В той час як історичні масштаби втрат Росії в Україні стають все більш очевидними, точаться дебати про те, як вторгнення Путіна могло піти так погано. Один із поширених аргументів полягає в тому, що Москва абсолютно неправильно оцінила настрої українців, водночас фатально недооцінивши здатність країни захищатися. Це дуже правдоподібне пояснення. Протягом багатьох років було очевидно, що Кремль зневажає Україну і не має навіть елементарного розуміння сучасних українських реалій.
Ця культура невігластва, підживлена імперською зарозумілістю, проклала шлях до однієї з найбільших військових катастроф сучасної епохи. Витоки української нації можна простежити понад тисячу років, але Володимир Путін відмовляється визнавати, що Україна взагалі є нацією. Натомість він заперечує її історію, мову, культуру та релігійні традиції, публічно наполягаючи, що українці насправді росіяни. Оскільки він не визнає права України на існування, усе його розуміння країни безнадійно спотворене. Таке мислення спостерігається не лише за нинішнім лідером Росії. Навпаки, заперечення української державності та ідентичності глибоко вкорінене в сучасному російському суспільстві, відображаючи імперіалістичні інстинкти, які унеможливлюють сприйняття України багатьма росіянами як чогось іншого), ніж складової частини національного наративу власної країни.
Протягом десяти років, під час зустрічей у Москві я звик до зверхніх російських відповідей, які неодмінно слідували, як тільки піднімалася тема України. Росіяни зазвичай вважають українців молодшими братами і сестрами, нездатними керувати своїми справами. Навіть якщо окремі росіяни ставляться до України з симпатією, відносно небагато з них вважають країну-сусіда гідної поваги, що належить такій же суверенній державі. Працюючи на пострадянському просторі на початку 2000-х, я дізнався, що посольство Росії в Києві нікого не призначало для моніторингу українських ЗМІ. Для російських дипломатів внутрішні дебати та державні справи України здавались надто провінційними, щоб за ними слідкувати. Саме таке зневажливе мислення допомогло підготувати основу для сьогоднішніх військових прорахунків. У самій Росії також вражаюче бракує експертів з України.
Протягом останніх восьми років кремлівське телебачення було повністю зациклене на всьому українському, але не зуміло підготувати жодного авторитетного експерта з України. Це відображає загальне уявлення про те, що українці насправді просто росіяни, і тому їх можна зрозуміти та проаналізувати без будь-яких спеціальних знань. Так само більшість росіян не намагаються приховати свою відсутність поваги до української культури. Українські літературні діячі, такі як Микола Гоголь, які під час своєї кар’єри перейшли на російську мову, вважаються такими, що вийшли на вищий культурний рівень, а до україномовних авторів ставляться з неприхованою насмішкою.
Росіяни виявляють особливо отруйну зневагу до української історії, яка широко сприймається ними як пряма загроза власному самовідчуттю Росії. Не дивно, що українські національні герої, такі як козацький гетьман Іван Мазепа, демонізуються як зрадники та вороги за їхні зусилля підтримати створення окремої Української держави. Сам Путін є найвидатнішим і найпліднішим заперечувальником української історії.
Коли Росія вперше спробувала розділити Україну навесні 2014 року, організувавши прокремлівські повстання на півдні та сході країни, Путін назвав ці регіони «Новоросією», воскресивши напівзабуту адміністративну назву царської епохи, яка підкреслювала імперські претензії Росії на більшу частину України. Влітку 2021 року Путін пішов ще далі і опублікував беззв’язний нарис на 5000 слів під назвою «Про історичну єдність росіян та українців».
У цьому яскравому свідченні особистої одержимості Путіна Україною він відкинув думку про окрему українську ідентичність і відкрито поставив під сумнів історичну легітимність країни, водночас стверджуючи, що Україна може існувати лише як російське володіння. Наполегливе зображення Путіним України як невідривної частини Росії засліпило його настільки, що він став абсолютно неспроможним помітити вражаючі культурні відмінності між двома країнами.
Як найяскравіший приклад, – йому незрозуміле прагнення України до свободи чи готовність українців боротися за свої демократичні права. В результаті він потрапив у пастку власних упереджень і переконав себе, що Помаранчева революція 2004 року та революція Євромайдану 2014 року в Україні були антиросійськими переворотами, організованими іноземними державами. У конспірологічному уявленні Путіна всі основні події організовані згори, і жоден рух низів неможливий без керівництва зловісних тіньових сил.
Це не дає йому зрозуміти нездоланний дух волонтерства та громадського активізму, які мобілізували українців під час двох пострадянських революцій. Тож він, здається, був справді заскочений зненацька тим, що його сили вторгнення зіткнулися з загальнонаціональною хвилею народного опору, яка була б неможлива в політично пасивному суспільстві сучасної Росії.
Мабуть, найпримітнішим аспектом зневажливого ставлення Путіна до України є його відмова вчитися на попередніх помилках. Його зарозумілість у 2004 році, коли він відвідав Київ і читав лекції українцям напередодні президентських виборів у їхній країні, сприяла розвитку Помаранчевої революцію. Через десять років його наполягання на тому, що українці та росіяни були «одним народом», призвело до невдалого розколу 2014 року та восьми років гібридної війни, як занурила увесь світ у нову холодну війну.
Вторгнення в лютому 2022 року є останньою і найсерйознішою помилкою, спричиненою токсичними мареннями Путіна щодо України. Схоже, він справді вірив, що армія України відступить і здасться, і водночас очікував, що прості українці зустрінуть його солдатів тортами та квітами. Натомість його злочинні дії призвели до тисяч загиблих і спровокували найбільший європейський конфлікт з часів Другої світової війни, перетворивши Росію на глобального ізгоя. Презирство Путіна до України вже давно є його найбільшою геополітичною слабкістю. Тепер це привело його країну до катастрофи.
Андерс ОСЛУНД, старший науковий співробітник Стокгольмського форуму «Вільний світ»
https://www.atlanticcouncil.org/…/russian-contempt-for…/
1 квітня 2022 року