Що таке степ і чому його важливо берегти? Де в Україні залишилися цілинні степи? Чи можливо відновити втрачені степові екосистеми, навіщо це робити і що для цього потрібно?Чи можна замінити степ лісом і чому? Про все це й багато іншого в ефірі програми «Амфітеатр» радіостанції «UA: Українське радіо «Культура»» розповів молодший науковий співробітник відділу моніторингу та охорони тваринного світу Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України Олексій Василюк.
Що таке степ?
«Географи і кліматологи вважають, що степ – це кліматична зона, яка лежить на південь від лісостепу і на північ від напівпустель. На всіх континентах, крім Антарктиди, де їх немає, степи формуються однаково. Так сформувалась і степова зона, яка простягається від Забайкалля аж до Дунаю і частиною якою є українські степи. Якщо біля моря є високі гори – в Євразії це Гімалаї, – що стоять на заваді просуванню вологих повітряних мас, то всі дощі проливаються перед горами (наприклад, в Індії), а з іншого боку гір утворюється точка найвищого атмосферного тиску (наприклад, пустеля Гобі, найсухіше місце на нашій планеті), з якої в одному й тому ж напрямі дме потужний сухий вітер. У таких умовах дощі випадають вкрай рідко, але дуже рясно. Для рослин це велике випробування. Тому і рослинність у степовій зоні формується специфічна – трав’яниста, котра всю свою біомасу «ховає» якомога глибше під землю, подалі від пекучого сонця, формуючи дернину і густу мережу коріння. Тож уся дощова або тала вода вбирається, перш ніж встигне просякнути ґрунт, і не потрапляє далі, ніж на 10 см від поверхні – рослини її накопичують і зберігають на час спеки. Саме тому степ також можна назвати лісом догори дриґом: у лісі все навпаки – майже вся біомаса, живлячись ґрунтовою вологою, знаходиться над поверхнею землі (стовбури, гілля). У степу ж дерева не виживають, адже до глибин, яких сягає їхнє коріння, волога не доходить. Тому заліснення степу – погана ідея, яка тільки шкодить степовим екосистемам, знищуючи їхнє біорізноманіття. З погляду ботаніків, степ – це місцевість, де в сухих умовах розвивається найбільше на планеті різноманіття трав’янистих рослин, які починають квітнути одразу після танення снігів, із початку лютого – в березні. Якщо в лісі на 1 м2 припадає від 2-х до 5-ти видів рослин, то в степу, буває, і понад 100. На жаль, перш ніж саджати лісові культури, степ труять гербіцидами і переорюють, іноді впродовж кількох років. Але в нинішньому кліматі новий ліс у степу вже не виросте.
Ґрунтознавці вважають, що степ – це місце з найродючішими на планеті ґрунтами, каштановими і чорноземами. Чому? Степова флора, як і будь-які зелені рослини, активно поглинає атмосферний вуглець (у вигляді вуглекислого газу) і, згодом відмираючи, утворює родючий шар – чорнозем, який може накопичуватися нескінченно завдяки сухості ґрунту (товщина чорнозему у степах подекуди перевищує 2 м, тоді як у лісі це, як правило, не більше 5 см). Тобто цілинний степ – це, фактично, найефективніше на планеті сховище атмосферного вуглецю. Коли степ переорюють, повністю руйнуючи його традиційний рослинний покрив, цьому механізмові кладеться край: після першого ж дощу ґрунт зволожується, розкладається – і накопичений у ньому вуглець повертається назад, в атмосферу, посилюючи парниковий ефект. І всі тисячоліття, витрачені степовими рослинами на консервацію вуглецю у ґрунті, зводяться нанівець.
Митці оспівували степ як ландшафти рідкісної краси – безмежні простори, безкрайню далечінь (раджу почитати, наприклад, Миколу Гоголя, котрий захоплювався степом, і Бориса Мозолевського, чимало праць якого просякнуті степовим духом). І теж мали рацію, адже степ – це переважно рівнинна екосистема, яка займала колись майже всі сучасні орні землі на нашому континенті. Нині ж переважну більшість степів розорано, а їхні залишки можна знайти здебільшого на схилах, у балках, де степ не змогли розорати. Головна проблема полягає в тому, що більшість сучасних українців не сприймає степ як цінність, а отже, не ставиться вороже до його розорювання або перетворення на штучне лісонасадження. Хоча ще під час національно-визвольних змагань 1917–1919 років саме навколо степу будувалася вся українська природоохоронна риторика: зникнення степу вважалося вагомим аргументом на користь необхідності охорони природи. Але вже у 1950-х роках майже всі українські степи були розорано відповідно до сталінського плану «перетворення природи» (на мапах степи займають чи не половину площі сучасної України – насправді ж їх лишилося менше 3%). Крім розорювання великих площ цей план передбачав створення мережі лісосмуг і перекидання русл кількох великих річок. Деякі заходи реалізували в Узбекистані й Таджикистані, внаслідок чого, як відомо, практично не стало Аральського моря. В Україні, на чверті території Запорізької області, збиралися створити велетенське водосховище, перекинувши Дніпро в бік Токмака та Мелітополя, проте, на щастя, не встигли.
Недооцінення степів в Україні позначилось і на їхньому юридичному статусі, точніше – його відсутності. На відміну від лісів, які належать до земель держлісфонду, та водойм і островів, що становлять землі водного фонду, степові ділянки (за винятком тих, що входять до складу національних парків і заповідників) у земельному кадастрі переважно позначають як «землі, не придатні для сільськогосподарського використання, деградовані й еродовані землі». Українські природоохоронці прагнуть, аби степи опинились у Земельному кодексі як окрема категорія земель».
Як повернути навспак?
