Донбаський державний педагогічний університет сьогодні працює в Дніпрі. Сюди заклад переїхав зі Слов’янська, в середині березня 2022 року. Ректор ДДПУ – Світлана Омельченко уважно стежить за картою бойових дій, переживає, почувши скупі слова офіційної інформації про обстріли та руйнування в Слов’янську. Біля міста сьогодні точаться запеклі бої.
Якими були перші місяці російської збройної агресії для спільноти закладу? Як облаштувалися на новому місці? Яким бачать найближче майбутнє університету? Ці запитання ми ставимо ректору університету, доктору педагогічних наук, професору Світлані Омельченко.
– Світлано Олександрівно, і для вас, і для університету це вже не перший досвід виживання в «гарячій точці». У 2014 році Донбаський педагогічний був одним із перших вишів, до яких прийшла війна. Вісім років тому університетська спільнота трималася дуже гідно, університет не опустив український прапор, не видав сепаратистам дані про викладачів та студентів. Чи став вам сьогодні в пригоді досвід 2014-го?
– Так, досвід знадобився. Я розуміла, що таке обстріли, що не можна ризикувати життям викладачів і студентів. Вісім років тому ми навчилися працювати в підвалах (інколи й добу не могли вийти з укриття), діяти чітко й злагоджено у небезпечних ситуаціях. Ми справді не видали сепаратистам особисті дані наших співробітників, хоча нам погрожували. Після звільнення міста влітку 2014 у нас не було відпусток, ми ремонтували дахи, відновлювали вікна… Дуже непросто було облаштуватися на новому місці, в Бахмуті, і нашому відокремленому підрозділу – Горлівському інституту іноземних мов. Люди виїхали з Горлівки з мінімумом речей…
За кілька років ми не тільки відновили нормальну роботу закладу, а й втілили чимало найсміливіших планів розвитку. Запрацювала докторська рада з захисту дисертацій (з 2014 року захистилося близько 20 докторів наук і більше 150 кандидатів наук), було відкрито Українсько-польський міжнародний центр освіти і науки. Безкоштовні курси польської мови для викладачів і студентів допомогло організувати Посольство Польщі в Україні.Ми створили нові навчальні програми, відкрили нові спеціальності, акредитували освітні програми. На сьогодні у нас навчається близько трьох з половиною тисяч студентів.
Наш університет – абсолютно унікальний. Ми готуємо вчителів для сільської місцевості, ці педагоги повинні навчати так, щоб сільські діти могли бути на рівних зі столичними однолітками. У батьків в селі немає коштів на репетиторів. Тому всього має навчити школа. І наші випускники навчають! За статистикою, діти з Донеччини добре складають ЗНО і вступають до кращих університетів країни. Вагу педагогічного університету на Донеччині складно переоцінити.
Напередодні війни у нас був сучасний заклад, великі плани та багато мрій.
– Яким для вас і для університету став день 24 лютого?
– Я живу в Райгородку, за 15 кілометрів від Слов’янська. Через моє містечко йде дорога від Сєвєродонецька. О 5 ранку мені зателефонував син, повідомив, що почалася повномасштабна війна. Звичайно, я була шокована, але швидко зібралася й поїхала на роботу. Доручила керівникам усіх факультетів зв’язатися зі студентами і передати, що ми переходимо на дистанційне навчання. Попросили молодь в гуртожитках негайно збиратися і їхати по домівках. О 7 ранку діти вже почали роз’їжджалися… Наприкінці лютого, на початку березня в гуртожитках залишилися тільки сироти та діти-переселенці. Вони всі навчалися й працювали, тому не хотіли нікуди їхати. Але врешті-решт у безпечне місце виїхали всі.
До 15 березня ми працювали дистанційно. Але я розуміла, що особові справи, бухгалтерські документи та комп’ютери у Слов’янську залишати не можна. Та й МОН наголошувало, що конче необхідно зберегти життя студентів, викладачів, співробітників та матеріальну базу закладу.
14 березня зателефонувала в приймальню ректора Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара Сергія Оковитого. Сказала: «Добрий день! Чи можна поговорити з ректором?». У відповідь почула: «Я слухаю». (До цього не була знайома з Сергієм Івановичем). Розповіла про нашу ситуацію, попросила прихистити наш заклад. Ректор відповів: «Приїжджайте!».Наступного дня завантажила документи в автівку, сіла за кермо і поїхала до Дніпра. Стала перед університетом і думаю: що я тут роблю?..
Але потім пішла до ректора, розказала про ситуацію. Попросила комірку в підвалі для збереження документів і три кабінети, щоб облаштувати «штаб» університету, поставити сервер, запустити сайт і сказати людям, куди їхати. А також – місця в гуртожитку. Одразу ж домовилися і про наш відокремлений підрозділ – Горлівський інститут іноземних мов. Через день з першим вантажем до Дніпра приїхав проректор з соціально-економічного розвитку Володимир Іванчук та декілька викладачів.
Потім було ще багато рейсів до Слов’янська й назад, разом з колегами вивозили найцінніше. Звісно, вивезли не все – як би ми не старалися, навчальний заклад в «бусік» не поміститься. Але жорсткі диски, комп’ютери, програми все ж вивезли.Виїхав з Бахмуту й Горлівський інститут іноземних мов. До Дніпра переїхали 50 викладачів та працівників ГІІМ (усі вони отримали місця в гуртожитку), з ДДПУ – теж 50 (більша частина також живуть в гуртожитку).
