30 років – чудова нагода подивитися, чи відійшли ми від «радянської людини», як змінилися наші цінності та соціальне самопочуття? І, звісно, чи маємо підстави для оптимізму? Ці та інші запитання ми поставили заступнику директора Інституту соціології, члену-кореспонденту НАНУ Євгену ГОЛОВАСІ.
БІДНІСТЬ І СВОБОДА ЧИ ДОБРОБУТ І ДИКТАТУРА?
– Євгене Івановичу, 30-річчя Незалежності – хороша нагода як підбивати підсумки, так і аналізувати – куди ми рухаємося. У кожного з нас свої спогади про день, кули був ухвалений Акт проголошення Незалежності України. А що ви пригадуєте про ті події?
– Прекрасний був день, якому передували дуже «гарячі» будні для соціологів. 20 серпня (коли ще була реальна загроза встановлення диктатури) ми проводили опитування киян на вулицях. Дивовижно, але 80 відсотків людей ставилися до цього «гкчп» (ДКНС) негативно. Це було свідчення масової незгоди повертатися до диктатури і тоталітарного устрою. Люди говорили, що в жодному випадку не хочуть повернення старих часів. І на запитання: «Що б ви вибрали: бідність і свободу чи добробут і диктатуру?» переважна більшість відповіла, що обирає бідність і свободу. Правда, потім, коли прийшли злидні 90-х, громадська думка змінилася. Але тоді, наприкінці серпня, ми всі обирали свободу.
Потім було багато негараздів, суспільні настрої змінювалися, але українці все ж не повернулися до «добробуту й диктатури». А наші сусіди – повернулися… І саме тому українці можуть з гордістю святкувати День Незалежності.
НАРІКАТИ НА ДЗЕРКАЛО – МАРНА СПРАВА
– У СРСР соціологію довгий час вважали «буржуазною наукою» і лише в 50-60-х роках реабілітували. Як вплинуло здобуття Незалежності на її розвиток?
– В СРСР соціологів намагалися тримати в межах професійних досліджень: підприємства, трудового колективу, планів розвитку, демографії тощо. А ось вивчати цінності було небезпечно. Могли запитати: про які цінності мова? Чому цікавитеся?
У мене є власні враження щодо заборон. Мій батько закінчив філософський факультет Московського університету і приїхав працювати до Києва. В той час, на початку 50-х, філософів у країні майже не було – їх знищили ще до війни. Батько у сталінські роки написав монографію, де один з розділів називався «Соціологічні погляди Лесі Українки». Коли я її знайшов, то дуже здивувався. Зрозумів, що науки соціології не було, але слово використовувати не забороняли, з відсиланнями до Карла Маркса, звісно. (Сміється, – авт.).
Політичні опитування ми почали в часи перебудови, у 1987 році, і то, бувало, мали неприємності. Наприклад, коли моя дружина в 90-му році поставила запитання «Чи потрібно заборонити Комуністичну партію?», то член Політбюро ЦК КПРС зателефонував в наш соціологічний центр з погрозами і претензіями.
Але в 1990 році в Києві уже відкрили Інститут соціології, в 1991 – у вищих навчальних закладах з’явилися соціологічні спеціальності (в університеті імені Каразіна в Харкові та університеті імені Тараса Шевченка в Києві). Почали готували кадри, досліджувати теорію, методи соціології, соціальні структури тощо.
Розвитку науки мав сприяти й указ Леоніда Кучми 2001 року «Про розвиток соціологічної науки в Україні». На жаль, нічого з цього документу реалізовано не було. Більше того: і при Кучмі, і після нього соціологію постійно намагалися усунути на манівці. У мене навіть складається враження, що соціологія в нашій країні нікому не потрібна.
– Або потрібна тільки така, яка підтримує, кого треба, і «розвінчує» противників…
– Так, але то вже не соціологія. Насправді скорочується кількість місць державного замовлення, раніше на цю спеціальність приймали тисячі студентів, нині – десятки. Хоча соціологи можуть працювати в сотнях установ та організацій, забезпечувати зворотний зв’язок не тільки влади з народом, а й відповідальних за різні галузі життя суспільства зі споживачами. Наприклад, медиків з пацієнтами, транспортників з пасажирами тощо. Це має бути обов’язковим!
