Сьогодні, коли я пишу цей текст, Маріуполь майже два тижні перебуває в облозі. У людей немає їжі, води, тепла, електроенергії, зв’язку. Голод. Брак ліків.
Знищені квартири і будинки. Варвари ХХІ століття скидають на людей, на їхні помешкання, на інфраструктуру міста бомби, обстрілюють артилерією. Понад 1700 мирних маріупольців убито російськими військами за 13 діб блокади міста та нещадного обстрілу житлових кварталів. Насправді кількість жертв російської агресії назвати складно, через потужний обстріл тіла загиблих ховають навіть у дворах житлового сектору.
Місто у ворожому оточенні. Після терористичного бомбардування російськими літаками дитячої лікарні тисячотонна авіабомба впала і в центрі міста. Напередодні – попадання в корпус Приазовського державного технічного університету у центрі міста. А від учора, прорвавшись зі східного боку на околиці Маріуполя, ворог із танків гатить по багатоповерхівках.
Світ здригається від такого звірства! Навіть Росія вимушена продукувати фейки про обстріл лікарні й пологового будинку, заявляючи, що насправді там була військова база, а фото й відео руйнувань постановочні. Треба мати зовсім збочену фантазію, щоб таке верзти. Як і про біологічну зброю, хімічні атаки та навіть заражених перелітних птахів, про яких ледь не офіційно говорить російське міноборони.
Сьогодні вчергове до Маріуполя спробує дістатися гуманітарна допомога, щоб перетворитися на зворотному шляху на евакуаційний транспорт і врятувати якомога більше людей від голодної смерті чи смерті від постійних обстрілів. Але Росія аж ніяк не гарантує безпеку «зелених коридорів», перетворюючи їх на пастку, а гуманітарні вантажі розграбовуючи. І вже не раз евакуаційні колони з місцевим населенням не випускали за межі Маріуполя.
Ворог планомірно вбиває Маріуполь. Він мстить місту за його український вибір, за те, що воно було відвойоване, а не опинилося в так званому «ДНР», і за те, що воно стало стійкою перепоною на його прагненні встановити сухопутний кордон з окупованим Кримом.
«Ми пережили два дні пекла, армагеддону, який нам влаштували російсько-фашистські війська», — написав кілька днів тому мер міста Вадим Бойченко. Але Армагеддон продовжується.
А один із мешканців Маріуполя написав: «Міста немає, а люди в ньому ще є поки що».
Дуже хочеться, щоб ворожу навалу відбили, щоб у місто зайшли гуманітарні конвої, евакуювали людей. А місто ми всі разом відбудуємо. Після перемоги.…
А в мене в пам’яті – Маріуполь кінця листопада минулого року. Група українських журналістів перебувала там з обмінним візитом «Огляд кращих практик співпраці влади, громадськості та бізнесу в Запорізькій, Луганській та Донецькій областях». Головним організатором була Програма ООН із відновлення та розбудови миру (напрямок – «Громадська безпека та соціальна згуртованість»), партнерами виступали Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, місцеві органи влади та громадські організації, що співпрацюють з ПРООН за цим напрямом.
Перед цим, два роки тому, у нас була така ж поїздка з ПРООН за тією ж темою і подібним маршрутом. Ми були приємно вражені змінами у містах і селах Донецької й Луганської областей, народженням активних громадських організацій, згуртуванням мешканців, що розбудовували свої громади, пропонували і втілювали нові ініціативи, реалізувати які їм допомагали міжнародні організації, вкладаючи немало грошей у відбудову цих областей. А ще – дивувала щира і відверта українськість тих місць, де ми бували, інтерес до своєї історії і свого майбутнього. Тоді понад півтора десятки статей і репортажів з цієї поїздки було надруковано у газеті «Світ», «Урядовому кур’єрі». Тож на пропозицію взяти участь у новій поїздці і подивитися, що змінилося в знайомих місцях і житті героїв статей, я з вдячністю відгукнулась.
