Зараз, на гребені хвилі «дельти», коли ранкові інформаційні повідомлення дають щоразу нові рекордні цифри інфікованих та померлих, пандемія «ковіду» здається нескінченною. І тим не менше, вона неминуче колись закінчиться. І переважна більшість із тих, хто читає зараз цю статтю, переживуть її. Адже всі пандемії, які відбувалися досі, рано чи пізно завершувалися, і немає жодних підстав вважати, що ця стане якимось винятком.Пандемія, що почалася в китайському Ухані наприкінці 2019 року, наклала відбиток на всі сфери людського життя, – і вища освіта з наукою не стали винятком. Спорожніли університетські аудиторії; лекції, семінари та іспити стали дистанційними; різко знизилася академічна мобільність; престижні міжнародні конференції відбуваються в онлайн (або в кращому разі в змішаному) форматі.
Але чи означатиме кінець пандемії автоматичне повернення до всього, що було до її початку? Щодо цього в поважних світових медіа і в фахових спільнотах точаться дискусії, і загальна відповідь на сформульоване запитання – негативна. Адже пандемія вимушено виробила й такі нові практики, які виявилися дуже ефективними й залишатимуться корисними й тоді, коли «ковід» (який остаточно нікуди не подінеться) набуде статусу звичайної сезонної хвороби, яку навчаться дієво упереджувати й лікувати.
Спостерігання за цими дискусіями змусило автора ще раз переглянути й власний досвід викладача.
Образ ідеального лектора сформував для мене ще в студентські роки мій професор Дмитро Олексійович Городецький, який читав загальні курси теплових та електромагнітних явищ. Він ніколи не зазирав ні в які папірці (здається, і не приносив їх до авдиторії), і, впевнено пишучи крейдою на дошці чіткі формули й рисунки, так само гранично чіткою і зрозумілою мовою пояснював написане. Студенти знали: кожну з таких лекцій професор «репетирує» напередодні сам із собою, щоб ніколи не з’явитися перед ними непідготовленим. І тому особливо любили й шанували його.
Тому, коли мої колеги вже носили з собою комп’ютери й проєктори, щоб показувати свої презентації, я все ще читав лекції так само, як читали їх ще мені (дарма, що в авдиторіях і за старих часів холодного радіофізичного факультету КНУ взимку від мокрої ганчірки фізично дубіли руки). Студентам (принаймні, кращим серед них) такі лекції подобалися, і я твердо поклав собі до останньої можливості лишатися таким-собі реліктом «класичної доби».
Тому необхідність перейти в онлайн виявилася для мене по-справжньому травматичною. Підготовка якісних презентацій забирала безліч часу, а саме читання лекції «в порожнечу», без можливості спостерігати за реакцією принаймні кількох сильних слухачів, попервах просто лякало. Не говорю вже про невисоку якість нашого інтернету, коли у відповідальних місцях раптом пропадав звук, чи зв’язок просто рвався, і все потрібно перезавантажувати наново.
Проте період адаптації минув швидко. Я зрозумів, що після кожного слайду презентації потрібно робити паузу і спробувати зав’язати діалог з невидимими слухачами, спробувати спонукати їх ставити запитання і дати їм зрозуміти: за ними стежать. Що треба частіше влаштовувати різні опитування й контрольні. А один раз ретельно підготовлені презентації виявилися універсальним матеріалом на майбутнє, який можна постійно оновлювати вже порівняно невеликими зусиллями.
До того ж, лекції онлайн виявилися неабияким заощадженням часу – адже в межах мегаполіса кілька годин, витрачених щодня на переповнене метро й маршрутки, давно стали неминучим злом. Ці години, як виявилося, можна значно продуктивніше використати для наукової роботи (звісно, це незастосовне для експериментатора, який так чи інак повинен дістатися до своєї установки, але для фізика-теоретика і для філолога чи історика, що працюють з текстами, виграш виявився безсумнівний).Та й у науці семінари й конференції онлайн виявили чималі переваги. Насамперед, я почав брати участь у численних заходах, до яких раніше просто не дістався б через їхню віддаленість. Звісно, інтернет не міг відтворити особливого чару конференційних бенкетів чи культурної програми. Але він давав змогу проводити плідні наукові дискусії – і це найголовніше. І захисти так само чудово навчилися врешті-решт проводити в режимі онлайн – теж із неабиякою економією часу більшості учасників процесу.
Відтак моя особиста наукова продуктивність за час карантину зросла: 4 статті з фізики в реферованих журналах у 2020 році, так само 4 буде в 2021-му, не згадуючи вже про монографію «Український переклад і перекладачі: між літературою і націєтворенням», яка здобулася на першу відзнаку в номінації «Наукова книга» на «Форумі видавців» 2020-го.
Звісно, мій власний приклад – не зовсім типовий. Насправді ми наражаємося на суворі реалії життя. Ще торік мій добрий знайомий, заслужений директор інституту НАН, у час найпершого карантину із захватом оповідав про змістовну онлайн сесію НАН США, за якою він спостерігав зі своєї квартири на вулиці Прорізній; але тут таки з сумом додав: у нас таке неможливо, бо дехто з моїх колег-академіків досі потребує сторонньої допомоги, щоб увімкнути комп’ютер.
Звісно, онлайн може замінити живе спілкування лише почасти. В тій таки вищій освіті підготувати якісного хірурга (і, так само, якісного оперного співака) можна тільки в безпосередньому «фізичному» контакті викладача й студента. Безумовно, для всіх напрямків підготовки значно ефективнішими є «очні» семінари й практичні заняття. Ніщо, врешті-решт, не замінить і неформального обміну свіжими науковими ідеями на конференційному бенкеті.
Але й після завершення пандемії значну частину лекційних курсів (особливо для двох останніх років бакалаврату і для магістратури з аспірантурою, де в студентів, масово змушених сьогодні заробляти на життя, теж стоїть гостра проблема часу доїзду-від’їзду) доцільно залишити таки в онлайн режимі. А наукові конференції та семінари, навіть знову «очні», обов’язково повинні зберігати і потужну онлайн компоненту – це дозволить залучати якісних нових учасників з усього світу.
І про те, якими стануть наші університети після «ковіду», теж потрібно починати говорити вже зараз. Адже великою помилкою буде просто повернутися до «всього, як було», знехтувавши тими корисними напрацюваннями і знахідками, які (нехай вимушено) з’явилися впродовж останніх півтора року.
Максим СТРІХА, доктор фізико-математичних наук, професор
Газета “Світ”, № 41 – 42, листопад 2021 р.