У серпні 2021 споживачі в черговий раз почали масово скаржитися на якість водопровідної води. Пару тижнів тема активно обговорювалася у ЗМІ. Потім журналісти та громадяни перемкнулися на інші теми, а якість води та пошук виходу з водної кризи знову залишили фахівцям. Таким, як доктор технічних наук, професор кафедри технології неорганічних речовин, водоочищення та загальної хімічної технології НТУУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», президент Всеукраїнського водного товариства WaterNet Тетяна Мітченко. Ми розпитали її і про ситуацію з водою, і про те, як вийти з кризи.
– Пані Тетяно, нас постійно лякають перспективою купувати воду в інших країн та отримувати її за талонами. Це реальна перспектива?
– Чи багато хто вірив років 30 тому, що розвинеться такий потужний ринок бутильованої питної води, різних фільтрів, установок доочищення тощо? Це частина відповіді. А друга – у статистиці, цифрах, тенденціях. Найперше місце в європейському рейтингу водозабезпеченості займає Швеція. Тут на одного жителя припадає 24тисячі кубометрів води на рік. В Європі середній показник водозабезпеченості – 8,6 тисячі. А на кожного українця припадає лише 1,2 тисячі кубометрів.
Щодо регіонів України. Найкраща ситуація на Закарпатті, там середня водозабезпеченість за міжнародними стандартами – від 6 до 15 тисяч кубометрів на людину на рік. Проміжна водозабезпеченість (2,5-6 тис. кубометрів) в Івано-Франківській та Чернігівській областях. Низька (1,7-2,5) – у Львівській, Волинській, Рівненській, Житомирській (тобто якраз усе Полісся, крім Київщини, бо тут додається Київ з найбільшим міським населенням) та Сумській областях. Тернопільська, Чернівецька, Хмельницька, Вінницька та Полтавська області – зона дуже низького водозабезпечення (1-1,7). Решта країни має катастрофічно низьку водозабезпеченість, менше однієї тисячі кубометра.
– Переконливо й тривожно.
– Атож. Водна криза є. І в нас, і у світі в цілому. Основні її три ознаки – дефіцит запасів питної води; погіршення її якості; руйнування інфраструктури. Давно вже відомі й шляхи подолання цих підпроблем. Для першої – скорочення водоспоживання та використання альтернативних джерел води (морська і стічна). Другої – локальне очищення (замість або додатково до централізованого). Третьої – відновлення інфраструктури та створення децентралізованих джерел.
Цікава «розкладка» із використання поверхневих/підземних вод для питного водопостачання. Чверть населення України не має централізованого й користується або артезіанськими свердловинами, або колодязями. З них надходить загалом майже 0,6 кубокілометра на рік. Це ситуація зазвичай сіл, селищ і маленьких містечок.
А мешканці мегаполісів, які мають централізоване водопостачання, споживають 1,4 кубокілометра на рік. У їхніх водогонах переважно річкова вода, хоча є й артезіанської трохи. Найбільше річкової води дає Дніпро – 71 відсоток. Далі іде Сіверський Донець – 12 відсотків. Дунай, Дністер і Південний Буг дають, відповідно, 8, 4 і 2 відсотки.
Загалом же річки забезпечують нас водою на понад 80 відсотків. Ще 13 – це підземні води, і 6 – море. Морська вода, попередньо знесолена, зазвичай використовується в Україні для технологічних потреб. Як приклад можна навести Одеський припортовий завод.
Це статистика забору води як на питне водопостачання, так і для потреб інших секторів. В цілому, за всіма складовими, водоспоживання в останні роки зменшилося. У 2012-му Україна спожила 14,6 кубокілометра, а у 2019 – 11,1. Здавалося б, треба радіти, але насправді це сталося не через кращі технології або політику економії. Просто немає можливості включити в розрахунок 2019 року інформацію щодо тимчасово окупованих територій Донбасу та Криму.
Втрати води питної якості величезні. 2012-го при транспортуванні втрачено 2,3 кубокілометра. З них 50 відсотків втрат маємо у житлового-комунальному господарстві, і по 25 – у промисловості та сільському господарстві. У 2019-му «загубили» лише 1,1 кубокілометра. Начебто це добре, але причина – просто загальне скорочення використання води. Обрахунки відносних показників свідчать, що ситуація навіть погіршилася. Втрати у житлово-комунальному господарстві – 68 відсотків. А в промисловості і сільському господарстві, відповідно, 17 і 15 відсотків. Як бачимо, цифри зменшилися. У цих секторах почали економити внаслідок росту тарифів на воду питної якості, що робить її нецільове використання невигідним.
– Давайте детальніше розберемося, що відбувається у житлово-комунальному господарстві…
– У 2019 році на потреби ЖКГ взяли з різних джерел два кубокілометри. У мережу подали тільки три чверті цього обсягу – півтора кубокілометра. А до споживача дійшло ще менше – 1,3 кубокілометра. Втрати – 0,7 кубокілометра. Третина!Одну з причин я вже називала – руйнування водної інфраструктури. У 2012 році ми мали 135,3 тисячі кілометрів водопровідних мереж. 2019-го – 120,3 тисячі. Заміни (не ремонту, а саме заміни!) потребували, відповідно, 51 і 46 тисяч кілометрів. А замінили 999 (1,9 відсотка) і 1060 (2,3 відсотка) кілометрів. Одна з причин – брак коштів. На реконструкцію наших водопровідних мереж потрібно 50 мільярдів доларів!
