Про те, чому на Землі стрімко вимирає життя і чим можна цьому зарадити, в інтерв’ю програмі «Апостроф. SCIENCE» телеканалу «Апостроф TV» розповів молодший науковий співробітник відділу моніторингу та охорони тваринного світу Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України Олексій Василюк.
«В історії життя на Землі відомо щонайменше шість великих вимирань, одне з яких триває зараз. Але якщо попередні були пов’язані з виключно природними чинниками (падінням метеорита, зміною хімічного складу атмосфери, льодовиковими періодами), то нинішнім «завдячуємо» діяльності людини. Переважна більшість суходолу зайнята сільськогосподарськими угіддями, а океани забруднені, – говорить учений. – Людина, звісно, не така, як усі, проте теж є одним із видів живих істот, а отже, так само потребує чистого повітря, чистої питної води, а ще – залежить від зміни сезонів. Адже саме сезонність уможливлює вирощування їстівних рослин не тільки в різних кліматичних поясах, а й у різні пори року. Причому 60% усього, що споживає людство, – це продукти, отримані з рослин, запилюваних дикими видами комах, життєдіяльність багатьох із яких теж чітко прив’язана до сезонів. Щоправда, сезони стають дедалі нестабільнішими – у помірному поясі зими м’якшають, навесні теплі періоди чергуються з різкими похолоданнями тощо. Більшість видів комах не витримують цих випробувань погодою і гинуть. Тобто проблема полягає не тільки в тому, що з лиця Землі зникне чимало видів, перш ніж науковці встигнуть їх відкрити й описати, а й у тому, що внаслідок великого вимирання значні території перетворяться на не придатні для вирощування низки важливих харчових рослин. Можливо, ми швидше загинемо не від високих температур, а від нестачі їжі, зокрема рослинної.Різні групи тварин зазнають різного впливу людини. Передусім зникають великі види. З кількох причин. По-перше, вони потребують великого простору. Скажімо, на одну особину амурського тигра чи леопарда мають припадати сотні тисяч гектарів, бо ці види не живуть і не полюють парами – лише поодинці. Однак на нашій планеті залишилося небагато природних території такої площі. В Україні, скажімо, їх немає зовсім. Наші ведмідь, вовк, рись і лісовий кіт живуть, фактично, на окремих порівняно диких острівцях. Але абсолютна більшість українців не натрапляла навіть на їхні сліди, не кажучи вже про те, щоби побачити цих тварин на власні очі.
По-друге, великі види часто є об’єктом промислу, полювання. Наприклад, чисельність більшості копитних скоротилася саме тому, що їх добували на м’ясо. Через це на території сучасної України назавжди припинили існувати тур (пращур домашніх тварин) і тарпан (пращур домашніх коней). Чимало сучасних мисливців – і українських, і європейських – готові платити великі гроші за нелегальне полювання на зубра. Кілька років тому на Вінниччині сталася трагедія: взимку сімнадцятеро переслідуваних мисливцями зубрів провалилися під озерну кригу і загинули. Україна одномоментно втратила десяту частину популяції виду. Нагадаю, що зубра занесено до Червоної книги України, тож будь-які випадки вбивства цієї тварини є браконьєрством.
По-третє, популяції великих хижаків часто страждають ще й через те, що загрожують людині. Вовки, попри поширений міф, страшні хіба що для овець. А от для амурського тигра ми цілком можемо стати здобиччю. В Африці чисельність великих хижаків скоротилася, бо люди вбивали їх, захищаючи свої поселення, а не для того, щоб з’їсти. Всі красиві фільми та сюжети про природу африканських саван до обрію, нібито густо заселених антилопами й зебрами, знято всього-на-всього з кількох зручних ракурсів, і щоразу в тих само локаціях – у двох-трьох національних парках. Насправді ж цей континент займають переважно пустелі та місця видобування корисних копалин.
В Україні випадки конфлікту з великими хижаками останнім часом не відомі: ведмеді, хоч і небезпечні, проте дуже обережні, а вовки, рисі та лісові коти завжди тримаються подалі і ніколи на людину не нападуть.
