Професора кафедри хімічної технології переробки нафти й газу Національного університету «Львівська політехніка» Михайла Братичака добре знають і в українській, і в світовій науковій спільноті. Михайло Миколайович – автор і співавтор понад 800 наукових праць, шести підручників, одинадцяти монографій та десяти чотиримовних словників з хімії, переробки нафти, вугілля та полімерів. А також – автор півсотні патентів на винаходи та корисні моделі. Ми планували розпитати пана Михайла про амбітний проєкт, який він разом з командою виконує за кошти грантового фінансування НФДУ (і в рамках роботи над яким здійснено «проривне» наукове відкриття), але, як це завжди буває з метрами, розмова зайшла не тільки про науку.
Про життя Михайла Миколайовича можна писати пригодницький роман, у якому буде все: і доленосні випадковості, і вміння робити складний вибір, і кар’єри-перепони і, врешті-решт, цілком заслужений успіх.
…В науку багато років тому здібний випускник факультету технології органічних речовин Львівської політехніки потрапив випадково. Каже: отримав направлення працювати в Бориславі (навіть квартиру обіцяли!), але декан в останню хвилину запропонував працювати на кафедрі органічної хімії старшим лаборантом, з перспективою вступу в аспірантуру.
– Я був простим хлопцем з Тернопільщини, поняття не мав, що таке кандидатська і навіщо це потрібно, – згадує пан Михайло. – Просто багато і завзято працював, мав гарні результати.
АСПІРАНТУРА – НЕ ДЛЯ СВІДОМОГО УКРАЇНЦЯ
Не одразу, але молодому науковцеві запропонували вступати до аспірантури. На засідання, яке мало затвердити його кандидатуру, зібралася «трійка», до якої входив і секретар партбюро факультету. Послухали, похитали головами і відмовили. А під час засідання запитували: чи справді він у вільний час співає пісень українською? (Саме така анонімна скарга надійшла до партійного осередку закладу). Колеги потім пояснили: З «українськими піснеспівами» не місце в аспірантурі Львівського політехнічного.
Молодий науковець продовжував працювати, брав участь в конференціях кращих наукових установ СРСР, займався науковими дослідженнями. Одночасно писав кандидатську, яку з великими перепонами захистив у Дніпропетровську. Після захисту працював на кафедрі органічної хімії Львівського політехнічного інституту. Надалі перспективному спеціалісту запропонували очолити проблемну лабораторію в Львівській політехніці, з умовою, що почне писати докторську. За вісім років написав. Але раптом у виші ліквідовують лабораторію, яку він очолює. «Лишаюся біля «розбитого корита» з написаною докторською», – з усмішкою згадує пан Михайло.
«МІША! ЧТО ТИ НАДЄЛАЛ?!!»
Втім, роботи та нових тем він не боявся, тому повернувся на кафедру, яку закінчив. Через рік, маючи уже більше ста наукових публікацій, захистив докторську у рідній Львівській політехніці і отримав диплом доктора хімічних наук за двома спеціальностями «Органічна хімія» і «Хімія високомолекулярних сполук». «І тут прибігає секретар парторганізації з вигуками: «Міша, что ти надєлал?! Как ти мог защітіть докторскую, если ти нє члєн КПСС?!», – сміється Михайло Миколайович.
Це справді був скандал: мало того, що українець, та ще й не член партії захистив докторську. Керівник партбюро дав йому анкету на вступ і наказав заповнювати. Через рік запитав: мовляв, заповнив? Науковець відповів, що в процесі. А потім СРСР розвалився і проблема зникла.
– У 1994 році звільнилося місце завідувача кафедрою хімічної технології переробки нафти й газу, й мені запропонували її очолити, – продовжує розповідь пан Михайло. – Довго відмовлявся, адже на кафедрі працювали аж п’ять маститих професорів за профілем, а я на той час, порівняно з ними, був «пацан» – 48 років. Але мою кандидатуру таки поставили на голосування. І обрали!
На кафедрі новий керівник одразу почав наводити порядок. Приміщення було дуже занедбаним: стіни облуплені, бруд. Михайло Миколайович за власні кошти купив фарбу й привіз на роботу. Потім вдягнув білий костюм і зібрав колектив. Пояснив: якщо через місяць прийде і забруднить цей костюм, запропонує писати заяви на звільнення.
Окрім зовнішнього порядку розпочав і наукові зміни. Започаткував проведення наукових конференцій, вчив, як готуватися і писати тези.
Науковця помітили й за кордоном. За роки роботи він отримав десятки запрошень працювати в Німеччині, Польщі, США, Мексиці. Пропозиції про співпрацю приймав, а от переїжджати на постійне проживання відмовлявся. «Хоча бували часи, коли тут жили за десять доларів, а з-за кордону я привозив набагато більше. В Краківській політехніці запропонували навіть посаду завідувача кафедри і непогані умови, щоб переїхав, викладав і готував аспірантів. А я подумав: а хіба в Україні не потрібно їх готувати?.. Мої учні, до речі, захистили двадцять кандидатських і дві докторські», – додає пан Михайло.
БЕЗ ДОРІГ НІ МИ ДО ЄВРОПИ, НІ ЄВРОПЕЙЦІ ДО НАС
Уміння знаходити перспективні теми і створювати «бойові» наукові команди стало в пригоді, коли було оголошено конкурси Національного фонду досліджень України. Завідувач кафедрою зібрав колектив і запропонував подумати, яку з ідей (а їх у колективу чимало) молоді колеги хочуть втілити в першу чергу. Після довгих гарячих дискусій вирішили, що настав час взятися за розв’язання проблеми якості доріг. Адже хороші дороги – найважливіша умова для розвитку економіки. Будуть дороги – до місця призначення вчасно прибуватимуть вантажі, країна стане привабливою для туристів. Створили команду, до якої увійшов науковий керівник та молоді науковці, написали заявку проєкту «Одержання модифікованих низькомолекулярними органічними сполуками бітумів із нафтових залишків» й подали на конкурс НФДУ «Підтримка досліджень провідних та молодих учених». Невдовзі дізналися: заявка перемогла, команда отримує фінансування (чотири мільйони вісімсот тисяч гривень).