Звісно, якщо ти маєш поганий вигляд, то дзеркало тобі не дуже подобається. Але нарікати на дзеркало, а в нашому випадку – соціологію, все ж марна справа.
Я інколи спеціально «нариваюсь» на скандали, щоб привернути увагу до соціології, пояснити, що без ці -єї науки ми житимемо гірше. Один з таких конфліктів стався з міністром Кабінету Міністрів Дмитром Дубілетом з приводу перепису. Він вважав, що не потрібно витрачати три мільярди гривень на перепис і що людей можна порахувати «телефоном». Я ж заперечував, що перепис не потрібен лише невігласам і що країна, яка не проводить перепис, – не суверенна держава, а територія. Територія може собі дозволити обійтися без перепису, а держава – ні.
– Один з основних напрямів соціології – моніторинг соціальних змін. Коли ви почали його робити?
– Вже на першому році роботи інституту Наталія Паніна почала розробляти концепцію щорічного всеукраїнського моніторингу. У в квітні 1992-го Наталія Вікторівна провела пробне опитування, перевірила, чи відповідають запитання розробленим критеріям, і в 1993 році було створено інструментарій моніторингу.
Завдяки тому, що було розроблено якісні критерії та інструменти опитування, ми маємо унікальну інформацію про зміни в українському суспільстві. До речі, у 2014 році ми отримали Державну премію за роботу «Вимірювання соціальних змін в українському суспільстві. Соціологічний моніторинг (1992 – 2013)».
МИНУЛІ ДЕСЯТИЛІТТЯ ПРОЖИТО НЕ МАРНО
– І як змінювалося соціальне самопочуття за роки Незалежності?
– У всьому світі його вимірюють за різними методиками. Українці ж мають свою, унікальну – «Інтегральний індекс соціального самопочуття». Це теж заслуга нашого інституту, ми розробили її з Наталією Паніною, а в 1995 році вперше провели опитування. І відтоді постійно відстежуємо, як змінюється соціальне самопочуття українців.
Підбиваючи підсумки 30 років Незалежності, можемо запитати: ми розвиваємося чи деградуємо? Чітко відповісти на це запитання можуть лише соціологи. Економіст скаже, яка частка ВВП припадає на душу населення, і це нічого не значитиме, бо в Росії вона вдвічі більша, але суспільство деградує. Політик скаже: «У нас стабільність!», але в Білорусі теж стабільність, але суспільство не розвивається.
Суспільство – це певна система, а не окремі функції. В системі треба знати структуру, розуміти, як розвиваються вищі, середні й нижчі прошарки.
Образно кажучи, є «трикутне» і «ромбовидне» суспільство. У першому на верхівці жменька багатих, внизу – дуже багато бідних. У другому середній клас складає найбільш численний прошарок. В радянські часи у нас було «псевдоромбовидне» суспільство, у якому дуже багато людей вважали себе середнім класом, але жили бідно. Моя молодість, наприклад, пройшла в «хрущовці» площею 27 квадратних метрів, де мешкало чотири людини. В розумінні західного суспільства це злидні.
Україна починалася з «трикутника» і поступово рухається до «ромбу».
Багато про стан суспільства говорить і культура. Саме вона допомагає соціологам зрозуміти: що важливо для людей, які засадничі цінності вони мають, як ці цінності змінилися за тридцять років? В радянські часи важливими цінностями були добробут, здоров’я, родина, мир. Але вони нічого не важитимуть, якщо люди не матимуть таких цінностей, як контроль над владою, участь в громадському житті, свобода, самореалізація, толерантність. Саме ці цінності визначають сучасне життя в розвинених суспільствах.
У відділі культури нашого інституту є спеціальна методика, яка дозволяє визначити, які цінності важливі для українців. Ми бачимо, що добробут, здоров’я, родина, мир залишаються важливими, але «підтягуються» й інші: наприклад, можливість контролювати владу та брати участь у політичному житті суспільства. Якщо в 90-ті роки важливість цих цінностей українці оцінювали на трійку, то нині це тверда четвірка за п’ятибальною системою. І це означає, що минулі десятиліття прожито не марно.
