник народного господарства. «Господарники», щоб от побудувати вітряки чи смітник, змушені робити качєлі чи навіть ямковий ремонт. Що говорити, коли навіть повномасштабне вторгнення не змогло таким боком схилити коліщатка суспільства, щоб урбанізоване населення зі сходу України не «ми усі розбіжемося по русифікованих містах», а щоб заполонювало собою хащі покинутих сіл. Село, яке ми пам’ятаємо, вже не жиє.
Легко сказати: «осушити болота». Як скаржився Emil Hołowkiewicz в 1884 році: «Якщо ми не бачимо мільйонного кошторису, ми не присвячуємо навіть хвилини часу предмету».
Вся його стаття «Bagna naddniestrzańskie» дуже симптоматична, показує рівень розвитку штуки гідроінженерії позаминулого століття (до речі, вона ніскільки не змінилася у своїх базових принципах). Автор силується підпорядкувати динаміку річки польському інженерному генію: русло спрямити, вода має забратися геть а щоб якомога швидше – рити канали. Заплаву – знищити. Ліси – прибрати якнайдалі від берегів (а ще краще спилити). Автор – «цісарсько-королівський лісовий комісар в Галицькій державній лісовій службі, фахівець із лісового господарства та природничих питань».
Вікно можливостей для «господарників» відкрилося на початку XX ст.
«Перед тим були проведені ґрунтовні планувальні роботи щодо будівництва другої залізничної лінії до Трієста – головного порту імперії. Ця надзвичайно дорога інвестиція потребувала схвалення Райхсрату, у якому «золота акція» належала депутатам від Галичини та Богемії».
Щоб увійти у вась-вась, рішали з Трієсту запропонували галицьким: «Рібята, вам натомість буде хап-хап Галицький канал». До того Галичина отримувала на регулювання річок якийсь мізер – 3% від загального бюджету по імперії «цих грошових коштів». «Департамент дослідження та будівництва каналів», що бухтів ще з 1893 року, випустив заяву, що «Галичина, виявляється, край, де найпростіше створити мережу судноплавних річок і каналів».
А тепер усе інакше, просто навпаки: центральний бюджет імперії мав покривати до 60 % вартості будівництва каналу, решту пиляйте бюджет Галичини.
Для польських депутатів «справа набула принципового, навіть почесного значення». Згідно з проєктом 1901 року, Дністром мали пливати 600-тонні «корабліки». Якщо на початку ХХ століття товарообіг становив менше двох тисяч тонн, невдовзі мав сягнути трьох – мільйонів(!) тонн. За розрахунками професора Матакевича, «Галицький канал» мав проходити географічним лівим берегом до початку каньйону Дністра (району сучасного Нижнівського мосту) – вище за течією в природньому руслі корабліки б, шкробали по дну, згідно з проєктними розрахунками.
Природнє русло Дністра мало служити каналізацією для стоку надміру води під час повеней.
У 1907 р. перелік ділянок річок, призначених для регулювання, розширили, включивши до нього верхів’я (!!) – канал мав наповнюватися притоками Дністра зі схилів Східних Карпат. Тих самих, де тепер зникла вода.
До 1910 року, коли було завершено проєктну документацію, кошторис «Галицького каналу» зріс у 7 разів, порівняно з первинними розрахунками 1901 року. Проєкт обріс основою стратегії розвитку Великого Кракова(?) – «необхідною умовою при цьому вважалося будівництво бульварів».
Бульвари, бруківки, лавочки – вам це нічого не нагадує?
Львів – теж мав стати «портовим містом». Отой совєцький гег про «кораблі, що будуть бороздіть Полтву перед Оперним театром» – звідти.
Голоси проти лунали: найголосніше від голови уряду Ріхарда Бінерта – рішали прогнали його геть разом з урядом, з формулюванням «через повільні темпи реалізації Галицького каналу».
Проти виступали деякі землевласники, територією яких мав пройти Галицький канал. Крутили носом лобісти інтересів залізниці імені Карла Людвіга (Львів-Чернівці) – водний транспорт міг би стати конкурентом. Так, вони самі нищили заплаву Дністра, і мали підстави, щоб ізолювати прокладену британськими вченими колію – тим в голову не могло прийти, що таке Великий Дністер. Колію спорудили в межах першої надзаплавної тераси і що ми читаємо у газеті «Діло» вже за червень 1884 р.:
«вся місцевість від Єзуполя до Ходорова була залита водою так, що із вікна поїзда видавалася великим озером. Біля Єзуполя рівень води сягав залізничної колії, так що в багатьох місцях потяги йшли на мінімальній швидкості, оскільки рейки були залиті водою. Не дивлячись на це, керівництво змогло мобілізувати ремонтників, таким чином рух на залізниці не припинявся…».
Колійовці теж нищили заплаву, але ці роботи відбувалися в локальнішому масштабі, ніж ті, що пов’язані з «Галицьким каналом». Звісно, лунали й голоси «проти» і протоекологів. Втім, екологів ніхто ніколи не слухав і не слухатиме – доки світ і патики.
Всього до початку Великої війни «Галицький канал» – це відрізок 16 км (від Бжежниці до Самборека (зараз частина Скавіни). На все це землерийство, що мало бути протяжністю близько 800 км, витратили 48,7 % кошторису. Дерибан не могла припинити навіть Перша світова війна – до 1917(!!) року Галицьке намісництво розробило План відчуження відповідних земель.