Маріуполь був першою адресою на нашому шляху. Новим у маршруті, порівняно з поїздкою дворічної давності. Ми заїхали у це морське місто всього на день. Пройшлися центром міста, побували в гостях у колишнього донеччанина, який повернувся в Маріуполь, де народився, у 2014 році, покинув квартиру, бізнес і розпочав усе заново, реалізуючи ініціативи, які допомагали його землякам і туристам краще пізнати історію і природу рідного краю. Спеціально не називаю його імені, сподіваюсь, настане день і про кожного можна буде розказати, не побоюючись, що це може нашкодити.
Побували ми тоді й у Маріупольському державному гуманітарному університеті. Студенти тільки вийшли на заняття після дистанційного навчання, тож керівництво факультету іноземних мов поспішало завершити ремонт у двох аудиторіях, в яких, за спільним проєктом університету і ПРООН, повинен був відкритися перший на східній Україні дебатний хаб не тільки для студентів вишу, а й інших вишів, і загалом для молоді міста, де юнаки і дівчата навчалися б умінню дискусії, вільному обміну думками, формуванню своєї позиції. Дебатний клуб факультету існував уже 18 років, студентські команди не раз перемагали у словесних турнірах, новий хаб відкрив би нові можливості.
Друга аудиторія (теж спільний проєкт ПРООН та університету) – лабораторія дистанційного розвитку, в якій – найсучасніше обладнання для проведення відеоконференцій, можливостей для освіти онлайн в режимі реального часу, зокрема для студентів факультету з окупованих територій, а також іноземних студентів, яких тільки на цьому факультеті навчалося біля 80. Маю ще згадати про Музей науки, який мав постати в місті з ініціативи цього університету і за підтримки міської влади. А в ньому – не тільки гуманітаристика, а й інтерактивні панелі, лабораторії з фізики, хімії, біології для майбутніх учителів цих предметів.
Плани, проєкти, ідеї… Спрямовані на освіту, науку, на розвиток, на світлі цілі. А тут приходять варвари, яким не цікавий ні власний розвиток, ні розвиток цивілізованого світу, і вони «просто виконують військові накази», злочинні накази, намагаються знищити майбутнє і цілого міста, і цілої країни…
Найбільш вражаюча зустріч в Маріуполі – у церкві ПЦУ, єдиній у місті. Зовні храм розписаний петриківкою – у блакитно-жовто-зелених кольорах. Це кольори Божої Матері на іконах і кольори України. За довжиною розпису – 500 погонних метрів – храм увійшов до Книги рекордів України.
У Маріуполі храм став культурно-мистецьким центром міста і водночас – центром соціальної допомоги. Тут від самісінького відкриття церкви – понад 22 роки – кожного дня готували гарячу їжу для нужденних. В один і той же час у чергу вилаштовувалися від 100 до 300 осіб, кожний отримував на руки контейнер з їжею. Щоб функціонувала ця їдальня, необхідна гарна група підтримки, і в її складі були не тільки православні, а й мусульманська спільнота, католики і протестанти, які доставляли продукти.
Що там робиться зараз? Чи є можливість хоч якось продовжувати цю місіонерську діяльність? З повідомлень, що надходять з міста, – важко в це повірити.
На волонтерських засадах розбудовувалась і сама церква. У вільному Маріуполі створювався кафедральний собор ПЦУ, і в 2022 році його мали відкрити. А навколо собору було створено культурно-мистецький центр, присвячений герою України Василю Сліпаку, в якому – бібліотека української книги (5 тисяч томів, від класики і фантастики до релігійної літератури), школи бандури і петриківського розпису, і невеликий музей історико-краєзнавчої тематики. Тут би дуже хотілося розповісти про ентузіастів, ініціаторів, тих, хто вкладав у цей музей своє організаторське вміння, душу і, звісно, значною мірою свої гроші. Але ми не будемо цього робити. Поки що. Хочеться вірити, що дуже скоро ми зможемо про всіх розказати.
Лариса ОСТРОЛУЦЬКА