uk

Ганна ТОЛСТАНОВА: «ЗАВЖДИ МОЖНА ЗНАЙТИ ПОРТАЛ МОЖЛИВОСТЕЙ»

Університети під час війни продовжують виконувати свої завдання –навчають студентів, випускають бакалаврів і магістрів, готують майбутніх докторів філософії, продовжують наукові дослідження. Одне слово, як можуть, тримають освітньо-науковий фронт. Як їм це вдається? По-різному, у кожного є свої знахідки і свій напрацьований досвід.

Нові підходи і нові ініціативи, зокрема щодо міжнародної наукової співпраці, демонструє Київський національний університет імені Тараса Шевченка. Наша розмова – з проректоркою з наукової роботи КНУ, професоркою Ганною ТОЛСТАНОВОЮ.

Ганна Миколаївна прийшла на цю посаду з новою командою нового ректора рік тому. До цього п’ять з половиною років очолювала науково-дослідну частину КНУ. Вона – докторка біологічних наук, лауреатка Державної премії у галузі науки і техніки 2013 року, активна науковиця і наукова керівниця аспірантів. Час, коли вона прийшла на цю посаду, можна коротко назвати: «Із вогню та в полум’я». Не встиг завершитися Covid, як почалася широкомасштабна агресія росії. Війна – це щодня виклик. З цього ми й почали нашу розмову.

Хто такі амбасадори КНУ?

– Навчання – дистанційне. Студенти, аспіранти, співробітники – хто де. Найчастіші зустрічі – у Zoom. Як працювати в умовах війни? Як підтримувати і розвивати науку?

– Знаєте, я дуже раділа фінансовому рівню, якого досяг наш університет перед війною. Наші наукові співробітники дуже активно вигравали гранти Національного фонду досліджень. Ми були першим номером серед усіх ЗВО і наукових установ України. Торік до бюджету КНУ надійшло понад 52 млн гривень тільки із цього фонду. Це були для нас дуже вагомі гроші. Також у нас була п’ята частина від бюджетного фінансування, спрямованого на підтримку наукових напрямів. Найбільше коштів серед ЗВО ми мали і з фінансування бюджетних науково-дослідних робіт.

Але в умовах, в яких опинилася через війну Україна, було повністю секвестровано всі гранти, здобуті в конкурсах Національного фонду досліджень. На 80% секвестровано кошти, виділені на підтримку пріоритетних наукових напрямів. Секвестрування відбуватиметься й далі. Ми цього свідомі. Розуміємо, що нашій країні важко, це об’єктивні обставини. Але все одно треба думати про майбутнє, про те, як зберегти і підтримати науку. Адже якщо ми зараз не будемо плекати науку, не думати, як її затримати в Україні, у нас не залишиться наукових шкіл. А якщо їх не буде, розвиток вищої освіти, а отже й науку, відкине на десятиліття.

– Як же працювати в умовах, коли вся країна зрозуміло й усвідомлено діє за принципом: «Все для фронту, все для перемоги»?

– Справді, ніхто не очікував того, що сталося 24 лютого 2022 року. У своїх стратегічних планах ми не могли цього передбачити. У всіх був шок. Але – минув тиждень, другий, прийшло розуміння, що все це не так швидко закінчиться. Ми опинились в нових умовах, і треба в них працювати.

Тож провели анкетування, щоб зрозуміти, хто і де знаходиться: у місті, в країні, чи за її межами… Спочатку – серед співробітників, а потім і серед аспірантів. Запитали, чи є можливість працювати дистанційно: чи є комп’ютер, нормальний інтернет. Ми ж знаємо, що деякі науковці, особливо з таких міст як Гостомель, Буча, Ірпінь, вискакували з будинків з мобільним телефоном, і то в кращому випадку.

Це було в середині березня. Ми з’ясували, зокрема, яка частина співробітників і аспірантів опинилася за кордоном. І водночас – проаналізували інформацію, яка ледь не щодня надходила в Україну: закордонні університети, наукові асоціації запитували (і запитують) про наші потреби, відкривають для науковців програми, пропонують стипендії…

І отак зваживши одне й друге, ми зрозуміли: у цих пропозиціях – не просто допомога нашим ученим, це – портал можливостей для наукових працівників і для України. І саме через таку призму варто їх розглядати. Йдеться про можливості для наших учених тісніше ввійти в європейський дослідницький простір, одержати нові знання, продовжити свої дослідження… Ми не можемо не скористатися цими можливостями. І відповідальність моя як проректора з наукової роботи, загалом адміністраторів університету – допомогти науковим працівникам використати якнайкраще час, коли вони за кордоном.

