Такими словами журналістів газети «Світ» проводжала Соф’я Данілова, засновниця київського притулку «Хатуль Мадан», розташованого в одному із складських приміщень КПІ. За місяці війни тут знайшли прихисток сотні тварин, вивезених волонтерами з гарячих зон — Ірпеня, Бучі, Бородянки, Лисичанська, Бахмута… Безпритульних та «колишньодомашніх» — загублених або зраджених господарями.
Насправді їх усіх хочеться обняти — і тих, кого рятують, і самих рятівників. Тварин і людей. Перших — через їхню вразливість перед цією війною та беззахисність — набагато драматичнішу, ніж у двоногих (які принаймні розуміють, що відбувається і можуть дати собі раду). Других — просто за все, що вони роблять. Тут не лише приймають цих бідось, а в буквальному сенсі (хоч як банально це може звучати) оточують кожну з них турботою і любов’ю, лікують і ставлять на ноги (чи то на лапи), а потім знаходять старих або нових господарів.
Кіт учений
Притулок зустрів багатоголоссям гавкоту і нявчання — від грізних басів вівчарок до тоненького сопрано кошенят і цуциків. Кожен із них чекає на свою людину. Зараз тут постійно перебувають приблизно півтори сотні хвостатих різних типів і видів — переважно котів й собак, але були помічені і пара ручних щурів, яких колись врятували з розбитого зоомагазина. На стелажах у тутешньому «центрі прийняття рішень» — коробки і пакети з сухим кормом, на стінах і дверях — дитячі малюнки на антивоєнну тематику. «Це подарунок від іспанських дітей, — пояснює Соф’я Данілова. — Малюнки були в коробках з гуманітаркою». — «Але ж написи українською?..» — «Бо вони старалися».
Незвична для українського вуха назва «Хатуль Мадан» — у перекладі з івриту означає «кіт учений». Тільки учений не в тому смислі, який вкладав у це слово поет, а в сенсі – науковець. (Є з цього приводу дотепна байка, що давно гуляє мережею, про те як перекладали відомий образ на іврит недавні вихідці з Радянського Союзу). Це просто перше, що спало на думку засновниці, коли її спитали, як все-таки називається установа, щоб вписати назву для доставки вантажу.
Ідея створити цей притулок народилася у березні, коли перші волонтери почали їздити в окуповані міста Київської області й рятувати звідти тварин, які залишились сам на сам із війною. Виявилось, що везти їх нікуди — всі київські притулки були під зав’язку забиті чотирилапими. «І тоді стало зрозуміло: хочеш зробити добре — зроби сам, — каже Соф’я, яка не мала жодного досвіду в організації притулків для тварин. — Ми — це ініціативна група: я, Катерина Дубровська і перший волонтерський склад, який нам допомагав».
У РЕЖИМІ ДИВА
Почалося все з пошуку приміщення. «У якийсь момент мені передали контакти пресслужби КПІ, — розповідає Соф’я. — Через них я поспілкувалася з проректором з адміністративної роботи Вадимом Анатолійовичем Кондратюком, і буквально за два дні нам безплатно дали це приміщення. Потім, коли забракло місця, виділили ще дві кімнати. КПІ дуже багато для нас зробив. І річ не лише у приміщенні: нам допомогли зробити розподільний щит, провели електрику, якої раніше не було. З сусіднього транспортного підприємства підвели воду.
Відремонтували санвузол. Облаштували вуличний майданчик для вигулу собак. Це речі, які відбулися абсолютно неочікувано, в режимі дива. У кінці березня в нас не було нічого. 6 квітня ми стояли у цьому приміщенні по кісточки в картоні і всьому тому, що залишилось від попередників. А 13 квітня вже прийняли перших тварин.
Найперших «хвостиків» у щойно створений притулок везли з області. Волонтери працювали здебільшого за заявками: коли надходила інформація, що за певною адресою замкнена тварина. Таких рятували у першу чергу, бо тих, хто просто перебуває на вулицях, каже Соф’я, відловлювати можна безкінечно. У приміщення проникали через зламані саперами двері або розбиті вікна. Без альпіністського спорядження — просто на мотузках — спускались з дахів. Одну кішку навіть дістали з шахти ліфта.
Вивезення із Лисичанська притулок організовував сам, закупивши пальне і каністри для волонтерів. Звідти тварин вивозили в Бахмут, а потім — у Київ і Дніпро. До «Хатуль Мадана» тоді приїхали дві машини котів і собак. А нещодавно надійшов запит із того притулку, що був «перевалочним пунктом» у Бахмуті — тепер їм самим знадобилася допомога. За одні вихідні звідти привезли 38 тварин.
