Уже понад два місяці Україна чинить опір російській агресії. І ми, і весь світ стрімко змінюємося, і те, що вчора здавалося неможливим, сьогодні стає новою реальністю. Що ж змінилося? Якими є нові реалії та відчуття? Ці та інші запитання ми поставили директору Інституту соціології Національної академії наук України, члену-кореспонденту НАН Євгену ГОЛОВАСІ.
– Пане Євгене, яким для вас особисто і для Інституту соціології став день 24 лютого? Що ви думали, як діяли?
– О сьомій ранку прокинувся від телефонного дзвінка, дуже здивувався. Беру слухавку, чую схвильований голос: «Війна!». Це був шок, хоча я й розумів, що загроза російського нападу реальна. Але одне діло розуміти, а інше – прокинутися в країні, до якої увійшла «друга армія світу». Повірити в це було дуже складно, здавалося, що я потрапив до фільму про апокаліпсис.
Я багато років досліджував тему часу, написав монографію «Психологічний час особистості» (вона досить відома). І перша думка після цього дзвінка була: час таки розвивається циклічно. Хоча мені, як і багатьом іншим, хотілося б думати, що час розвивається лінійно, що людство засвоює уроки, прогресує, гуманізується.
24 лютого, як і 81 рік тому, Київ бомбили. Я навіть вірш написав:
«22-й: у лютому – червень,
Йдуть фашисти, палає земля.
Мертві душі, усе буде мертве,
Не з Берліну навала – з Кремля».
Ще подумав, що не було б щастя, так нещастя допомогло – завдяки ковіду ми навчилися працювати дистанційно, тому жодних труднощів з організацією роботи в умовах воєнного часу не виникло. Співробітники продовжили працювати вдома (багато хто в укриттях), а в інституті я зібрав адміністрацію, щоб вирішити невідкладні питання.Наш інститут знаходиться в урядовому кварталі, де з перших годин були введені посилені правила безпеки. Ворог швидко вийшов майже на околиці Києва, почалися ракетні обстріли.
– Не можу не запитати: чи була реакція на війну від російських соціологів? Чи вони просто слухняно заміряють «температуру у божевільні»?
– Лише одиниці висловилися проти нападу їхньої країни на Україну (наприклад, Григорій Юдін). Я знайомий з багатьма соціологами з Росії, декілька людей зателефонували, вибачились. У цілому ж російські соціологи виявились стійкими бійцями путінського фронту. Професійні спільноти психологів, культурологів, акторів, драматургів, дизайнерів хоча б спробували висловитися проти війни. Так, сміливців, які наважилися на публічний протест, було небагато, але вони хоча б намагалися зберегти власну гідність та честь свого фаху. Соціологи – ні.
– Зате слухняно фіксували, як три чверті населення підтримують війну з Україною й відчувають при цьому гордість і радість…
– Дуже невдячна річ – бути соціологом в авторитарному режимі. На запитання, які стосуються політики чи гострих світових проблем, люди не відповідають, або говорять не те, що думають.Я переконаний, що цифри масової підтримки Путіна, яку нібито фіксують російські соціологи, насправді «липові». Не тому, що вони щось спеціально викривлюють, ні, ситуація в тоталітарній країні робить це за них. Нещодавно на сайті одного з опозиційних російських видань вийшов чудовий матеріал: журналіст і дівчина-соціолог за допомогою глибинного методу опитали півсотні людей про ставлення до війни. Половина (!) відмовилися відповідати. Це означає, що люди не підтримують війну, але бояться про це сказати. На запитання соціологів про «спецоперацію» відповідають ті, хто підтримує дії Путіна та нонконформісти, які принципово (не зважаючи на наслідки) кажуть те, що думають. Таких нонконформістів, які не підтримують війну – майже 20 відсотків. Якщо масштабувати ці дані на все населення Росії, то вийде, що майже 30 мільйонів людей проти війни. Разом з тими, хто відмовився відповідати, ця цифра ще більша.
