Двадцять п’ятий День науки, який офіційно відзначається в Україні у третю суботу травня з 1997 року, цьогоріч проходить під бомбардування українських міст і сіл, у запеклих боях з рашистською ордою на Донбасі, на півдні України та з боку східного кордону з Росією. Тисячі українських науковців, викладачів вишів і студентів зустрічають його в лавах Збройних Сил та теробороні, багато їх серед волонтерів. Але науковий процес, процес пізнання й освоєння нових знань продовжується. Його неможливо зупинити, адже саме від науки залежить прогрес і майбутнє нашої країни – і на полі бою, і під час оновлення її та відбудови.
Один з найвагоміших освітніх і наукових центрів України, який працює на передових рубежах розвитку науки і техніки, і зокрема для посилення обороноздатності нашої держави – Національний технічний університет «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського». Напередодні Дня науки газета «Світ» звернулася із запитаннями до ректора Київської політехніки академіка НАН України Михайла ЗГУРОВСЬКОГО.
– Михайле Захаровичу, що для вас означає День науки? Чи потрібний він, чи це просто данина моді: є інші професійні свята, то хай і цей буде?
– Я шаную цей день і сприймаю його значною мірою, як данину глибинним традиціям української науки, а в силу своєї професійної приналежності – передусім у царині інженерної справи. Україна дала світу визначних особистостей, які своїми досягненнями змінили його. Не можу не назвати насамперед видатних представників і вихованців київської політехнічної школи – Ігоря Сікорського, Олександрі Мікуліна, Костянтина Калініна, Архипа Люльки, Сергія Корольова, Володимира Челомея, Євгена і Бориса Патонів, і цей перелік можна довго продовжувати.
Тому День науки для мене завжди був пов’язаний зі згадкою і вшануванням – особистостей, які прославили нашу країну і нашу націю. І розумінням того, що традиції мають продовжуватись.
– Як у КПІ відзначали цей день – йдеться про мирний час? І що змінилося тепер?
– По-правді кажучи, ми ніколи не були схильні до великих урочистостей. Головне те, що відчуваєш серцем, і до чого тягнешся розумом. Тому зазвичай у нашому Політехнічному музеї готували цікаві експозиції про видатних політехніків, намагалися відкрити щось нове, познайомити відвідувачів з їхніми думками й ідеями. У цей день і студенти, і викладачі традиційно покладають квіти до підніжжя пам’ятників наших видатних попередників, на території КПІ.
КПІ – велика наукова установа, у нас понад 70 визнаних у світі наукових шкіл, і багато які з них у ці дні організовували круглі столи і науково-практичні конференції.
А ще – не треба забувати, що День науки завжди пов’язувався з популяризацією наукових досліджень, знайомством з досягненнями, значною мірою, я б сказав, з профорієнтаційною роботою. Політехнічний музей якраз і є той майданчик, де можна показати найважливіше і найцікавіше зі світу інженерних досягнень. Тож там ми організовуємо зустрічі школярів загальноосвітніх навчальних закладів Києва і України. Минулими роками музей протягом року відвідувало 30-40 тисяч старшокласників. І ми потім бачили багатьох із них в аудиторіях – студентами КПІ.
Деякі наукові школи самостійно працюють із загальноосвітніми ліцеями, школами, коледжами, організовують для них окремі заходи. І не тільки в День науки. Але третя субота травня – це як відкрите вікно для молоді, для тих, кого ми хочемо бачити як нашу зміну, кого ми хочемо навчати.
Не можу окремо не сказати про роботу Малої академії наук, яка по всій Україні знаходить талановитих дітей, допомагає реалізувати їх нахили, побажання, здібності. У МАН є різні секції і напрями, і ми в КПІ працюємо з тими напрямами і секціями, які стосуються природничих дисциплін, інженерної, конструкторської справи. І завдяки цій роботі ми щороку одержуємо від МАН біля 150 талановитих студентів. які потім стають переможцями міжнародних олімпіад, створюють свої проєкти, стартапи, стають дуже успішними студентами.