Але, крім великих, як уже зазначалося, від людського впливу страждають і дрібніші види. 90% усіх видів живих істот на Землі – це комахи. По-перше, їм теж десь потрібно мешкати. Скажімо, 56% території України – орні площі (до речі, за цим показником наша країна посідає друге місце у світі, що надзвичайно сумно). По-друге, всюди застосовуються так звані засоби боротьби зі шкідниками. Хоча цілком нормально, що майже кожним видом рослин у природі харчується певний вид комах. Наприклад, картопля у природному стані зростає поодинокими кущиками, ніколи не утворюючи плантацій, а ідеальні умови для розмноження залежного від неї колорадського жука людина створила, почавши масово культивувати цю рослину. Біда в тому, що пестициди геть не специфічні, тобто діють не на окремий вид, а на все живе, включно з людьми, яких ці речовини не вбивають просто через порівняно малі концентрації. Коли сосновий ліс протруюють цими хімічними речовинами, гине не тільки комаха-мішень, а й інші комахи, птахи, мікроскопічні тварини, які формують ґрунт, тощо. Пасічники щороку скаржаться, що через перенесені вітром хімікати з протруєних полів гинуть цілі бджолині сім’ї. А, між тим, свійська бджола цінна тільки тому, що виготовляє багато меду. У запиленні рослин вона відіграє дуже незначну роль. Найбільша біда, що гинуть тисячі видів диких комах, які запилюють як дикі, так і культурні рослини. Саме через використання пестицидів в Україні різко скоротилася чисельність багатьох комах і дрібних птахів. Не треба бути біологом, аби помітити це. Згадайте дитинство: виходиш на квітучі луки, а там сила-силенна денних метеликів. Зараз побачити одного-двох – уже велике щастя. Те саме стосується і горобців.
…Вимирають найвразливіші, які не можуть пристосуватись або мігрувати. Найпершими – видоспецифічні, вибагливі до умов середовища. Напевно, найвідоміший у світі приклад – коралові рифи, які разом із тисячами інших, залежних від них видів вимирають через, здавалося б, незначну зміну солоності океану. В Україні зростає понад 60 видів диких орхідей (усі занесені до Червоної книги України), квітки яких нагадують самиць конкретних видів ос. Приваблений цими еволюційними хитрощами самець, сідаючи на квітку, натрушує на себе пилку, а, літаючи від однієї квітки до іншої, запилює рослини. Лиш один вид ос може запилити конкретний вид орхідеї. Якщо комаха зникне – рослина приречена. І навпаки. Ще один приклад: у Тернопільській та Хмельницькій областях відомі рослини, що зростають біля джерел з особливим хімічним складом води – так званих жорстководних джерел, які витікають із певних гірських порід. Такі рослини можна зустріти лише в радіусі кількох сантиметрів від джерела. Карпатські гірські джерела населяють рідкісні дрібні тварини, яких можна побачити лише тоді, коли потік води вимиває їх назовні. Є й інші приклади надзвичайно вразливих і водночас маловідомих видів та екосистем.
Наступними вимирають види, які не можуть змінити свій ареал (як це відбувалось у далекому минулому), оскільки природа перетворилася на острівці поміж територіями, зайнятими людиною. Якщо птахи перелетять, то рослини пересуватися не можуть – на перешкоді стають розорані поля. Тож, поки клімат змінюється і посушливі зони рухаються далі на північ, природна флора тієї чи іншої місцевості зникає і замінюється, як правило, агресивними чужорідними видами. А разом із нею вимирають і комахи, яким, на відміну від птахів, немає сенсу мігрувати, бо рослини, від яких вони залежать, не освоюють нових територій. Отже, вимирання призводить до зміни структури природи.
Інвазивні види – справді велика проблема для України, тому що вони не вписуються в наші звичайні трофічні ланцюжки. Дехто переконує, що будь-який чужорідний вид збагачує екосистему, але це не так. Наприклад, ваточник сирійський завезли до України як декоративну рослину-медоноса, але доволі швидко він почав поширюватися неконтрольовано. Ваточник має розгалужену кореневу систему, яка сягає 4 м завглибшки, і настільки стійкий, що його не знищити ні вогнем, ані хімікатами. Єдиний спосіб боротьби з цією рослиною – її поступове (протягом щонайменше 5–7 років) виснаження шляхом знищення всіх нових пагонів. Золотарник канадський, відомий завдяки суцвіттям у вигляді жовтих «віників», активно захоплює узбіччя міжміських трас. Якщо на одному квадратному метрі українського степу зростає близько сотні видів, то чужорідний вид – той само золотарник або амброзія – не терпить сусідства: він виділяє у ґрунт токсини, витісняючи місцеві види. Крім того, ці агресивні «прибульці» з інших континентів добре пристосовані до пожеж, а тому особливо добре почуваються в Україні, яка лідерує в антирейтингу зі спалювання сухої рослинності (попри те, що це заборонено і карається законом). Представники нашої природної флори в таких умовах виживають далеко не завжди, а от види-інтродуценти точно не гинуть. Навпаки, згарища стають для цих рослин вільним простором і допомагають їм розселятися далі. Тож за містом тепер часто можна побачити типовий північноамериканський пейзаж. Щоправда, дуже і дуже збіднений. І бракує йому не тільки інших рослин, а й комах і птахів. Акація, кілька видів кленів, ваточник, золотарник, амброзія… Тисячі видів місцевої флори центральних і південних регіонів України стрімко заміщуються п’ятьма–шістьома інвазивними. Звісно, вони теж виглядають як «зелена природа», але їх поширення все ж є ознакою вимирання.