До речі, в Росії існує й так звана партизанська соціологія. Вони проводять таємні опитування й їхні результати свідчать, що війну підтримують не більше 40 відсотків росіян. На жаль, російська соціологічна асоціація повністю себе скомпрометувала. Вони надіслали лист до європейської асоціації, в якому запевнили, що нічого страшного не відбувається, Росія просто допомагає вирішити конфлікт. Упевнений, що цей лист допомогли написати в ФСБ, це повністю їхній стиль. Це ганьба, від такого неможливо відмитися.
– У перші ж дні війни українські соціологи звернулися до світової спільноти з проханням підтримати наших вчених словом і ділом. Яким був відгук на це звернення?
– Відгуків було дуже багато, я вдячний колегам за підтримку. Європейська асоціація засудила агресію Росії й ухвалила два рішення на підтримку України. Сьогодні вони підтримують нас грантами, дають роботу за фахом. Хочу подякувати віцепрезиденту Соціологічної асоціації України, професорці КНУ імені Тараса Шевченка Ользі Куценко за координацію цієї ініціативи. Це дуже важливо!
А от Міжнародна соціологічна асоціація виявилася «не на висоті», – чіткого засудження Росії як країни-агресора все ще немає. Це свідчить про серйозну кризу світової соціології. В структури міжнародної асоціації входять представники країн, що розвиваються, де домінують марксистські ідеї минулого (а то й позаминулого) століття, бродять примари боротьби з американським імперіалізмом тощо. Російська Федерація активно впливала на ці країни, підкуповувала науковців та службовців, і нині ми бачимо результати цього впливу. Ця криза стосується всіх світових структур (не тільки соціологічних). Вони не можуть визначитись з найпростішими категоріями, відповісти на запитання: хто агресор, а хто країна, що чинить спротив. Кажуть: «конфлікт», «не все так однозначно» тощо.
– Навесні 2022 року було проведено опитування «Українці та війна», у якому брали участь науковці Інституту соціології НАН України. На вашу думку, який найважливіший результат цього дослідження?
– Це дуже важливе дослідження, виконане на волонтерських засадах. З ініціативи Офісу Президента його організував вчений нашого інституту Сергій Дембіцький (разом з партнерами з компанії Research.ua). Всього було опитано майже 5 тисяч людей.
Для мене це дослідження говорить про найважливіше: ми не втомилися вірити в перемогу! Розумієте, в перші тижні завжди триває так звана воєнна ейфорія. Люди ловлять кожне слово про події на фронті, вірять, що це ненадовго. Але після звірств російських військових проти мирного населення в Бучі, Ірпені, Маріуполі всі нарешті зрозуміли, з ким ви воюємо. Усвідомили, що це виродки, готові знищити кожного українця.
Здавалося, звірства російських військових мали б нас нажахати і змусити шукати миру будь-якою ціною. Але цього не сталося! Дослідження показало, що ми не боїмося і віримо в перемогу. Перше запитання було: «Що б ви сказали, якби могли звернутися до українців?». Майже половина відповіли: «Ми переможемо!». Чимало людей також обрали відповідь «Тримаймося!». Тобто ми впевнені в тому, що розіб’ємо ворога й зміцнюємо віру одне одного. Для цієї впевненості, як показало опитування, є три основні підстави. Перша – Збройні сили України, друга – близькі та друзі, третя – Президент України. Саме ці відповіді люди обрали серед запропонованих варіантів.
– Результати кожного соціологічного дослідження сьогодні виглядають парадоксально (ще рік тому здавалося, що вони неможливі чи можливі через багато років). Люди підтримують заборону діяльності УПЦ МП, негативно ставляться до Росії, хочуть в НАТО, вітаються «Слава Україні!». А як на вашу думку, змінилися наші цінності та відчуття за останні місяці війни? Якими ми стали?
– Сьогодні рано говорити про зміну цінностей, бо вони змінюються не одразу, для цього потрібні роки і десятиліття. Сучасні європейські цінності, наприклад, сформувалися кілька десятиліть тому, приблизно наприкінці 80-х (а ще в першій половині XX століття у Європі панували колоніальні, імперіалістичні цінності).
Ми справді змінилися, але не в цінностях, а в установках на дію. Установка – це механізм, який забезпечує початок, продовження і закінчення дії. Ці установки сформувалися і ми діємо.Окрім того, ми зрозуміли: якщо не відіб’ємося, то загинемо чи станемо рабами. Тому маємо шалену мотивацію.
Сьогодні у нас є установки, мотивація і емоції, які дають наснагу чинити опір. А цінності обов’язково зміняться.
– Сьогодні вже почалися запеклі суперечки, які ж результати війни можна буде вважати перемогою. На вашу думку, що таке перемога для України?
– Це ключове запитання. Я переконаний, що з історичної точки зору ми вже перемогли. Ми третій місяць чинимо опір війську, яке ще недавно називали «другим у світі». Ми нагадали світу, що треба захищати свій спосіб життя, волю, цінності. Завдяки нашому спротиву світ усвідомив загрози й зумів об’єднатися.
Я вірю в перемогу. Водночас розумію, що ця війна має дуже багато ризиків. Росіяни не цінують людей і готові кидати в бій (на вірну смерть) нові й нові підрозділи. Для них немає значення, скільки загине, тисяча чи мільйон. Росія – як колективний Герасим, готовий мовчки «топити» своїх.
Але з Україною вони сильно прорахувалися. Ми зовсім інші, для нас важлива кожна людина, а кожна смерть сприймається як трагедія (особиста, національна, державна). Тому спротив російській армії чинить вся нація. Окрім того, вони думали, що воюватимуть з Україною, але це війна з усім цивілізованим світом. Для нас, як і для європейців, головне – виживання людської цивілізації. А росіяни готові (це звучить у численних погрозах) спалити людство у ядерній війні.
Перемогою буде відкинути їх за кордони 23 лютого 2022 року. І потім, зібравшись з силами, повернути Крим і окуповані райони Донбасу.
Переважна кількість людей вірить, що війна триватиме кілька місяців. Я б застеріг від таких очікувань (щоб не розчаровуватися), переконаний, що потрібно бути готовими до тривалішого опору. Росія сьогодні – це велика потвора, яка здихає і, агонізуючи, може наробити лиха.
До речі, ви звернули увагу, скільки символів у цій війні? Символічно, що першим помер Жириновським, який був одним з засновників концепції «русского міра». Оборонці Зміїного (разом з усією українською нацією) послали «русскій воєнний корабль» і він справді затонув. Про цю війну уже можна складати легенди і балади, адже ми об’єднали світ для опору. Вона увійде і в підручники літератури, і в підручники з воєнного мистецтва.
– Всі ми напружено стежимо за успіхами ЗСУ, намагаємося зробити свій внесок в перемогу. Але все ж одночасно варто думати – що буде далі, після перемоги. На вашу думку, якою Україна може стати? І що для цього потрібно?
– Я б сказав, що в нас є шанси стати сучасною, розвиненою країною. Ці шанси залежать від того, як саме закінчиться війна. Зокрема, від єдності й консолідації суспільства. Якщо одна частина суспільства говоритиме, що «в нас не було іншого вибору», а інша – що «це зрада, ми програли», то руху вперед не відбудеться. Якщо ж люди відчуватимуть, що ми вийшли з війни гідно – то рух вперед буде дуже стрімким.
Україна, безумовно, буде європейською країною. Сьогодні у Європі немає сумнівів, що наша країна стане гідним членом співдружності. Для відбудови знадобиться новий, дуже потужний план Маршалла, у світі це розуміють і готуються. Ми не просто відбудуємо зруйноване, а створимо новий простір, змінимо радянську інфраструктуру на сучасну.
Україна, образно кажучи, є найважливішим «прикордонником» Європи перед величезним ворожим простором. Тому маємо вчитися у Ізраїлю, який знаходиться на південно-східному кордоні цивілізованого світу. Вони живуть буквально з автоматом на плечі, знають, що кожної хвилини може «прилетіти» ракета чи статися теракт. Але це не заважає ізраїльтянам працювати й радіти життю. Вони зуміли побудувати надсучасну країну, і ми зможемо. При цьому маємо бути пильними, зібраними, готовими в будь-яку хвилину дати відсіч ворогу.
Спілкувалася Світлана ГАЛАТА