Якщо на території західної Галичини (в басейні Вісли) канал таки фізично рили, то в басейні Дністра відбувалося «дій локально»: кожен підрядник-виявився-недобросовісним, отримував «дбн», ділянку річки і бюджет, знищуючи конкретно взяту визначену йому ділянку річки:
«заходи по регулюванню карпатських приток здійснювалися вже в міжвоєнний період. Неодноразові зміни проєкту «Галицького каналу» призвели до того, що будівельні роботи на каналі просувалися повільно. Зрештою, будівництво каналу було припинено, проте, регулювання річок східних Карпат завершили. Регулювання річок знищило багаторукавний тип русла. Перетворення річок на однорукавні призвело до зменшення біорізноманіття. До початку нацистської окупації Польщі процес комплексного «регулювання» річок було завершено. Цей процес започаткував процес ерозії русел, який призвів до врізання русел на глибину до 3 метрів(!!!)».
Що робити з тим, що рівень ґрунтових вод опустився щонайменше на три метри? Оголосити басейну річки Дністер «чорну мітку», як Джон Сільвер Біллі Бонсу? А у верхівях Дністра формується 70% (!) стоку.
Після Паризької конференції Другий польський рейх намагався відновити ідею «Галицького каналу», але в 1920-их їм бракувало грошей, були зайняті пріоритетними питаннями (як от розвитком залізничного транспорту).
Коли ж в 1930-их роках все йшло до того, що антракт після Великої війни закінчується, «маршалок» Пілсудський мусив дивитися на питання «Галицького каналу» зі стратегічних військових міркувань, як альтернативу залізничним і шосейним шляхам.
У 1937 році було утворене піар-агентство («Комітет Балтійсько-Чорноморського водного шляху»), що джвенділо ідею з’єднання Дністра з Віслою і з Чорним морем через територію союзницького (як це здавалося Пілсудському) королівства Румунія річкою Прут. Як здається то хрестися. Поляк мислить а Бог креслить.
Спершу сталася катастрофічна історична повінь 1941 р. Прийшли великі хвилі й забрали то всьо, шо ліпив польський інженерний геній.
Потім прийшли нацисти. Втім, в 1942 р. Польська будівельна служба ще намагалася завершити будівництво порту в Кракові, коли цю лавочку нарешті прикрутили.
Великі болота – гідроакумуляційну систему Дністра – донищили совєти своєї сумнозвісною меліорацією у 1960-х. Залишилися номінальні природоохоронні території («Стариці Дністра», «Долина диких тюльпанів») площею в жалюгідних 70 га. Натомість, совки залишили нам норми законодавства про «народноє хазяйтво», звідки ми маємо смислові відрижки про водне, рибне «господарства», оформлені в закони України.
Час від часу «канали і корабліки» вспливають у світлих головах і наших сучасників. В 2012 році губернатор Тернопілля Хоптян погрожував розчистити Дністер та запустити судна. До цього часу чинна постанова про перелік внутрішніх водних шляхів, де сотні кілометрів Дністра тільки й чекають міцної волохатої руки, що має завдати довкіллю фарватеру.
В ідеальному світі треба було б створити майданчик для обміну досвідом з науковцями інших держав Східної Європи, довкілля яких теж зазнало «габсбурзького антропоцену». Зараз є хіба панелі, де просторікують про сталий розвиток і глобальні зміни клімату. Маємо «засідання Дністерської комісії» де лиш думають, як здоїти побільше води з Дністровського водосховища. Може, це помста молдаванам за їхні антиалкогольні закони в 1778-85 рр.? Втім, саме завдяки скаргам молдаван в нижньому Дністрі (на території, зокрема, Одеської області) вода в «нижньому Дністрі» взагалі є. Бо «господарники» просто б «виключили річку» (активно погрожують це зробити, коли рівень досягне «110 м над р.м.»).
Дністровське БУВР (Басейнове управління водними ресурсами) винесло ціле «коричневе попередження III категорії» до Дністра. У понятійній системі гідрології України це означає «досягнення критеріїв маловоддя через стійке та критичне зниження рівнів води на річках». Що буде, якщо негідна річка не припинить «стихійне гідрологічне явище» – їй буде винесено сувору догану чи відкликано з щорічної відпустки?
Гідроенергетики не спроможні бути регуляторами питання про забезпечення питною водою усього населення, що живе на берегах річки Дністер. Їхні відмовки не мають сенсу, як от про «найнижчий рівень Дністра за всю історію спостережень» (з 1895 р.), бо елементарний пошук джерел знаходить: «потреби судноплавства визначили початок (у середині XIX ст.) регулярних спостережень за рівнями води на Дністрі, коли було відкрито перші чотири водомірні пости».
Велика посуха на початку XX століття закінчилася повінню. Тоді господарники радісно почали дерибанити гроші на боротьбі з «антипаводковимим наслідками».
Висновок, що я був зробив внаслідок поверхневого вивчення питання минулого місяця про ідею «відновити Великі болота»: не можна на рівні ОТГ вирішувати проблему, яку створила Імперія. Держава все скине на міцні надійні плечі голів громад (як з тим же борщівником, і скоро від нього не буде чим дихати). Відновлення боліт, кажете? Буде перетворене на інфраструктурну годівничку, «кожне на своєму місті робитиме що може» – підрядник-дбн-гастарбайтери-бронь.
У сухому залишку, з’являться кілька ідіотських калабань, стане трохи більше комарів. Можливо, саме ці комарі і переносять бацилу «регулювання природи» від попередників сучасному поколінню «міцних господарників», що кожне на своєму місці «наближає нас до Перемоги».
Андрій МЕЛЬНИЧУК, простиБоже, еколог
p.s. читайте Karol Witkowski «The Oder-Vistula-Dniester Canal -the infrastructural legacy of the Habsburg Empire»
Фото з життя Дністра – Івана Русєва та Олега Листопада