Отже, маємо перший випадок відкритого опору дерусифікації на інституційному рівні: вчена рада Національної музичної академії України одноголосно ухвалила звернутися до керівництва держави з вимогою зберегти в назві закладу «ім’я українського композитора Петра Ілліча Чайковського» (див.: https://knmau.com.ua/roboche-zasidannya-vchenoyi-radi…/). Водночас запропоновано проводити відтепер Конкурс імені Петра Чайковського в Україні (благо, Всесвітня федерація міжнародних музичних конкурсів виключила знаменитий конкурс Чайковського – один із культурних символів СРСР, а потім Росії – з переліку своїх заходів).
Аргументація тих, хто виступав на вченій раді, проста: Чайковський не був етнічним росіянином: батько його походив з роду запорозького козака Чайки, мати була француженкою. Композитор довго працював в Україні, в його творах є українські теми, він захоплювався талантом українців. Усе це – правда. Але чи досить цього, щоб вважати Петра Ілліча «українським композитором»?
Втім, поговорімо про це трохи пізніше. Натомість звернімо зараз увагу на ще одну важливу фразу з цитованого повідомлення: «Воювати можуть уряди і армії, культури ж ніколи не можуть воювати одна з іншою».
Ці слова, автором яких є Герой України поет Юрій Рибчинський, на диво корелюють із твердженням, яке вперто намагаються протягнути дехто і на Заході, і в нас: є поганий путін, і є велика російська культура Пушкіна, Толстого, Достоєвського і Чайковського, яка вічна і ніякого дотикання до путіна не має.На жаль, це зовсім не так. За сьогоднішнім вторгненням в Україну стоять пушкінські слова: «Словянские ль ручьи сольются в Русском море? Оно ль иссякнет? Вот вопрос».
Знаменита літературознавиця Ева Томпсон не дарма вважає їх найвиразнішою і найбезсоромнішою декларацією імперіалізму в світовій літературі, на тлі якої бліднуть політично заангажовані вірші Редьярда Кіплінга. А ксенофобія великого «людинознавця» Достоєвського просто зашкалює.
Тож саме «велика російська культура» століттями виховувала в росіян почуття зневаги й ненависті до всіх інших. Зокрема й до українців – щоб переконатися, досить перечитати «Білу гвардію» киянина Михаїла Булгакова. А отже, всіх цих інших можна і потрібно «цивілізувати» (грабувати, позбавляти рідної мови та школи, врешті-решт мордувати й розстрілювати) – заради блага «великої росії»!
На цьому тлі дерусифікація нашого символічного простору є цілком умотивованою і необхідною. Адже на карті Києва є не тільки Чайковський. Є на ній імена й десятків інших російських композиторів (художників, письменників тощо) – не лише першої, а й другої та третьої руки. Натомість немає багатьох українських і світових імен. Тільки в селищі Жовтневе дивом присутній Бетговен (який використав був тему пісні «Їхав козак за Дунай»). Зате зовсім немає Ліста (який концертував у Києві на Подолі й навіть закінчив концертну діяльність в Україні). Немає Баха, Моцарта, Верді й Вагнера – які ніяк не менші від Чайковського. За таким формуванням нашого символічного простору було аж ніяк не бажання утверджувати любов до культури, а суто прагматичний розрахунок: українці ще змалку повинні в усьому відчувати себе частиною «русского міра».
Звісно, бажано б не наламати дрів у процесі дерусифікації. Адже разом з імперіалістами та українофобами (Пушкін, Достоєвський, Булгаков тощо) були і люди, щиро прихильні до України (Рилєєв, Тургенєв, Лєсков, Герцен тощо), які гідні того, щоб їхні імена лишалися в розумній кількості на нашій карті – разом з іменами інших прихильних до нас іноземців. Є й етнічні українці, які, зберігаючи любов до свого народу, в умовах імперії думали й творили російською (Гоголь, Короленко, Ушинський тощо). До всіх цих постатей повинен бути диференційований підхід.
Я вважаю, що ім’я Петра Чайковського повинне залишатися на карті Києва – як одне з багатьох тисяч інших імен в назвах вулиць. Але чи повинне воно залишатися в унікальній назві провідного національного музичного вишу?