Практично всі чотирилапі через недоїдання і стреси мають проблеми зі здоров’ям, деякі потребують операції (на які одразу ж оголошується збір) або стаціонарного лікування (як-от кисневої терапії або щоденних процедур на кшталт промивання носа кілька разів на день), майже всі — стерилізації та щеплення. Поки у притулку не з’явився власний айболіт, дуже допомагала ветеринарна клініка Алден-вет: 3—4 лікарі приїжджали як волонтери що два тижні, робили повний огляд тварин, уколи і обробку. Окрім того, каже Софія, це єдина клініка у Києві, яка надала їм 30-відсоткову знижку на ветеринарні послуги у стаціонарі.
ЛЮДИ І ЗВІРІ
Старі власники котів і собак знаходяться досить часто. Але доїжджають до притулку – одні швидше, інші довше. Хтось, перебуваючи за кордоном, просить потримати тварину «до перемоги», комусь об’єктивно немає куди забирати улюбленця. Є й такі, хто відмовляється. А хтось фізично не може відгукнутися, бо тяжко хворий або загинув. Якщо протягом визначених законом двох місяців відтоді, як тварина потрапила у притулок, її власники не дають про себе знати (при тому, що інформація розповсюджується соцмережами досить широко) —врятовані пухнастики можуть претендувати на нових господарів.
«Шукати два місяці колишніх власників тварин ми не лише зобов’язані за законом — ми самі цього хочемо, — каже Соф’я. — Бо якщо навіть люди з якоїсь причини залишили улюбленця, а потім хочуть його повернути, — вони піклуватимуться про нього краще, ніж будь-які нові власники».
Якось до притулку привезли двох ротвейлерів, які, радше за все, мешкали в одному домі. У однієї з цих собак була величезна пухлина і нефросклероз у важкій стадії з яскраво вираженим больовим синдромом, жити їй залишалося здебільшого місяць. Було очевидно, що тварина захворіла задовго до війни, і ніхто її проблемами не переймався. «По суті, вийшло, що собака виїхала із гарячої зони лише для того, щоб не помирати важкою смертю, а спокійно заснути. На жаль, буває і таке. І насправді ситуацій, коли через людей страждають тварини,— чимало. Але багато й таких, коли люди щиро вболівають за своїми улюбленцями, ладні за ними їхати, ризикувати, оплачувати пересилку, робити документи. Якщо не можуть повернутися самі — готові організувати цей весь процес».
«Задля очищення совісті?» — не втримуюсь від похмурої репліки, бо все одно важко збагнути, як можна, кинути напризволяще члена сім’ї.
«Ситуації бувають різні, — зауважує співрозмовниця. — Наприклад, одна з перших собак, яка з’явилася у нас — шарпей на ім’я Шанті. Вона була дуже сумною. Але — рівно два дні. Щойно господар дізнався, що собака у нас, він просто прилетів до притулку».
Соф’я вважає, що не варто робити поспішних висновків. Розповідає, що днями до притулку приїхали 11 мальтійських болонок з Бахмута. Волонтери, які їх вивозили, були впевнені, що це собаки «розведенців» (якщо хто не знає, це каста «зообізнесменів», які, тримаючи породних тварин у жахливих умовах, використовують їх винятково як родильні машини, до повного виснаження і загибелі — авт.). Але виявилось, що це не так. «Звісно, вони брудні, зі зваляною шерстю, їх витягали з підвалу. Але в Бахмуті з травня уже не було води, світла й газу. Так от, у всіх цих собак були почищені зуби, всі вони соціалізовані й адекватні. Зрозуміло, що вони недоїдали, що їх довелося мити й стригти… Це був мінірозплідник, про собак піклувалися. Заводчиця їх віддала, коли дізналася про евакуацію. При цьому розповідала, у кого які особливості, кого як годувати…».
ЩАСЛИВІ ІСТОРІЇ
Кожен притулок для тварин у довоєнні часи викладав на своїх інтернет-сторінках історії підопічних, яким пощастило знайти сім’ю. У притулку «Хатуль Мадан» теж є щасливі історії, щоправда, вони дещо відрізняються від традиційних. Як зрештою і саме поняття про щастя. Наприклад, є історія про кота на ім’я Лондон — британця, красеня і загального улюбленця. Він «родом» з Бородянки — з того самого будинку, в якому милістю рашистів немає середини. Під час бомбардування на кота впала стіна чи то шафа, у результаті — переламаний у трьох місцях хвіст і зламане стегно. Водночас кіт виявився таким «бійцем» — він не подавав жодних ознак того, що йому боляче . Хвіст зрештою довелося ампутувати, у стегні стоїть металева пластина. Після операції йому зробили 6 переливань крові — по всьому Києву шукали донорів, бо в притулку тоді був інфекційний карантин. Але — витягли. Рідних хазяїв Лондона не знайшли, і зараз красень чекає нових господарів.
