Збройна агресія рф поставила нашу державу й суспільство перед екзистенційними викликами. Вона загострила проблеми й застарілі хвороби, з якими ми стикалися задовго до неї. Отже тепер мусимо дати відповіді на старі й нові запитання, бо часу для виправлення помилок і пошуку нових стратегій залишається дедалі менше. Одним із суттєвих запитань такого роду є доля наших освіти й науки.
Почнемо з аналогії, яку неможливо оминути. Усі ми пам’ятаємо часи сумнозвісної багатовекторності, коли вважалося, що на нас ніхто не нападе, тому великі збройні сили нам не потрібні – достатньо мати 5–6 тисяч військових у складі мобільних формувань. Знищення та деградація оборонного сектору тривали десятиріччями і призвели до втрати обороноздатності, за яку нам дорого довелося заплатити. На щастя, тепер ми бачимо всенародну підтримку нашого війська. Жодних сумнівів щодо необхідності мати потужну армію в Україні наразі немає. Чи не нагадує те, як колись ставилися до української армії, ставлення до освіти й науки сьогодні? Постійно чуємо про «сотні» непотрібних університетів, повсюдну корупцію, плагіат, низьку якість і взагалі відірваність науки й освіти від сучасного життя, бізнесу та реальної економіки. Висновки, які лунають серед активної частини суспільства й політиків, часто негативні, вони пропонують скорочення, приватизацію, зменшення державного фінансування. В українському політикумі немає зацікавленості в підтримці наукового й освітнього секторів, немає навіть серйозного розуміння необхідності існування цієї галузі. Чи не прийде час, коли наука й університетська освіта стануть так само потрібні для існування нашої держави й суспільства, як тепер наша армія, але межу критичної складності буде вже пройдено і нам доведеться відновлювати їх майже з нуля? Очевидно, що нам слід врахувати той негативний досвід, який ми вже маємо – не можна ампутувати життєво важливу частину складного організму, яким є суспільство, нація та держава, навіть заради економіки або якихось інших причин, які здаються в той чи інший час надзвичайно значущими.
Сьогодні у світі існує величезний потяг до знань і освіти. Достатньо записатися на будь-який міжнародний онлайн-курс, наприклад у «Coursera», як одразу зустрінемо десятки й сотні слухачів із країн, що розвиваються. Часто серед них переважають молоді люди з Індії, Близького Сходу й Африки. Вони, їхні суспільства й уряди усвідомили, що необхідно наздогнати локомотив цивілізації, який швидко прямує в майбутнє. Виникає запитання, до яких країн слід відносити Україну. Якщо поглянути на дискусії в соціальних мережах, оцінити, що кажуть активісти й лідери думок, то виявиться, що ми занадто розвинена держава, принаймні в галузі університетської освіти й академічної науки, які є обтяжливими для держави та пильних платників податків. За останні роки в масовій свідомості закріпилося переконання, що велика наука існує десь там, за кордоном, про її досягнення можна дізнатися з популярних телеканалів або якихось сайтів, що повідомляють про чудернацькі відкриття та винаходи дивакуватих британських науковців, які живуть і працюють у своїх вежах зі слонової кістки. Хіба часто ми чуємо про якесь відкриття українського науковця? Ні, не чуємо. Однак відкриття є, проте вони перебувають поза увагою громадськості! Для українського глядача і слухача достатньо знати лише про досягнення спортсменів і співаків.
Війна швидко виявляє і в людині, і в суспільстві найкраще і найгірше, те, чого не помічали в мирні часи. Отже, виявилося, що українські науковці існують. Їх знають у світі, їх запрошують, пропонують гроші, позиції, аспірантури, захист, житло, обладнання, допомогу. Це стає очевидним, помітним. Ми маємо людський капітал, який не помічали, не цінували, але він поки що присутній тут і зараз. Чи вдасться нам зберегти цей капітал, який створювали попередні покоління науковців? Це саме той скарб, який намагаються поспіхом накопичити країни, що стрімко розвиваються, аби наздогнати локомотив прогресу.
Зважаючи на ці інтелектуальні і людські багатства, які ми ще маємо, слід запитати, яким способом розпоряджається ними держава? «Гроші ходять за студентом», «студентоцентризм», і сумнозвісна формула співвідношення кількості студентів та викладачів є відповідями на це запитання. Коливання народжуваності в минулі роки, мода на певні професії – все це впливає на результат, який дає формула. Фінансування університету значною мірою залежить від кількості студентів. Ми часто чуємо про користь конкуренції, зокрема конкуренції вишів. Але переваги того чи іншого університету залежать, зокрема, від географічного положення, що не може виправити жодний коефіцієнт. Київ кращий за Харків, Львів – за Київ, а Краків – за Львів etc. через безпечніше середовище і можливість отримати диплом, з яким простіше буде працевлаштуватися не лише в Україні, а дедалі частіше і бажаніше за кордоном на захід від нашої країни.