Дуже часто в лабораторіях учених можна побачити школярів. Це процес, який грунтується на взаємному інтересі і взаємному притягуванні: як тих, хто зацікавлений знайти собі гідну зміну, передати знання і досвід, так і тих хто хотів би ввібрати їхні знання і стати справжніми професіоналами. Так і формується сплав юних і маститих учених і педагогів.
Ми проводимо масштабні загальнонаціональні заходи: дні відкритих дверей, конкурси, на яких школярі можуть продемонструвати свої розробки, конструкції. І таким чином залучаємо талановитих випускників шкіл, які стають студентами.
Звичайно, зараз, у воєнний час, таких можливостей значно поменшало, але ми дуже сподіваємося що попередня робота не пропала марно.
– Війна – дуже жорстко і дуже наглядно продемонструвала величезну цінність і перевагу наукових досягнень, і на полі бою також. Українська армія перемагає не тільки завдяки своїй вмотивованості захищати рідну землю, завдяки мужності і вмінню, а також значною мірою завдяки передовій високотехнологічній зброї. Який висновок ми повинні для себе зробити з цих важких випробувань?
– Наука є невід’ємною складовою безпеки держави. Так, на прикладі цієї війни ми бачимо, що перемагають високотехнологічні оборонні розробки. Перемагають інженери та учені – в галузі електроніки, інформаційних технологій, механіки тощо. І зараз війна показує державі, і нам, і нашому університету зокрема, як ми повинні діяти. Можемо подивитися на приклади інших країн, наприклад, на той же Ізраїль, наскільки успішно вони організовують свою безпеку, перебуваючи понад 70 років в недружньому оточенні.
Тому, важливим політичним пріоритетом України має бути високотехнологічний розвиток. А він тягне за собою необхідність пріоритетного розвитку фундаментальних природничих знань, спеціальних інженерних розробок, виховання інноваційної культури і багато чого іншого. І коли ми створюємо високотехнологічні засоби оборони, то ці розробки легко застосовувати і до цивільних потреб. Тож, якщо з допомогою науки та інженерії будемо захищені у безпековому відношенні, то ми будемо розвинуті й у високотехнологічному цивільному відношенні і заможні в економіці. Це дуже пов’язані речі. Я вважаю, що ми отримали якраз такий урок від цієї війни.
– Коли ми доживемо до перемоги, як нам використати цей урок? І що будемо робити, коли на науку знову не вистачатиме грошей?
– Цей урок має стати складовою вищої політики держави. Якщо ми хочемо бути суверенними, якщо хочемо зберегти державу у наших кордонах, і зробити країну такою, щоб нікому й на думку не приходило здійснювати проти нас агресію, то саме технологічний, наукоємний розвиток країни має стати складовою вищої політики держави. Ми можемо побачити це в інших розвинутих країнах, де політично підтримуються і мотивуються усі високотехнологічні, інноваційні напрями розвитку. Це країни, яким довелося захищати свою незалежність. Можу вказати на той же Ізраїль, на Південну Корею, на Сінгапур… Високі технології, досягнення науки є вищим політичним і державним пріоритетом їхнього розвитку. Перш за все, безпека країни, але це й запорука її економічного розвитку.
Адже створюючи високоінтелектуальні продукти, захищаючи інтелектуальну власність на них, з допомогою політики держави і державної системи ми експортуватимемо на зовнішні ринки не сировинні продукти за формулою – «виростив зерно– продав зерно», а високотехнологічні продукти з високою доданою вартістю. І, як наслідок, країна ставатиме заможнішою в економічному відношенні. Тобто не лише захищеною, а й багатою. Пріоритетом має стати високотехнологічний наукоємний розвиток країни. У нас немає іншого виходу. Я думаю, що ця біда нам дає не тільки урок, а й шанс на радикальні позитивні зміни.
– Скільки років нам треба буде для цієї трансформації?
– Знаєте, досвід інших країн, у яких не було іншого виходу, показує, що це не десятиліття. Це роки. Можна за 3-5 років зробити першочергові, головні прориви. І якщо йдеться про те, щоб Україна стала суверенною і заможною, а всі ми того хочемо, шлях може бути тільки такий.
Розпитувала Лариса ОСТРОЛУЦЬКА