Є також історія про нерозлучних друзів — курцхаара Шоко і дратхаара Трюфу, які теж приїхали з Бородянки. Можливо, вони мали різних власників і, осиротівши, прибилися одне до одного. На собаках немає жодного клейма або чіпу, їхніх господарів не знайшли теж — ані через кінологічні, ані через мисливські організації. Тепер собаки на платній перетримці у Коцюбинському, і мають повноцінне літо з прогулянками. «Ми вирішили: нехай це нам коштуватиме дорожче, але щоб вони жили у гарних умовах, разом, не розриваючи цього контакту, — розповідає Софія.
До притулку потрапляють тварини не лише з «гарячих точок». Одного разу представники зоозахисної організації привезли сюди кобеля московської сторожевої, який просто йшов уздовж Повітрофлотського проспекту і видавався задоволеним життям. Наступного дня приїхали господарі, які побачили у фейсбуці його фото. З’ясувалося, що він втік із Бучі після того, як частину хазяйського паркану і вольєру рознесло вибухом. Відстань до Києва подолав за два місяці. Коли за ним приїхали, пес удавав, що нікого не знає. Але коли йому дали його старий повідець — усе згадав. І треба було бачити цю радість.
А 5-місячного метиса спанієля Гамлета знайшли сплячим біля цирку з власним повідцем. Судячи з усього, він був домашнім псом. Його зрештою забрала собі сім’я однієї з тодішніх волонтерок. Софія зізнається: фотографія Гамлета, який лежить у щасливій позі на хазяйському ліжку — це найліпша нагорода.Потрібні донори і руки.
Якщо вивезення тварин з Лисичанська на початку травня притулок ініціював сам, то тепер він приймає лише тих, хто стукає в двері «як в пожежні дзвони» і каже: ви наша остання надія, більше звертатись нікуди. Бо враховуючи динаміку надходження тварин, неможливо генерувати нові ініціативи, для цього просто немає місця.
Але це не єдина проблема притулку. Потік гуманітарки, який був у перші місяці, відчутно скоротився. Спеціалізовані лікувальні корми доводиться купувати самим. На операції та інші потреби необхідно оголошувати збори. Волонтерів стає дедалі менше, що цілком логічно — люди повертаються до звичного життя, та й з грошима сутужно. З липня притулок «Хатуль Мадан» — офіційно зареєстроване ГО, тож намагатиметься перейти на такий режим роботи, за якого не залежатиме від випадкових надходжень і водночас матиме змогу забезпечувати усі потреби тварин.
«Зараз немає нікого, хто був би готовий співпрацювати з нами на постійній основі, — каже Соф`я. — Є ті, хто допомагає епізодично. Наприклад, фонд Nova Ukraine, який дуже нам допоміг із лікуванням звірів та закупками вакцин, величезна їм подяка. Але нам потрібні постійні донори для усіх потреб. Є низка фондів, до яких збираємось звертатися із цією пропозицією».
Але найголовніша проблема притулку — нестача рук. Тих самих, якими кілька місяців тому тут було зроблено все — включаючи стелажі і вольєри. Серед тих, хто приходить допомагати — є і студенти Київської політехніки, і звичайні кияни. Але нині добровільних помічників — порівняно з тим, як було на самому початку, — у рази менше. Із стартового складу взагалі залишились одиниці. Тепер вони — співробітники притулку, які отримуватимуть хоч невеличку, але зарплату. Ці звитяжці роблять усе: годують тварин, проводять їм медичні й гігієнічні процедури, прибирають у лотках і вольєрах, вигулюють собак, беруть на руки котів. Жоден з чотирилапих не залишається без уваги. Інша річ, що її не так багато, як їм би того хотілося. Бо співробітників — менше десятка, а цього критично мало.
Наостанок питаю, чи можна давати адресу — для тих, хто тут ще не був, і, можливо, захоче допомогти «руками». «Треба! — відповідає Соф’я. — Притулок завжди відкритий для волонтерів. Єдине прохання: попередньо телефонувати — бо є чіткий розпорядок дня і люди, відповідальні за його дотримання».
Отже, київський притулок «Хатуль Мадан» розташований за адресою: Київ, вулиця Польова, 32 (контактний телефон 099-752-06-27). Там можна погуляти й поспілкуватися з собаками, погладити й почухати котів. Бо нечухані пухнастики — це нонсенс і величезна несправедливість. Приходьте обійматися зі звірями.
Наталія КУЛИК. Фото Дмитра Шулікіна та із ФБ-сторінки притулку