«Степ має колосальний потенціал відновлення, але потрібні донорські ділянки. Якщо на таких ділянках систематично, протягом кількох років скошувати рослини в час, коли вони плодоносять, розсипати сіно на розораних ділянках, трамбувати його за допомогою спеціальних сільськогосподарських катків і вилучати чужорідну рослинність (на кшталт амброзії), то досить скоро утвориться справжній степ. Якщо цього не робити, то сам по собі процес розсіювання рослин вітром і природного розширення степу теж триватиме, але довше. Скажімо, половина заповідника «Стрільцівський степ» [філіяЛуганського природного заповідника НАН України.– примітка пресслужби НАН України] (загальна площа – близько 1 тис. га), що на Півночі Луганщини, – це цілина, яку ніхто ніколи не орав, одна з невеликих степових перлин України, а інша половина – землі, які припинили орати тільки 15 років тому. Звичайно, ґрунт на іншій половині вже не той, що був раніше, але рослинність за цей час майже відновилася: і тюльпани, і ковила, й інші. Водночас, потрібен випас копитних, які виїдатимуть рослинність, а отже, підтримуватимуть екосистему, не дозволяючи їй заростати кущами. До речі, як не дивно, радянська система у певному сенсі навіть приносила користь степам: колгоспи використовували степові ділянки як пасовище для свійської худоби, котра, по суті, замінила диких копитних, винищених іще до кінця ХІХ століття. Для заповідника «Стрільцівський степ», створеного 1923 року з метою охорони бабаків, це, на жаль, актуальна проблема. Оскільки там не випасаються копитні (а за законом мали б випасатися), степ заріс караганою, а також чужорідними, привезеними з Північної Америки акацією й айлантом, які в наших умовах дуже добре почуваються, бо не мають природних ворогів, – і бабаки пішли до довколишніх сіл, де є свійська худоба і низька трава. Адже бабакові важливо, ставши навшпиньки, бачити все довкола, щоби вчасно помічати загрозу».
Степ і люди: історія і майбутнє
«Осілі народи заселили степ порівняно нещодавно. І біда в тому, що слов’яни історично не сприймали степ як рідний. Якщо кочові народи вважають степ своїм великим багатим домом, то у фольклорі багатьох слов’янських народів він фігурує як дике поле, пустка, з якої от-от може прийти страшна небезпека. Про це свідчить, наприклад, особлива архітектура кількох сіл неподалік Довжанська на Луганщині (зараз це тимчасово окупована територія): там збереглися збудовані для захисту від кочових племен хати віком понад півтораста років, всуціль складені з піщаника, грубо кажучи – кам’яні. Поруч такої хати зазвичай стоїть стовп, аби припнути коня, товщина стін сягає 60 см, по призьбі можна зайти у двір, а у фасадній стіні, яка разом із кам’яним парканом виходить на вулицю, прорубано двері завширшки з пів вікна, в які можна заходити лише по одному, та й то боком. Коридор, який веде від цих дверей, вузесенький. Завдяки цьому жінки, які нерідко залишалися вдома самі, мали можливість відбити напад за допомогою вил чи іншого реманенту.
Луганщину зазвичай уявляють як труби й терикони. Почасти це правда – в індустріальних частинах цієї області. Але більшість Луганщини не така. Там іще залишилися ділянки, де можна бачити степ до обрію, на 150 км уперед. Майже повністю зайнятий степами і тимчасово окупований, на жаль, Керченський півострів.
Найбільший в Україні степ – серед доступних для відвідування – це «Асканія-Нова»». А поряд із Миколаєвом є степова балка Зелена, за розмірами більша від самого Миколаєва. Прекрасні степові схили Телігурського лиману, піщані степи є на Кінбурнській косі.
Унікальна місцина – так звана Долина курганів на Херсонщині, на березі Дніпровського лиману. Її площа – близько 11 тис. га. В Україні немає жодного іншого такого місця, де, стоячи на верхівці одного кургану, можна було б навколо бачити сотні інших. Туди веде тільки ґрунтова дорога, немає ані населених пунктів, ані інфраструктури, дуже спекотно, а протягом частини року випадають зливи, тому Долина курганів досі не стала археологічною і туристичною Меккою. Для українських природоохоронців це об’єкт великої тривоги – вони збираються створити там національний парк, а всі сільські ради, до складу яких входить Долина, намагаються якнайшвидше продати з аукціонів її землі.
…На окупованій частині Донбасу майже всі шахти затоплено, тому, повноцінно повернувшись до складу України, вона більше ніколи не буде центром вугільної промисловості. Майбутнє Криму, до речі, теж не буде таким, як минуле. Гадаю, воно цілком може стати туристичним. Лише завдяки Луганщині й Криму в Європі досі зберігся справжній степ. Звісно, можна вирушити й у Монголію, але це далеко, дорого і незручно. Лише на Луганщині є степові простори Донецького кряжу, на яких до обрію видно виключно природні ландшафти. Там можна було би літати на парапланах, на повітряних кулях, організувати кінний туризм. Саме степ, який закінчується аж на Одещині, робить Україну особливою, відрізняючи її від інших європейських країн. Ми нікого не здивуємо нічим, що маємо, окрім як нашими степами. Степи – це нереалізована туристична цікавинка України. І ця цікавинка вже приваблює багатьох людей – і туристів, і науковців. Європейські дослідники, які займаються степом, створили окрему організацію – Європейську степову групу, котра навіть видає власний журнал, де, поряд із науковими публікаціями, виходять фоторепортажі з українських степів. Сподіваюся, цей великий потенціал допоможе не тільки врятувати наші степи, а й відновити окуповані нині території, подарувати їм майбутнє, котре виглядає значно кращим, ніж їхнє минуле».
За матеріалами прес-служби НАН України.