– Отже, наприкінці березня ви мали три кабінети й комірку в Дніпровському університеті. Як далі будували (й будуєте) роботу?
– У перші ж дні на новому місці почали налагоджувати роботу з Казначейством (яке в ті дні теж працювало не на своєму звичному місці). Всі нервували, до того ж, звучали сигнали тривоги… Було укладено угоду між нашим університетом та університетом імені Олеся Гончара. І – підписано наказ Міністерства освіти і науки про переміщення закладу до Дніпра.
Сьогодні викладачі продовжують працювати дистанційно, так само навчаються студенти. Слова «працюють» і «навчаються» звучать буденно, а насправді за ними – величезна робота. Наш колектив «розкидано» по різних регіонах, частина викладачів та персоналу (лаборанти, бухгалтерія, методисти, відділ кадрів) – в Дніпрі, частина – в інших містах України (Ужгород, Львів, Вінниця, Кропивницький) та світу.
У мене дуже активна і бойова команда. Завдяки їй на належному рівні організовано освітній процес, поновлено науково-практичну та міжнародну діяльність. Поступово облаштовуємо побут у гуртожитках. Уже сьогодні думаємо, як залучати іноземні кошти, вигравати гранти, долучатися до проєктів. Розуміємо, що у найближчі рік-два у державному бюджеті буде не надто багато грошей, тому налаштовані заробляти кошти самостійно. Впевнена, що ми справимося, й університетська спільнота стане ще стійкішою.
Дуже хвилюємося за вступну кампанію. У нашому закладі навчається місцева молодь – зі Слов’янська, Краматорська, Костянтинівки, Дружківки, Лимана, Бахмута, Ізюма. Як вони доїдуть? Як взагалі можна вибратися, наприклад, з Ізюму, через який вдень і вночі йдуть колони ворожої техніки? Чимало учнів (потенційних абітурієнтів) виїхали з родинами в Європу. Чи буде в них можливість повернутися? Чи вдасться швидко відкинути російську армію?
Окрім того, у Дніпрі більше десяти місцевих вищих навчальних закладів, кілька ЗВО переїхали до міста з окупованих районів. А це значить, що конкуренція між ЗВО дуже велика, і потрібно постаратися, щоб абітурієнти прийшли саме до нас. Треба знайти правильні слова, навести аргументи, пояснити, які переваги освіта в нашому ЗВО дасть в майбутньому.
Ми впевнені, що Україна переможе. Сподіваємось, що буде «план Маршалла» для України, побудуємо нові школи, впровадимо нові технології. Упевнена, що Донеччина стане перспективним регіоном, куди приїжджатиме молодь з усієї країни. Це варто того, щоб вступати до нашого та інших місцевих закладів і бути залученим до відбудови та побудови нового.
– Цей рік мабуть був по-особливому важкий для вас?
– Так. Але, хоч як дивно це звучить, сьогодні нам морально легше, ніж у 2014-му. Розумієте, тоді до «донецьких» часто ставилися як до людей, котрі самі покликали «русскій мір». Ті події ніби ставили «мітку» на кожного мешканця Донбасу. Це було жахливо, адже наша область має багату українську історію, виховала чимало патріотів країни.
Нині вся Україна об’єдналася проти ворога, немає значення, звідки ти. Сьогодні всі робимо одну справу. Наші студенти не лише чудові фахівці, а й патріоти своєї країни. Університетська спільнота має дружні зв’язки з громадськими активістами, діячами культури, науки і мистецтв, причому, не тільки з України, а й інших країн. До нас приїжджали інтелектуали, цікаві люди, розповідали молоді про те, чим живе світ. Сьогодні ці зустрічі продовжуються (нехай і онлайн), а після перемоги знову чекаємо всіх у Слов’янську.
Окрім того, у нас є своя наукова спадщина, якою ділимося з іншими. Зокрема, проводимо Горбачуківські студії, засновані на честь фундатора філологічного факультету, професора Василя Горбачука. Василь Тихонович – видатна постать в українському мовознавстві. Він вважав, що на Донеччині, яка дала Україні геніальних мовознавців, літераторів і патріотів, таких як Іван Дзюба, Василь Стус, особливо потрібні філологи-україністи. Василь Горбачук виховав чимало справжніх українців. На факультеті, до речі, видається альманах «Євшан», і сьогодні наші випускники кажуть, що пройшли шлях «від «Євшана» до «Байрактара», від розуміння важливості мови до готовності захищати Україну. Сьогодні, коли треба захищати нашу землю і нашу історію, у Збройних силах України воюють і наші випускники, і студенти. А викладачі стали волонтерами і допомагають фронту.
…Сьогодні нам морально легше, а от фізично – важче. Я дуже переживаю за своє місто. У мене там батьки, родичі, друзі…
– Чи постраждали корпуси університету в Слов’янську та інституту в Бахмуті?
– Якимось дивом корпуси цілі. Але і Бахмут, і Слов’янськ обстрілюють, і ми готові до будь-якого розвитку ситуації.Я часто згадую і 2014 рік, і виклики, які поставали перед університетом за останні вісім років. Згадую, як ми на всьому економили, як переживали за кожне вибите вікно чи пошкоджену трубу опалення. І розумію, що пріоритети та цінності за два останні місяці кардинально змінилися. Сьогодні я впевнена, що навіть якщо російські війська знищать наш університет, ми його все одно відбудуємо, навіть якщо починати доведеться з рівного місця.
Спілкувалася Світлана ГАЛАТА