– Які можливі джерела фінансування? Як це питання вирішують за кордоном?
– Наприклад, у Німеччині – за рахунок державних коштів та/або спеціальних фондів. Проте в більшості країн, навіть таких розвинених, як США, проблема відновлення водної інфраструктури не менш актуальна, ніж у нас, і теж через брак коштів. В Україні за програмою «Питна вода України 2022-2026» планують витратити майже 17 мільярдів гривень. З одного боку, це лише один відсоток суми, яка необхідна на реконструкцію водопровідних мереж. А з другого – є багато інших проблем, наприклад, оновлення технологій водопідготовки, вирішення яких також потребує значних капіталовкладень. Проте цей один відсоток – це більше, ніж нічого.– Споживачі часто нарікають на якість води «з крана». Наскільки водопровідна і вода з інших джерел в Україні придатна для пиття?
– У нас є Державні санітарні норми й правила – «Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для споживання людиною» (ДCанПіН 2.2.4-171-10. – ред.). Вони регулюють вміст 86 забруднюючих речовин. З них 11 санітарно-бактеріологічних і 75 – санітарно-хімічних показників. Це далеко не найсуворіші правила, бо, наприклад, Закон про безпеку питної води Агентства з охорони довкілля США 1974 року (US EPA Safe Drinking Water Act) регулює вміст у воді майже 100 забруднюючих речовин. Але й наші норми виконуються «не дуже». За даними Національної доповіді про якість питної води та стан питного водопостачання в Україні, маємо суттєвий ріст нестандартних проб – тобто тих, що не відповідають «Гігієнічним вимогам». У 2014 році нестандартних за санітарно-бактеріологічними показниками проб у колодязях та свердловинах було 15,5 відсотка, у комунальних водогонах – 2,2. А 2019-го маємо 24,6 та 5,7 відсотка відповідно. За санітарно-хімічними показниками картина теж сумна. Нестандартних проб у колодязях – майже третина, що у 2014-му, що 2019-му. А в комунальних водогонах відсотки зросли: з майже 11 2014-го до понад 17 у 2019 році.
– Чому це відбувається?
– Якість води залежить не тільки від технологій очищення, а й від якості первинного джерела, тобто води в річці, ґрунтових та підземних вод. Негативні зміни у першоджерелах – це насамперед наслідки підвищення температури через зміни клімату, зменшення водообміну/проточності та хімічне забруднення, зокрема, фосфатами й нітратами. Якщо «тримати» воду в природі чистою, то знадобиться менше реагентів на її очищення, менше енергії, менше етапів, менше витрат. Там, де держава, суспільство приділяють більше часу й уваги чистоті водних джерел, витрачають більше на це коштів, там питна вода обійдеться дешевше кінцевому споживачеві, там будуть менші суми в платіжках.
Буває так, що якість води на виході зі станції водопідготовки хороша або задовільна, а з крана тече бурий чи іншого кольору струмінь. Так може проявлятися зношеність водопровідних мереж – через забруднення води під час транспортування. Або на етапі від станції водопідготовки до будинкових мереж, або вже в самому будинку.
У лабораторії Центру сучасних водних технологій, який почав діяти з липня 2021 року на хіміко-технологічному факультеті Національного технічного університету «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського», ми щодня робимо аналізи води з трьох кранів у хімічному корпусі. У липні, наприклад, зафіксували перевищення вмісту заліза загального, алюмінію, кольоровості, перманганатної окислюваності. На нашу думку, це сталося через цвітіння води в Дніпрі та Десні. Адже левову частку води столиця отримує з цих річок. Показники якості води суттєво погіршилися і водоканал був змушений додавати більше реагентів, зокрема, сполук алюмінію.
– Як рятуватися? Де брати якісну питну воду?
– Не хочу зараз аналізувати ситуацію з бутильованою водою, це окрема тема. А стосовно покращення якості води з крана – є чимало способів і технологій. Якщо говоримо про індивідуальні методи, то це різні фільтри – від таких, що вставляються у спеціальний глечик, до насадок на кран. Є вже побутові установки зворотного осмосу тощо. Якщо мова про громаду села, селища, містечка, мікрорайону, про забезпечення підприємств харчової промисловості, закладів громадського харчування, то тут теж є ціла лінійка сучасного обладнання для очищення та доочищення води. Вони базуються на зворотному осмосі, ультрафільтрації, електродеіонізації, традиційних технологіях тощо.
Але ще раз нагадаю, що утримання в хорошому стані власне джерел водопостачання – це й економія коштів на очищення, і турбота про довкілля. Небайдужість і повага до природи завжди окупається.
Розпитував Олег ЛИСТОПАД
Газета “Світ”, № 41 – 42, листопад 2021 р.