НЕПРОТОРЕНИМ ШЛЯХОМ
Що ж науковці планують зробити для покращення якості доріг? (І чи реально взагалі вирішити цю проблему?). Професор переконаний: так, реально, для цього наука та промисловість повинні працювати разом. Завдання науковців – створити якісний матеріал для шляхів, а виробничників – втілити розробку в життя. Для того ж, щоб дорога була рівна і довговічна, її потрібно збудувати правильно. Неякісний бітум у літню спеку розм’якшується (після проїзду транспорту на дорозі утворюються колії), а взимку стискається і тріскається. Тому науковці вирішили створити такий верхній шар, який був би одночасно твердим, еластичним і мав властивості адгезії (зчеплення, злипання).
– Ми могли піти протореним шляхом і спробувати виготовити з дистиляційного чи окисненого бітумів та товарних полімерів (яких в Україні практично не виробляють) модифікований бітум, – пояснює дослідник. – У цьому напрямку працює більшість вчених світу. Але молоді колеги запропонували створити новий якісний в’яжучий матеріал. Я дослухався до їхньої думки, і ми вирішили проводити хімічну модифікацію бітумів низькомолекулярними органічними сполуками.
Хімік, звісно, одразу зрозуміє про що мова, але для нефахівців варто пояснити: ідея модернізувати існуючі бітуми за допомогою низькомолекулярних органічних сполук є новаторською не тільки в Україні, а й у світі.
Досліди підтвердили: компоненти справді реагують зі сполуками бітуму і гудрону та утворюють потрібний товарний продукт. Після серії досліджень науковці подали заявку на патентування винаходу і незабаром отримають патент.
НАДІЙНО І НЕДОРОГО
Роботу науковці почали, звісно, не з нуля. Вони не один рік досліджували цю тему, а перемога в конкурсі означала можливість придбати необхідне для роботи обладнання. І його справді придбали: це прилади для визначення динамічної в’язкості бітумів та моделювання процесу старіння бітумів за методом RTFOT. Без цього обладнання робота над проєктом була неможлива, або – довелося б проводити частину досліджень за кордоном, в університетах США, Польщі, Німеччини. До речі, для модифікації бітуму вчені використовують доступні й недорогі компоненти, які виробляють в Україні. А це означає, що нові дороги будуть не тільки надійними, а й недорогими.
ВИПРОБУВАТИ НА ПРАКТИЦІ
Учені вже дослідили оптимальні умови для модифікації бітуму, визначили, скільки і яких компонентів потрібно вводити, за яких температур, які каталізатори потрібні. А також провели оптимізацію процесу створення нового бітуму (це необхідно для майбутнього виробництва). Експериментальні дані передали незалежній галузевій лабораторії, яка підтвердила їхню достовірність. Іншими словами – незацікавлені фахівці спробували відтворити процес модифікації бітуму, і все вдалося. Наступний етап роботи – випробування результатів лабораторних досліджень на практиці. Для цього до роботи залучили субпідрядників, що виготовляють дослідні зразки асфальтів та проводять їхнє випробування. Приватне підприємство «Лабораторія ЗахідДорСервіс» наступного року має виготовити «пілотне» покриття та випробувати, чи відповідає воно державним стандартам. Після цього можна буде переходити до промислового виробництва.
Нині вчені продовжують роботу, зокрема, готують до друку статті про свій винахід, дві з яких вже опублікували. Одну з них надрукують у журналі «Chemistry & Chemical Technology», який індексується в міжнародних наукометричних базах Scopus та Web of Science.
НАУКОВА МОЛОДЬ ЗАЛИШАЄТЬСЯ ВДОМА
У проєкті працюють п’ятеро молодих науковців, це працівники кафедри хімічної технології переробки нафти та газу доценти Володимир Гунька, Юрій Присяжний та асистент Юрій Демчук; доцент кафедри фізичної, аналітичної та загальної хімії Юрій Гринчук і доцент кафедри автомобільних доріг та мостів Юрій Сідун. Усі вони отримали можливість виконати вагоме дослідження і отримувати гідну зарплату. Один з членів команди, Юрій Демчук нещодавно захистив кандидатську (перші результати дослідження також стали в пригоді), ще один – Володимир Гунька, планує за результатами проєкту захистити докторську.
У серпні цього року Михайло Миколайович передав посаду завідувача кафедрою своєму учневі. Але без роботи не сидить – керує науково-дослідною лабораторією у ЗВО, продовжує співпрацю з міжнародними та українськими партнерами та пошук наступних грантів.
«До речі, одному з молодих дослідників нашої команди нещодавно запропонували роботу за кордоном, але він відмовився. Сказав, що вдома працює над цікавою темою і отримує аж ніяк не менше, – додав пан Михайло. – Тобто перспективні кадри залишаються працювати в українському університеті. Це дуже важливо! Я бачу позитивні зміни в українській науці. Якщо команда активна, не чекає «з моря погоди» (тобто не сподівається лише на базове фінансування), шукає і знаходить міжнародні й українські гранти, а головне – наполегливо працює, то втілювати амбітні ідеї й гідно заробляти можна і в Україні».
Світлана ГАЛАТА
Газета “Світ”, № 41 – 42, листопад 2021 р.