Маріуполь уже понад 50 днів війни є символом українського опору. І українці, і світова спільнота з тривогою і надією стежать за обороною міста, допомагають тим, хто виїхав, уболівають за тих, хто залишився.
Про те, як зустріли війну в Маріупольському державному університеті, чи змогли виїхати його студенти і викладачі, в якому стані будівлі, запитуємо у ректора МДУ Миколи ТРОФИМЕНКА.
Під час розмови пан Микола не говорить про університет у минулому часі, і коли каже «був», то одразу ж виправляється й наголошує: «є!».
– Пане Миколо, розкажіть, будь ласка, яким був університет до війни? Чим пишалися, які успіхи було зроблено за останні роки?
– У нас красивий, сучасний університет, відкрито нові освітні спеціальності. Місто Маріуполь дуже активно розвивалося в останні роки, розвивався і наш заклад. Лише на цей рік було передбачено десять мільйонів гривень на міські програми розвитку університету. Також розпочався державний інвестиційний проєкт зі створення Музею науки. У нас був дуже потужний університетський центр. Хоча чому «був», він є! Університет – це не стіни, а люди. Наші викладачі і студенти прагнуть працювати і навчатися. Ми все відновимо.
У листопаді минулого року відсвяткували 30-річчя закладу. За ці десятиліття ми пройшли шлях від гуманітарного коледжу до класичного університету. У 2010 році ЗВО був перейменований з Маріупольського державного гуманітарного в Маріупольський державний університет. Мені випала честь стати ректором наприкінці 2020 року. На момент підписання контракту був наймолодшим ректором в країні (на той момент мені виповнилося 35 років). У контракті було закладено показники ефективності KPI, які було перевиконано більш ніж на 50 відсотків. Наприклад, спеціальний фонд ми збільшили вдвічі. І це не гроші контрактників, – ці кошти ми заробили, виконуючи різні проєкти і договори, залучили від організацій-спонсорів.
У нашому університеті сильні наукові школи, які дозволяють реалізувати нові проєкти і напрями. Так, наприклад, наявність потужної наукової школи з дошкільної і початкової освіти дозволила 1 вересня 2021 року відкрили нову спеціальність «Біологія» для підготовки вчителів середньої школи. Наступними мають бути «Хімія», «Фізика», «Географія», «Математика». Плануємо задовольнити потребу у вчителях, які викладають у школах Донеччини. Нещодавно психолого-педагогічний напрям виділили в окремий факультет.
У нас потужний ІТ-напрям (це кібер-безпека, системний аналіз, комп’ютерні науки). Торік до МДУ приєднали Донецький державний університет управління (це один з переміщених ЗВО, який знаходився у Маріуполі). Ми створили новий навчальний Інститут управління, який уже розпочав підготовку управлінців з новим мисленням.
В університеті навчається чотири з половиною тисячі студентів (серед них – 500 іноземців). Підтримуємо потужні міжнародні зв’язки, серйозні проєкти в програмі «Еразмус +», угоди щодо академічної мобільності. У нас дуже сучасна база – все відремонтоване, красиве, комфортне. (На цих словах пан Микола на мить замовкає. Перед розмовою він надіслав фото, на яких доглянуті, красиві корпуси перетворилися на руїни, – авт.). Молодь, яка навчається в університеті, відповідає місту, яке стрімко рухалося вперед: допитлива, ініціативна, активна.
– Як розвивалися події з 24 лютого? Що ви робили, які рішення ухвалювали?
– Ми жили з війною з 2014 року, адже Маріуполь – прифронтове місто. Ми вважали університет форпостом України, у нас працювали центри «Донбас-Україна», «Крим-Україна», навчалися студенти з тимчасово окупованих територій. Наша філософія: найбільша цінність – люди. Окуповані й анексовані землі ми повернемо, і кадри для їх відбудови потрібно готувати вже сьогодні.
