Нещодавно Президія НАН України розглядала питання “Про стан і перспективи геокосмічних досліджень України в Антарктиці”.
Президент Національної академії педагогічних наук України академік НАН та НАПН України Василь Кремень, який у 2000 – 2005 був міністром освіти і науки України, а до того очолював службу гуманітарної політики Адміністрації Президента України, був причетний до багатьох важливих подій, пов’язаних з передачею станції «Фарадей» Україні та повноцінним набуттям Україною статусу антарктичної держави.
Спогадом про те, як Україна домоглася позитивного голосування за надання їй статусу консультативного члена Антарктичного договору, Василь Григорович поділився з читачами газети «Світ».
– Мені пощастило ще від самих початків бути долученим до перемовин щодо передачі станції «Фарадей» Україні, потім – бути у складі нашої делегації під час підписання угоди, яку від імені держави Україна підписав Надзвичайний і Повноважний посол України в Великій Британії Сергій Комісаренко. А потім, коли настав час відправляти в Антарктиду українську частину об’єднаної експедиції, яка разом з британцями мала здійснювати там першу зимівлю, до мене як працівника Адміністрації Президента звернулися наші полярники. Вони попросили допомогти з державним прапором. Адже саме під час зимівлі було передбачено офіційно передати станцію «Фарадей» і підняти прапор України вже над станцією «Академік Вернадський». Я потурбував тоді відповідну службу Адміністрації й отримав велике полотнище, з тих, що вивішують на будівлі АП. Саме цей прапор України і було піднято першим на флагштоку станції «Академік Вернадський».
Станцією мені довелося активно займатися не тільки в Адміністрації Президента, а й впродовж п’яти років перебування на посаді міністра освіти і науки України.
Найбільш складною для мене була сторінка, пов’язана з Антарктидою, у 2004 році. У Кейптауні (Південна Африка) проходила чергова зустріч країн-учасників Антарктичного договору. Як міністр освіти і науки України я очолював делегацію нашої країни.
Україна вже була членом цієї організації з 1994 року. Але наш статус був неповноцінним: ми не мали, як й інші два десятки країн, права голосу.
Консультативною стороною мали право стати лише країни, які вели в Антарктиді щорічні наукові спостереження. На той час українські дослідники вже кілька років працювала на станції «Академік Вернадський», тож проблем не повинно було бути. Розгляд нашої заявки було включено в порядок денний наради. Але особливістю набуття статусу консультативного члена була одноголосна підтримка усіх уповноважених, яких на той час було два з половиною десятки, і серед них єдина пострадянська країна – Росія, якій цей статус автоматично дістався після розпаду Радянського Союзу.
Перед вильотом з Києва від одного з зарубіжних посольств ми отримали інформацію, що Нова Зеландія, а з нею Австралія і, можливо, ще деякі країни заперечуватимуть надання Україні статусу консультативного члена. Для нас це було неочікуваною звісткою, але розбиратися вже не було часу. По прильоту – а це був вихідний день – я почав шукати делегацію з Нової Зеландії з тим, щоб визначити суть претензій. З’ясувалося, що кілька років тому два промислові російські судна порушили норми вилову риби, були зафіксовані відповідною службою Нової Зеландії, але уникли покарання. Тепер ці судна належали українській компанії, мали іншу назву. Але Новозеландські морські служби впізнали давнього порушника й усі претензії пред’явили Україні. На всі наші запевнення, що винне не наше міністерство, що ми розберемося тощо, новозеландці не погоджувалися зняти вето. А разом з ними з почуття солідарності про це ж заявили Австралія та Франція. Напруга була велика. Якщо коротко, то після нашого звернення до МЗС України, Посольство України в Москві (Посол Микола Білоблоцький) було проведено перемовини із Посольством Нової Зеландії в Росії і через державні гарантії щодо суден-порушників було знято вето на набуття Україною більш високого статусу в Антарктичному договорі. Але це було далеко не останньою проблемою. Тепер проти виступила Росія.
Інтереси Росії представляв її Посол у Південно-Африканській республіці. Формальним приводом був закид, що Україна претендує на колишні антарктичні станції радянського Союзу. На наші запевнення, що це не так, що у нашої країни є колишня станція «Фарадей» і вона значно комфортніша за будь-яку радянську, і нам більше не потрібно, була відмова. Як доказ, росіяни посилалися на лист Кабінету Міністрів України початку 90-х років за підписом першого віцепрем’єр – міністра Ігоря Юхновського про те, що, мовляв, Україна просить передати їй одну з колишніх радянських станцій. Щиро кажучи, ніхто з нас не знав про цей лист, а проблема для України геть вичерпалася після появи станції «Академік Вернадський».
Істинна причина такої позиції Росії полягала у прагненні представляти в Антарктичному договорі усі країни СНД. Така позиція і в ті часи була притаманною Росії, зокрема, якщо згадати й питання приєднання України до Болонського процесу у вищій школі.
Знову ж таки довелося підключати центральні органи влади у Києві.
Врешті-решт вдалося відбити претензії Росії – і от відбувається засідання членів Антарктичного договору. Ставиться питання щодо України, ніхто не заперечує, я як голова делегації роблю коротку промову і переходжу на сторону столу засідань, де розміщуються представники країн, що є консультативними членами. Попереду несуть прапор України і розміщують його за моєю спиною.
Тепер до числа учасників договору входять 47 держав, із них 28 мають статус консультативних сторін, і серед них – Україна.