Тоді ж, у березні, ми зібрали всі контакти, покликали наших науковців на онлайн-вебінар, запросили на нього проректора з міжнародних питань, керівника міжнародного відділу, і сказали усім учасникам вебінару: ви – частина університету. Ми розуміємо ваші складнощі, але вважаємо, що ви повинні використати цей час для підвищення своїх професійних здібностей, напрацювання нових контактів. А ми вам допоможемо. У нас зібрано сотні пропозицій від університетів світу, просто від учених, ініціативи ЄС.

Ми розповіли, де шукати інформацію, які можна задіяти інструменти, які можливості має той чи інший університет. Адже в КНУ – 300 договорів, підписаних із ЗВО різних держав.Міжнародний відділ їх узагальнив, і ми надали доступ до цих даних. Там пропозиції, починаючи від тих, що стосуються студентів, до наукових і науково-педагогічних працівників.

Якщо ми говоримо про інтернаціоналізацію освіти, то на Заході взагалі існує система, за якою після закінчення аспірантури ти не повинен залишатися працювати в закладі, де навчався, а маєш виїхати, отримати інший досвід, а потім повернутися. Світ зрозумів, що без руху, без обміну думками не буде розвитку. У нас це розуміння поки що у зародковому стані. Але ситуація, що виникла, стала реальним стимулом, аби ми цю культуру запровадили і розвинули.

Наприклад, молоді вчені – асистенти на кафедрі, часто жінки з дітьми – практично не мають змоги виїхати кудись надовго. Так, їздять на конференції, на 2-3 дні, максимум – тиждень. Це не те, що може збагатити. Я сама була у США кілька разів, і надовго. Розумію, скільки треба часу, щоб отримати досвід, який ти пронесеш крізь життя. Мінімум – три місяці, краще – півроку, а ще краще – рік.

А в даному випадку молоді жінки, які тікали від війни, уже опинилися за кордоном. Так, є проблеми – і побутові, і психологічні, – але можна і треба знайти час для себе, свого розвитку. І не тільки для себе. Ми сказали нашим науковцям: «Ви – наші амбасадори. Ви маєте розповідати про наш університет, нашу державу. Ви самі є візитівкою нашої країни. І ви змінюєте світогляд про Україну та її громадян».

– Наскільки я розумію, ця ідея стосується не тільки суто науковців, співробітників університету, а й аспірантів…

– Так, найбезпосереднішим чином. Адже урядовою постановою аспірантам дозволили відтермінувати строки захисту, але ж ніхто не брав до уваги, що вони усі ці місяці не мають доступу до лабораторій, не можуть працювати в них. Це реально втрачений час. А ще ж треба врахувати, що й сподівання на фінансову підтримку для закупівлі матеріалів для роботи – теж примарні. Ми повідомляли аспірантам, які залишилися в Києві, що ми не маємо можливостей допомогти їм на 100%. Тому пропозиції наших європейських колег, а також освітньо-наукових закладів зі США і Канади – це просто для них вихід.

Але це й новий щабель відповідальності для наукового керівника, який має виконати свою місію: допомогти аспіранту здобути цю стипендію, написати заявку, створити проєкт, адже керівник несе відповідальність за свою «наукову дитину».

Ми запустили програму «КНУ-амбасадор», двічі на тиждень наші амбасадори (а зараз їх у нас близько 25 наукових і науково-педагогічних працівників, і наразі це коло розширюється аспірантами і студентам КНУ) зв’язуються з альма-матер. Ми нікого не примушуємо. Люди самі хочуть розповісти, над чим вони працюють, яку стипендію одержують. І вони вже думають, як допомогти рідному університету: налагоджують зв’язки, планують спільні програми, думають про подвійні аспірантури, бакалаврати, можливість спільних грантів для України і з Україною…

Ми пишаємося своїми амбасадорами. У декого з них в Україні залишилось зруйноване житло, їм нікуди більше повертатися. Але вони замість того, щоб сидіти на соціальній підтримці, використовують свій час для підвищення кваліфікації. І коли повернуться в Україну, вони будуть уже з іншим рівнем підготовки, світосприйняття, дізнаються про те, що їх цікавить, і перенесуть свої знання і навики в Україну.

Не чекати з моря погоди

– Розкажіть про декого з них.

– Біля будинку нашої колеги – професорки з хімічного факультету ще в перші дні війни упала ракета, і вона змушена була виїхати. Спочатку до Угорщини. Та коли послухала наш вебінар, подала заявку у Францію, де в неї були наукові зв’язки, на стипендію від програми PAUSE, яку у Франції оголосили для українських науковців. І – як науковий керівник – професор подала її не для себе, а для своєї аспірантки. Зараз вони цю стипендію виграли і обидві працюють у Франції. Я вчора розмовляла з колегою і подякувала за такий результат. Це приклад справжнього тандему наукового керівника і аспіранта.

Європейці надають вигідні для нас пропозиції: вони готові прийняти нас для продовження наших же досліджень на їхній базі. Ми активно популяризуємо ці можливості, мотивуємо наукових керівників, щоб вони допомагали своїм аспірантам, використовуючи свій час і свої можливості, тому що для українців наразі створені дуже сприятливі умови.

Ми, звичайно, можемо сидіти, казати, що в нас усе погано і відчувати себе жертвами, або – ми можемо сказати собі: я спробую використати свій час – для себе, для справи, і це буде мій вклад в майбутнє України. Я думаю, що зараз основна місія університетів – думати про майбутнє, яке буде після війни, про тих, кого і як будемо навчати.

Можу назвати аспірантку Валерію Сизонову з соціологічного факультету, яка працює за такою програмою, є аспіранти-психологи, які теж використали свої можливості.

Сподіваюсь, позитивна відповідь прийде й моїй аспірантці. Я теж написала для неї заявку. Що цікаво: шведи самі знайшли мій профіль у PubMed (система, де публікуються вчені з біології, біомедицини тощо), написали, що у них лабораторія з gut-brain interaction – тематики, якою займається моя наукова група, – вони хотіли б нам допомогти і надати можливість попрацювати в цій лабораторії над виконанням свого проєкту.

Я написала, що в мене є аспірантка, її проєкт пов’язаний з грантом НФДУ, одну частину з нього ми зробили разом, другу не можемо через секвестр бюджету, ми вдячні за пропозицію і були б дуже зацікавлені, щоб вона поїхала і зробила другу частину дослідження. Сподіваюсь, відповідь буде позитивною, і моя молода колега на 5 місяців поїде в Університет Еребру (Örebro University), Швеція продовжувати свою роботу замість того, щоб сидіти дома, чекаючи з моря погоди.

Ми зараз проводимо постійні наради із заступниками деканів з наукової роботи, просимо їх розмовляти з науковими керівниками, щоб допомагали своїм аспірантам. І самі говоримо – і з науковими керівниками, і аспірантами, розказуємо про можливості, пропонуємо їм самим бути ініціаторами.

Робимо так ще й тому, що через війну у нас втричі зросла кількість заяв від аспірантів з проханням про академвідпустку. Відправити в академвідпустку легше всього. Але скільки талановитих молодих учених можемо втратити! Маємо допомагати.

Подвійне аспірантство

– В університеті є й досвід подвійного захисту PhD.

– Так, зараз ми його теж розвиваємо. Нещодавно на Вченій раді розглядали досвід університету у подвійному керівництві аспірантами через систему cotutelle. Зараз це може бути особливо перспективно, враховуючи той фактор, що ми не можемо відповісти, наскільки довго повертатимемось до рівня фінансування, який був до 24 лютого 2022 року. Там, де потрібна серйозна науково-технічна база, фінансове підґрунтя для проведення наукових досліджень (йдеться насамперед про природничі науки), – система подвійного аспірантства, коли наукову складову можна виконати у закордонному ЗВО, для України була б дуже актуальна. Тож якщо на якихось платформах нас запитують про потреби, відповідаємо: нам потрібні гранти на подвійне керівництво підготовкою PhD.

Адже якщо аспірант приїжджає в зарубіжний університет, він там афілійований, з усім соціальним пакетом, з їхньою стипендією… Відповідно під це потрібні кошти, не всі зарубіжні університети мають можливість їх надати самостійно.

– А ми у довоєнні часи могли самі бути хостом такої програми?