Звісно, заманливо було б зробити з Чайковського – українського композитора. Адже ми справді повинні забрати в росіян усе, на що маємо законне право: Гоголя (народився на Полтавщині, має потужний сегмент «українських» творів), Остроградського (етнічний українець, не написав жодної наукової статті російською), навіть Ландау (майже всі основні наукові результати отримав у Харкові і, згідно з особистою анкетою, що зберігається в архіві каразінського університету, серед семи різних мов володів, щоправда, на рівні читання, також українською).
Але чи є досить підстав зробити Чайковського – українським композитором? Його козацькі предки перебралися до росії ще у 18 столітті і давно встигли «обрусіти», сам він народився у Воткінську і помер у Петербурзі. Чувся лояльним підданцем імперії і людиною російської культури.
Так, його багато що пов’язувало з Україною (для нього – Малоросією). Але на Мазепу в своїй однойменній опері він поглянув крізь призму пушкінської офіціозної «Полтави». Романси на тексти Шевченка писав на слова перекладів Мея, які дають дуже приблизне уявлення про оригінал. А Лисенку в постановці «Тараса Бульби» обіцяв допомогти за умови, якщо лібрето буде перекладено російською (від цієї пропозиції Микола Віталійович відмовився, а тому своєї головної опери на сцені так і не побачив).
Отже, серйозно говорити про «українського композитора Чайковського» не випадає (хоч українські впливи в його житті й творчості безумовно значні). Такі спроби здатні тільки дискредитувати тих, хто їх ініціюватиме, і даватимуть російським агентам серед західних мистецьких кіл підставу наголошувати – які недолугі всі ті українці…
І насамкінець – ще один аргумент, проти якого складно буде заперечити. Та ж сама вчена рада НМАУ на чолі з ректором Тимошенком ще два з половиною роки тому безумовно розглядала Чайковського як російського композитора, заборонивши використовувати українські переклади його вокальних творів у курсах оперної та камерної підготовки (див.: https://knmau.com.ua/vidpovid-vchenoyi-radi-na…/?fbclid=IwAR3Bw1_tuV1pwcLGTMBOKV5gbc_EJ_H9WkNuvlqJ8NYdeISxBqKX0HXwul4).
Нагадаю: тоді громадськість виступила з ініціативою повернути українську мову в наші оперні театри (див.: http://language-policy.info/…/ukrajinski-diyachi-ta…/…). Але НМАУ цю ініціативу рішуче відкинула, проголосивши: конгеніальний переклад оперного «Онєгіна», здійснений Максимом Рильським, їй не потрібен, бо Чайковський – російський композитор, і повинен звучати виключно російською, раз уже так писав…
Якби члени вченої ради НМАУ серйозно припускали б тоді, наприкінці 2019-го, «українськість» Чайковського, то й до виконання його творів в українських перекладах (яке, до речі, має за собою тривалу традицію) поставилися б, напевно, прихильніше: адже італійці таки змусили світ співати «Дона Карлоса» свого великого Верді по-італійському, хоч оригінал опери – французький.
Тому в умовах жорстокої війни збереження імені композитора, який є і залишатиметься одним із символів держави-агресора, в назві провідної української музичної академії є неможливим та аморальним з будь-якого погляду. І це ім’я приречене зникнути, – бо так вирішив сам путін, віддавши наказ розпочати вторгнення 24 лютого.
А ось про майбутнє музики Чайковського в Україні говорити поки зарано. Як відомо, в Ізраїлі досі не виконують Вагнера. Композитор помер задовго до Голокосту, але став одним зі стовпів «великої арійської культури», на яку спирався «тисячолітній Райх» (як Чайковський є сьогодні одним зі стовпів «великої російської культури», на яку спирається путінсько-гундяєвський «русскій мір»). І тому ізраїльтянам досі боляче слухати Вагнера – генетична пам’ять про газові камери жива…
Боюся, що й мені ще довго боляче буде слухати донедавна улюблений Перший фортепіанний концерт – бо за тим у пам’яті зразу зринатимуть бомбардування Маріуполя, Миколаєва й Харкова і розстріли в Бучі. І коли цей біль притихне – передбачати поки не беруся.
Максим СТРІХА, фізик, письменник, меломан