Вивчаємо ми й психологічний стан людей, їхні уявлення про своє життя. Це і є соціальне самопочуття. Для цього також є методика. Запитуємо: «Чи вистачає вам соціальних благ?», і з середини 90-х відстежуємо самопочуття в одинадцяти сферах життя. Найнижче було в 1995-1999 роках, потім почався підйом, який тривав аж до кризи 2008 року. Далі теж траплялися падіння, але ми ніколи не опускалися до рівня 90-х. Навіть у 2014-2015 роках! У 2016 році знову почався підйом і в 2018 соціальне самопочуття вперше перетнуло лінію «умовного нуля». Більшість людей дала позитивні відповіді на запитання: «Чи вистачає у вас можливості повноцінно провести відпустку?», «Чи маєте можливість харчуватися відповідно до свого смаку?», «Чи вистачає сучасних знань та впевненості, що в суспільстві все буде добре?» тощо. Тому можемо сказати, що за останні 25 років йде підвищення рівня соціального самопочуття.
Краще, ніж в минулому, оцінюють своє соціальне самопочуття люди і сьогодні, попри погіршення життя у зв’язку з пандемією.
УКРАЇНСЬКИЙ ІДЕАЛ ЩАСТЯ – В ДОСЯГНЕННЯХ
– Чи почуваються українці щасливими?
– Українці – одна з найнещасливіших націй в Європі. З 2004 по 2014 рік наш інститут брав участь у п’яти хвилях Європейського соціального дослідження, де було запитання про щастя. Це єдине рамкове дослідження в ЄС, яке досліджує стан суспільства, дуже шкода, що наша держава не знайшла можливості брати в ньому участь, що було умовою продовження співпраці українських соціологів з інтернаціональною командою ЄСД.
Але в більшості своїй українці все ж щасливі, просто на це питання у Данії, наприклад, позитивно відповідають близько 90 відсотків опитаних, а в Україні – 55.
Хочу сказати, що українці є європейцями за психотипом, наш ідеал щастя – в досягненнях. Чим більше ти зробив і досягнув, тим щасливіший. Ці досягнення не обов’язково мають бути матеріальними. «Рахується» волонтерство, робота, проєкти тощо. Головне, щоб люди відчували, що вони роблять щось корисне і досягають успіху.
В Африці є щасливі країни, де йде громадянська війна, але переважна більшість опитаних все одно кажуть, що щасливі. Їхній ідеал щастя в іншому. Є що їсти, нічого не болить – і люди щасливі.
– Як далеко ми відійшли від «радянської людини» зразка 1990 року? Чи наблизились у мріях і діях до Європи?
– У чомусь відійшли, а в чомусь і ні. Це дуже непростий процес. В СРСР дуже не заохочувалася громадянська політична активність, людей так налякали, що вони й досі не хочуть цим займатися.
У 1993 році ми запитували: «Чи берете участь у громадських організаціях?» і 87 відсотків відповіли, що ні, в жодній. Нині таких 83 відсотки… А в усьому світі переважна більшість людей є членами хоча б однієї громадської неурядової організації.Можливо, у нас стало трохи менше патерналізму. Дуже сподіваюся щодо цього на реформу децентралізації, адже є громади, де люди зрозуміли, що можуть щось змінювати. Хоча, знову ж таки, це теж буде довгий шлях.
– Ви багато років досліджуєте соціальні та суспільні зміни й тенденції. Чи є у нас підстави для оптимізму?
– У 2014 році українці чітко обрали свій геополітичний напрямок, і цей напрямок правильний. Раніше, до речі, його не було – навіть після Помаранчевої революції 60 відсотків опитаних були не проти створення з Росією чи Білоруссю тих чи інших співдружностей (бо хотіли дешевого російського газу, дешевого палива з Білорусі тощо). Але Революція гідності та агресія Росії проти України показали, чим може закінчитися «дружба» з РФ.
А щодо підстав для оптимізму, то їх потрібно знаходити. Так, вони є, але якщо заспокоїтися й нічого не робити, то ці підстави можуть і зникнути.
Спілкувалася Світлана ГАЛАТА Газета “Світ” № 31 – 32, серпень 2021 р.