– У нас немає бюджетної програми, яка б передбачала, щоб ми приймали аспірантів і забезпечували їх. А у французького уряду є програма надання стипендій іноземним студентам чи PhD-студентам. У Німеччині є такі гранти, Швеції, Норвегії. Але найбільше – у Франції. Саме там і з’явилася ідея подвійного керівництва аспірантами ще 1994 року у місті Котютель. У нас перший такий спільний проєкт з’явився 1999 року. За 2016–2020 відбулося п’ять захистів за цією програмою. Зараз уже 9 аспірантів готується за цією програмою: з Інституту високих технологій, економічного, фізичного, хімічного, геологічного факультетів.

Європейська асоціація університетів нещодавно провела «круглий стіл», присвячений подвійному керівництву і підготовці аспірантів. Дуже велика кількість країн ЄС наразі цим опікується. Це перспективно. Ми в тренді. Це те, про що говорять європейські університети і в чому вони вбачають розвиток інтернаціоналізації ЗВО.

Наукове зростання крізь усе життя

– Чи може це сприяти розвитку програми постдоків? НАН України уже запустив таку програму.

– Так, у них є окремий грант на постдокторантуру. Для університетів їх поки що не існує. Але 2015 року був запущений МОНівський конкурс наукових робіт молодих учених. Він надавався на три роки, захистившись, людина мала змогу продовжувати розвиватися як науковець, мати свій колектив, мати грант, зарплату. У нас при Науковому комітеті Національної ради з питань розвитку науки і технологій була окрема робоча група «Молодь». Я була її членом. Ми розробили концепцію академічного зростання – після захисту дисертації через певну кількість років у тебе наступають різні етапи наукової кар’єри. Під ці етапи мають бути продумані гранти. Тоді цю ідею в дещо зміненому вигляді підхопив НФДУ, і вони зробили конкурс для провідних та молодих учених. Тобто, ми якось рухаємось у цьому напрямі, але до системи ще не добрались.

А ось те, що вже на старті: професійний розвиток менеджерів освіти і науки. Ми знаємо, за якими вимогами оцінюють роботу науковців (хоча стосовно цього нині тривають неабиякі дискусії), науково-педагогічних працівників. Але ніхто не згадує про менеджерів науки: цілу мережу професіоналів, які створюють супровід діяльності науковців та науково-педагогічних співробітників. А від їх професійного вміння і їхнього розвитку залежить дуже багато. Тому справу треба брати в свої руки!

Я багато помічала за кордоном, як ініціатива народжується знизу, люди співорганізовуються, розвивають професійні нетворки. На кшталт цього 2014 року ми створили Раду молодих вчених у нашому університеті. Я була її головою. Потім усією Радою ми «переїхали» в МОН, і в нас тоді була мережа очільників Рад молодих учених з різних ЗВО, ми між собою спілкувалися, обмінювалися новинами, розповідали, що в кого цікавого. До речі, отой конкурс молодих учених, що згадувався вище, наша рада й зініціювала. Це проєкт, який одержав визнання, і вже ніхто не пам’ятає, звідки він узявся. І це не так важливо.

З тих пір ми продовжуємо між собою спілкуватися, але вже не раз висловлювали думку, що нам потрібна професійна мережа, неформальна платформа, де можна обговорити проблеми, ініціативи, проєкти, просто обмінятися думками. По суті, ми – менеджери науки і освіти – не конкуруємо між собою. Навпаки, наше завдання – бути настільки високими професіоналами, щоб створити найкращий сервіс для вчених, для розвитку науки.

Мені скажуть, що при МОН існує Рада проректорів з наукової роботи. Але це офіційна організація, ми ж говоримо про інше – про платформу для зустрічей, взаєморозвитку, обміну ідеями, середовища, в якому ми самі себе будемо і тренувати, і збагачувати. І ми створили таку професійну мережу менеджерів науки вищої освіти. (Нас підтримує аналогічна німецька асоціація, надає консультативну допомогу).

Нещодавно відбулася неформальна зустріч, на якій були представлені 36 університетів з різних регіонів України. Сформувався кістяк – 20 найбільш ініціативних, тих, хто хоче працювати, має ідеї. Ініціатив у нас багато. Люди горять бажанням вчитися, створювати нове, допомагати… Сподіваюсь, незабаром можна буде про щось і розповісти.

– Це, мабуть, сталося зовсім недавно?

– Так, «гарячий пиріжок»… Вам першій кажу!

Розпитувала Лариса ОСТРОЛУЦЬКА

Leave a Reply