Нинішнє вимирання є критичним ще й тому, що немає жодного «запасного» різноманіття життя, яке могло би замістити види, котрі не витримають нових умов. Скажімо, на момент зникнення динозаврів уже існували предки ссавців. До речі, динозаври, як і решта їхніх наземних тварин-сучасників, загинули практично миттєво (протягом усього кількох годин), і не від холоду, а від смертельної спеки, бо внаслідок падіння гігантського метеорита в атмосферу піднялася величезна кількість розпеченої сажі. Коли вона охолола – настала своєрідна «ядерна зима». Вочевидь, у цих умовах змогли вижити тільки найдавніші ссавці, які, по-перше, ховались у норах, а по-друге, вже мали щось подібне до шерсті. Тобто на початок розквіту людства на цій планеті вже було нове різноманіття життя. Чого не скажеш про наш час. Вимирання – доволі стрімкий процес, а формування нового біорізноманіття триває від десятків тисяч до мільйонів років. Сучасні люди вже не побачать жодного нового виду, але стануть свідками вимирання тисяч видів, що існують зараз.Перелік видів, які перебувають під загрозою зникнення у нашій країні, доволі довгий. Загалом в Україні зафіксовано майже 70 тис. видів живих істот, чимало з яких трапляються тільки у нас, і ми відповідальні за їх збереження перед світом. Наприклад, деревій голий зростає лише в одній точці планети – на кількадесяти квадратних метрах заповідника «Кам’яні Могили» [відділення Українського степового природного заповідника НАН України, – примітка пресслужби НАН України] на Донеччині. Це навіть не ендемік, а суперендемік. А гранітні стінки каньйону Південного Бугу на території Національного парку «Бузький Гард» є єдиним місцем зростання двох надзвичайно рідкісних представниць флори – гвоздики бузької та мерингії бузької. Якщо енергетики таки доможуться створення водосховища на теренах національного парку, 100% популяції обох видів буде затоплено.
При збереженні нинішніх тенденцій вимирання рано чи пізно загрожуватиме і пластичним видам, пристосованим до життя в різних екосистемах, – наприклад білці (наукова назва цієї тварини – вивірка звичайна), про що свідчить моделювання, виконане фахівцями Української природоохоронної групи. Білка не є специфічним видом, від якого залежить виживання певного хижака (нею харчуються сови, денні птахи, лісовий кіт, хоча всі вони полюють і на іншу здобич). Але білка, як і ще половина всіх наших видів, тією чи іншою мірою приурочена до щільних деревних угруповань – хвойних, букових лісів, міських скверів, парків, ботсадів (інша половина видів розподіляється поміж степами, болотами та водоймами). Якщо кліматичні зміни триватимуть, на великих площах зникне середовище існування всіх цих видів. Тобто остаточне зникнення білки з території України в певний момент означатиме, що на той час більшості приуроченого до лісів життя вже не буде.
Звісно, добре, що є приватні притулки для диких тварин і що зоозахисники опікуються їхнім порятунком від загибелі. У неволі справді можна врятувати всі ключові види. Наприклад, мадагаскарські лемури, тигри, леопарди, носороги саме завдяки цьому і збереглися. При нормальному менеджменті, генетичному плануванні можна не дати їм зникнути. Однак на збереження видів у природі це, на жаль, ніяк не впливає, бо головна причина вимирання – це втрата природних територій. Точкова допомога теж дуже потрібна, але глобально вирішенням цієї проблеми мають займатися держави. Успішні приклади є: коли чисельність іберійської рисі в Іспанії скоротилася до 40 особин, науковці змогли вп’ятеро збільшити популяцію цього виду і випустили тварин у природу».
Матеріали опублікували: Прес-служба НАН України