Ми асоціюємо себе з центром трансформації громади, бо мало просто говорити, треба змінити спосіб мислення людей. До нас вступали абітурієнти з тимчасово окупованих територій, яким системно «промивали мізки» російською пропагандою. Не дивно, що спочатку вони ставилися до наших слів і дій недовірливо. Але дуже швидко змінювали (і змінюють!) свою думку, мислення. Вони стають такими ж державниками і патріотами України, як і інші студенти. Наші випускники беруть участь у розбудові нашого міста та інших населених пунктів України, долучаються до змін у громадах. Інакше кажучи, університет допомагає зміцнювати державу.
24 лютого 2022 року ми завантажили сервери, правовстановлюючі документи та частину комп’ютерів (скільки вмістилося) в наш мікроавтобус і вивезли до Дніпра. А 26 лютого ми з головним бухгалтером повернулися до Маріуполя. Не повернутися не могли: повинні були бути разом з колективом – викладачами і студентами. Увечері в той же день російські війська «замкнули» кільце навколо міста. 27-28 лютого місто почали обстрілювати з «Градів», мінометів, танків. Будинки горіли, вибухали. За час блокади загинули тисячі людей… Я не міг навіть уявити, що можна з такою жорстокістю стріляти по житловим кварталам. І це ж російськомовне місто! Про яке «визволення» і денацифікацію йде мова?..
– Скільки викладачів і студентів знаходилося в місті на час блокади? Вони зуміли евакуюватися?
– Ми серйозно поставилися до попереджень щодо можливого початку війни. Студентів, які жили в гуртожитках, попросили їхати додому (і наших, й іноземних). Більшість з них поїхали. 24 лютого в гуртожитках залишалося близько ста студентів і кожного дня (до блокади) вони виїжджали. На момент блокади в гуртожитках залишилося з півсотні студентів. 28 лютого вимкнули світло (пізніше воно з’явилося і знову зникло), потім на початку квітня зникло все – газ, вода, зв’язок, опалення. Ми пересувалися містом пішки, під обстрілами. Намагалися забезпечити студентів їжею і водою. Наша героїня – комендант гуртожитку Зинов’єва Вікторія Павлівна, готувала їжу на вогнищі для студентів. Депутати міськради та волонтери під обстрілами розвозили воду…
На щастя, всі студенти врешті-решт зуміли покинути місто. Вікторія Павлівна залишилася в Маріуполі, дуже сподіваюся, що з нею все добре.
Ми з родиною виїхали з Маріуполя 15 березня. Зранку був на нараді у міськраді (підвезли поліцейські), представники Червоного хреста повідомили, що готується евакуація і наполегливо порадили евакуюватися родинам з дітьми. Я вирішив їхати, вивозити сина (йому 5 років) і дружину. Останні дні ми щоранку набирали сніг і кип’ятили на вогнищі воду, щоб зробити йому кашку. Добували дрова, щоб розвести багаття. Їжі й води майже не лишилося. На той момент у нашому будинку не було ні даху, ні вікон. Евакуюватися можна було лише приватним транспортом. Попросив поліцейських підвезти мене до паркінгу, де залишив машину. З 2014 року маю звичку завжди тримати повний бак пального, це й врятувало. Четвертий і п’ятий поверхи паркінгу були спалені «Градами», але нижній уцілів, лише скло біля місця водія розбилося.
На цей час навколишні дев’ятиповерхівки вже були захоплені росіянами, по нас відкрили вогонь. Та на щастя, проскочили.
Вдома зібралися за кілька хвилин, поїхали. Колона розтяглася на п’ятдесят кілометрів, їхали майже чотири тисячі машин. З Маріуполя ми виїхали об 11 ранку, а до окупованого Бердянська дісталися о 9 вечора. На 5-6 блокпостах рашисти перевіряли документи. 15 квітня вони ще не налагодили методики перевірок, якби виїжджав на кілька днів пізніше – не випустили б. Уже за кілька днів російські окупанти встановили ідентифікацію особистості, і почали «відсіювати» посадових осіб, депутатів, журналістів. (Микола Валерійович не тільки ректор, але й депутат міської ради, – авт.).