Мова йде про долю наукової й освітньої галузей. Абсолютно незрозуміло, чи існують у держави будь-які наміри їх зберегти. Особливо небезпечною є ситуація з університетською наукою та науково-педагогічними працівниками, існування яких визначають не наукові публікації в міжнародних журналах і відкриття світового значення, а кількість студентів. Легко передбачити, що цей показник незабаром суттєво знизиться, що призведе до скорочень серед викладачів. Це станеться переважно в тих частинах України, що зазнали агресії ворога, руйнувань, евакуацій тощо. Тобто наступне випробування – масові звільнення та деградація університетів. Це станеться, зокрема, через те, що наукова й освітня спільноти не представлені в нашому політикумі, вони практично не мають голосу, тому залишаються беззахисними перед державними органами.
Чи не настав час освітянам і науковцям запитати про зміст державної політики щодо збереження науки й освіти? Чи існують програми або просто наміри підтримки цієї галузі, або процес має йти спонтанно і хворий (поранений) помре без зайвого медичного втручання?
Протягом кількох місяців можуть відбудитися незворотні зміни, після яких відновити втрачене буде неможливо – ми побачимо вже зовсім іншу реальність. Найрозумнішим рішенням у цій критичній ситуації є, принаймні, тимчасова відміна або корекція формули співвідношення викладачів і студентів на два або три роки і згодом продумана, а не спонтанна реорганізація та оптимізація зі збереженням всього цінного й життєздатного, що було створено протягом століть існування університетської системи.
Слід застосувати таку модель оплати праці науково-педагогічного працівника, яка передбачала би винагородження саме за наукову роботу, що не має залежати від кількості студентів. Натомість плата за власне навчальну роботу може визначатися кількістю студентів і навчальних годин. Така модель унеможливить невибіркові скорочення та втрату перспективних кадрів.
Відомі американські економісти і політологи Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон, автори популярних в Україні книжок «Чому нації занепадають» і «Вузький коридор», слушно зауважують, що освіта є пріоритетом для ефективних держав і не лише тому, що нація з освіченою робочою силою здатна досягти більших успіхів. Іншою причиною уваги цивілізованих держав до освіти є те, що освіта – це найкращий спосіб прищепити громадянам певні переконання та світогляд. Для нас це питання збереження власної ідентичності й ознак сучасної європейської нації. Сильна держава має надавати доступну і якісну освіту. Південно-корейський та британський економіст Ха-Юн Чанґ зазначає, що країни, які зараз є найрозвиненішими, пройшли через державний протекціонізм освіти, науки й високих технологій. Наукова й освітянські спільноти та держава мусять співпрацювати шляхом справжнього діалогу і спільного пошуку найкращих стратегій, уникаючи диктату та простих, але недалекоглядних рішень.
Модний у наш час ринковий фундаменталізм розглядає студента як споживача, який, керуючись своїми інтересами, обирає послугу – освіту. Однак освіта – це більше, ніж послуга для задоволення індивідуальних потреб. Основним бенефіціаром від отримання нового знання в короткостроковій та довгостроковій перспективах є суспільство в цілому. Саме тому науково-педагогічні працівники згідно зі своїми посадовими обов’язками мусять не лише читати лекції в аудиторії, а й проводити наукові дослідження, тобто створювати нове знання про природу й суспільство, яке згодом передається наступним поколінням дослідників і найголовніше – дасть нашим нащадкам можливість відповідати на виклики майбутнього.
Очевидно, що вибір абітурієнтів і студентів, які керуються індивідуальною та короткостроковою перспективою, не може бути єдиним індикатором якості й ефективності цього процесу. Особливо в умовах війни ринкові способи регуляції університетської освіти й застосування формул співвідношення викладачів та студентів можуть стати руйнівними.
Отримання нового знання, як відомо, здійснюється в межах наукової спільноти, а не вченими-одинаками. Тому саме наукова спільнота має бути залучена для оцінки роботи викладача як науковця. Способи такої оцінки давно відомі – це різноманітні бібліометричні показники впливу науковця на певну галузь досліджень і висновки експертів. Наукова складова роботи викладача, оцінена науковою спільнотою, має визначати його фінансове забезпечення, яке вже не буде залежати від коливань кількості студентів.
Ми вже маємо власний успішний досвід незалежного оцінювання та фінансування науковців. Львівська міська рада втілила програму «Львівська система дослідників», завдяки якій 62 найуспішніші та найталановитіші дослідники міста отримали стипендії з міського бюджету. Аналогічну систему варто розробити для всієї країни, щоби принаймні знати, які людські ресурси ми маємо. Крім того, на період нестачі студентів під час війни можна запропонувати викладачам приділити більше часу методичній роботі, наприклад писати підручники, готувати відеокурси тощо. Отже, стихію вибору молодих людей необхідно врівноважити експертним знанням. Це зрештою принесе користь усьому суспільству.
Перед нами стоїть небезпечна перспектива втрати студентів, викладачів, науковців, інтелігенції загалом, які є невід’ємною складовою успішної країни. Нам слід розробити і втілити свій план Маршалла для української науки та освіти, план розвитку і прогресу, а не спонтанного занепаду. Часу залишилося обмаль.
Сергій УТЄВСЬКИЙ, доктор біологічних наук, професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, член Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій