На сторінках газети «День» (№123-124, (2021)) було опубліковано статтю, присвячену дослідженню «Материнство в ГУЛАГу: благословення і прокляття», авторкою якого є старша наукова співробітниця відділу соціальної антропології Інституту народознавства НАН України докторка історичних наук Оксана Кісь. Дослідження було презентовано у межах проєкту «Втрачене дитинство», який реалізує львівський музей «Територія Терору» спільно з ГО Post Bellum.
Дослідниця розповіла про драматичний, подекуди трагічний, досвід материнства у в’язницях і таборах. Однак відзначила, що роль матері, попри всі емоційні й фізичні страждання, допомагала жінкам залишатися жінками і не сходити з орбіти материнських цінностей: «Це частина мого дослідження з книжки про жіночі досвіди політичного ув’язнення в сталінських таборах. У ній є відповідний розділ, де будуть представлені ці та інші матеріали, — каже Оксана Кісь. — У книжці я аналізую понад 150 жіночих спогадів, створених у різний час, різного ґатунку та для різної авдиторії. Але більшість цих свідчень походять від жінок, які були молодими на момент свого арешту, тобто в репродуктивному віці. Чимало з них заарештовували в Західній Україні через співпрацю з націоналістами. Засуджували за політичними статтями, переважно 58 статтею КК СРСР. У багатьох історіях досвід материнства, підпілля та ув’язнення нерозривно пов’язані і саме тому я хотіла кілька слів сказати про материнство в підпіллі, бо чимало жінок потрапляли в ГУЛАГ уже з дітьми або були змушені, задля їхнього порятунку, розлучатися без надії на зустріч у майбутньому».
Оксана Кісь відзначає, що в своїх свідченнях жінки зазвичай оминають тему про обставини зачаття, бажаність чи не бажаність, досвід переривання чи ні, але детально розповідають про неймовірні труднощі, що їм довелося зазнати під час вагітності та після пологів. Дехто народжував у криївках, безпосередньо в бойових підрозділах УПА, декому доводилося проситися в хати до чужих людей. Але в усякому разі вагітна жінка чи з немовлям ставала тягарем для підпілля і збільшувала ризики викриття цілої групи. Тому їх намагалися виводити з підпілля на таке собі напівлегальне становище.
Учена зазначає, що формально ГУЛАГ був пенітенціарною структурою, а фактично — репресивною сталінською інституцією, яка заснована наприкінці 1929 року і проіснувала майже до кінця 1950-х років. За різними підрахунками, за весь час існування цієї структури в таборах утримувалися 30 млн людей. Точну цифру з’ясувати нереально. Щодо числа загиблих, то коливання великі. Російські дослідники називають цифру менше за 2 млн осіб, а американські, зокрема дослідниця Гольфо Алексопулос доводить, що за час існування ГУЛАГу в неволі загинуло приблизно 13 млн людей (!). Оксана Кісь відзначає, що, досліджуючи документи 1940—1950 років, вона відстежувала, що частка українців, частка політичних в’язнів і частка жінок водночас зросли: «Попри те що керівництво ГУЛАГу вживало активних заходів для зменшення кількості дітей у таборах, для ізоляції чоловіків, щоб жінки не вагітніли і не народжували, все одно кількість вагітних жінок з дітьми постійно зростала. Точних даних немає, бо керівництво таборів їх фальсифікувало, залежно від того, яка була політика керівництва ГУЛАГу. Адже за збільшення кількості народжених дітей їх карали, і вважалося, що керівництво погано дотримується ізоляції чоловік від жінок. Дітей утримували не на території таборів, бо формально вони були вільними громадянами, а поряд, часом ці приміщення називали диткомбінатами, — продовжує дослідниця. — Та попри те, що інструкціями та правилами були передбачені загалом прийнятні умови утримання малюків, жіночі спогади засвідчують нелюдські умови проживання, харчування, медичної допомоги, які призводили до високого рівня захворювань і смертності немовлят, їх фізичної, психологічної та інтелектуальної відсталості. Контакти матерів-невільниць із дітьми були суворо регламентовані, а після досягнення одно-, дворічного віку малюків передавали до звичайних дитбудинків чи на утримання родичів. Довідатися про долю своєї дитини, встановити зв’язок з нею і повернути її після звільнення ставало сенсом життя для багатьох засуджених матерів, а почуття материнського обов’язку спонукало жінок до життя».
Оксана Кісь зауважує: «Фактично невільниці були позбавлені не лише громадських прав, а й репродуктивних, бо рішення щодо збереження чи переривання вагітності не завжди належало самій жінці, керівництво могло примусити її до переривання. Ставлення до немовлят у таборах було досить особливим, про них дбали всі жінки, які перебували в неволі. Діти були об’єктом загальної любові. Навіть злочинці і рецидивісти поводилися з дітьми досить чемно. В численних спогадах містяться сюжети про велику жертовність заради дітей і ставлення до них з фанатизмом не лише їхніх матерів, а й інших жінок. Багато з них прагнули потрапити на роботу в сиротинці, диткомбінати. Це було привілейоване місце — у відносно теплому приміщенні, не треба було піднімати тягарів, це була бажана праця. Але абсолютно всі невільниці, які доглядали дітей, розповідають, що няні були перевантажені, їм не дозволялося брати дітей на руки, крім того, щоб їх нагодувати чи помити. Також жінки розповідають, якими сумними були ці діти і настільки цей образ суперечив пропагандистській картинці про щасливе дитинство, яке пропагувала сталінська влада. Власне Євгенія Гінзбург, яка доволі довго працювала нянею, згадує: «диткомбінат — це також зона, з вахтою, воротами, бараками і колючим дротом». Ці діти також були невільниками, які за рівнем свого розвитку і поведінкою не нагадували вільних звичайних дітей у місті чи в селі. Євгенія згадує, що вони демонстрували значне відставання інтелектуального розвитку і емоційно-комунікативних навичок. Фактично були дикими звірятами, які навіть поміж себе поводилися агресивно, бо не знали любові».
Діти, яким вдалося вижити в тих диткомбінатах, були приречені на розлуку зі своєю матір’ю. Оксана Кісь зупиняється на двох типових сценаріях: перший, за якого дитину після терміну утримання поблизу матері передавали родичам. Але для цього родичі мали досить активно клопотати про дозвіл на опіку над таким немовлям, а також особисто приїхати і забрати цю дитину під воротами табору, що зробити фізично могли не всі, адже чимало родичів самі були депортовані. Другий, більш реалістичний сценарій, коли дитину передавали до сиротинця. Описані в спогадах сцени прощання матерів, які знали, що більше можуть не побачити своїх дітей, тим паче повернути, дуже драматичні. Ні адміністрація ГУЛАГу, ні сиротинця не мали обов’язку інформувати про подальшу долю дитини. Тому відшукати її було досить складно, тим паче якщо прізвище змінювали. Тому невільниці намагалися залучати різні канали, щоб налагодити якісь зв’язки з сиротинцями, і окремим із них вдалося це зробити. «Без шансу врятувати свою дитину залишалися ті жінки, чиї діти не вижили в таборах. Через відсутність медичного догляду, неналежні умови показник смертності був жахливо високим. Чимало дітей були приречені на смерть протягом першого року життя, коли вони були найбільш вразливими, — відзначає Оксана Кісь. — Не так давно в містечку Шахтинськ Карагандинської області в Казахстані, де був розташований один із найбільших таборів, провели дослідження так званого мамочкиного кладовища. Дітей ховали навіть не в окремих могилах, а в братських — без імені. 2003 року кладовище отримало статус меморіального. Пізніше на ньому становили пам’ятні знаки, але скільки там поховано дітей, встановити нереально…».
Ознайомитися з повним текстом статті
За інформацією газети «День» та прес-служби НАН України.