Переночували у Бердянську, потім вирушили до Запоріжжя. На одному з 15 блокпостів запитали: «Поддєрживаєш лі ти нацистов?». Відповів, що нацистів не підтримую. І це правда, адже сьогодні нацисти – це російські війська, які влаштували геноцид в Україні.
Перед Васильєвкою було підірвано міст, тому ми об’їжджати сільськими дорогами. Коли вишикувалися в колону, рашисти відкрили вогонь. Влучили у машину, яка їхала неподалік од мене, в ній були батьки з маленькими дітьми. Батьки загинули, дітей забрала «швидка».
Так ми прорвалися до Запоріжжя, а потім одразу рушили на Дніпро. Сервери і документацію університету на той момент наша проректорка вивезла до Львова. Це дозволило оперативно розвернути роботу університету в дистанційному форматі, забезпечити фінансову діяльність.
– Яка доля викладачів закладу?
– Ми намагаємося це з’ясувати. Створили групи у соцмережах, фіксуємо, хто де. Близько 70 відсотків викладачів університету вибралися з міста.Сьогодні ці люди в безпеці, нам дуже допомагають ректори інших закладів – з Запоріжжя, Дніпра, Рівного, Львова, Тернополя, Житомира, Києва. Колеги розміщують наших викладачів у гуртожитках, допомагають з їжею та одягом. Допомагає і Запорізька міська рада, яка облаштувалася прихисток для людей, які виїхали з Маріуполя. Саме в кризовій ситуації перевіряється хто є хто. Дуже всім вдячний!
На жаль, двоє наших колежанок загинули. Це кандидат філологічних наук, доцент кафедри німецької філології Наталія Лоскутова (стояла в черзі за водою, загинула разом з чоловіком) та старший викладач кафедри здоров’я людини Олена Лисецька (також стояла в черзі). Від серцевого нападу помер і доктор біологічних наук Олег Федотов.
– В якому стані сьогодні перебувають корпуси університету?
– Будівлі повністю зруйновані. Все розбомблено, спалено, розграбовано. Сьогодні мені зателефонувала людина, яка зуміла виїхати з міста і розповіла, що в університеті знищено все, зняли навіть лінолеум та розетки. Не думаю, що місцевих, у яких немає їжі і води, цікавить лінолеум…
– Чи є плани щодо відновлення роботи університету?
– Ми працюємо, виплатили заробітну плату, стипендії. З 18 квітня відновлюємо у дистанційному режимі навчальний процес.
На вченій раді розглянули питання щодо майбутнього університету і ухвалили рішення звернутися до Президента України Володимира Зеленського, Прем’єр-Міністра України Дениса Шмигаля, міністра освіти і науки Сергія Шкарлета та голови Верховної Ради Руслана Стефанчука з проханням розмістити університет у Києві. Саме в столиці ми будемо найбільш корисними, зможемо привернути увагу до відбудови міста-героя – Маріуполя. Після перемоги і відбудови університету повернемося до свого міста.
– Яким ви бачите університет після перемоги? Яким ви хочете, щоб він став?
– Сучасним, красивим. Із комфортним студентським містечком-кампусом, про який давно мріяли і будівництво якого планували розпочати у цьому році. Маємо європейський проєкт і фінансування на його будівництво. У нас буде найкраща матеріальна база!
Окрім того, уже сьогодні розуміємо, яка має бути місія (візія) майбутнього закладу. Університет з такого міста, як наше, має відігравати державницьку функцію. Маріуполь – символ стійкості і незламності українців. А університет – частина міста, він має стати символом відновлення, центром розвитку нового Маріуполя. Переконаний, що це буде прекрасне місто!
Спілкувалася Світлана ГАЛАТА