24 серпня ми святкуємо 31-й День Незалежності. Традиційно наше видання зустрічається в цей день з тими, хто був причетний до здобуття Незалежності, хто не боявся мріяти і діяти так, щоб ці мрії збулися. Один з цих першопрохідців — депутат трьох парламентських скликань, засновник осередку Товариства української мови у Київському політехнічному інституті, один з організаторів Руху Юрій Гнаткевич.
Запитуємо у Юрія Васильовича, як він прийшов у політику, як відбувалися важливі голосування за Декларацію про державний суверенітет і Акт проголошення незалежності України. А також — які зміни в Україні він бачить сьогодні, після шести місяців війни?
— Юрію Васильовичу, ви один з тих, кого в часи СРСР судили за антирадянську агітацію. Скажіть, будь ласка, у чому вас звинувачували?
— Я був студентом другого курсу Київського державного педагогічного інституту іноземних мов (нині це Київський національний лінгвістичний університет). Сперечалися з друзями в гуртожитку. А потім мене заарештували. Свою справу проглянув, коли став депутатом Верховної Ради. Там було написано, що студенти в гуртожитку дискутували на політичні теми, що я розповідав про несправедливе ув’язнення моєї мами. (Мама Марія відсиділа десять років у Норильську за те, що одного разу нагодувала вечерею хлопців з УПА). Також там було сказано, ніби я говорив, що Іван Мазепа мав рацію, коли хотів відокремити Україну від Росії. Але головним «доказом» був вірш, який вони знайшли у мене вдома, під час обшуку. (Я виріс в селі, у діда з бабою). Він починався словами «Як довго ми будем терпіти брехню, Як довго ми будем носити кайдани». От після цього віршу мене й заарештували. У камері зі мною сидів Володимир Миролюбов, він уже відсидів 15 років, а потім його знову заарештували. Він порадив пообіцяти на суді, що я не писатиму віршів. Інакше — згноять у таборах. До поради я дослухався і віршів справді не писав. Зате — писав (та й нині пишу) статті. (Усміхається, — авт.)Мені дали 5 років умовно. Працював на цегельному заводі в Корчуватому, випускав стінгазету, отримав хорошу характеристику. А потім поновився і продовжив навчання на заочному відділенні свого вишу.Так здобув освіту, а потім вирішив захищати кандидатську. «Блату» в мене не було, біографія «неблагонадійна», тому шансів на захист було мало. І тоді я їх (систему) обхитрив. Кандидатський мінімум склав у інших закладах вищої освіти — Київській політехніці, Київському інженерно-будівельному інституті. Потім написав роботу, присвячену навчанню усної німецької мови у технічних вишах, вступив до заочної аспірантури і, зрештою, захистився.
— У цьому році ми святкуємо 31-у річницю Незалежності. Ваше ім’я — у славному списку людей, котрі долучилися до створення Народного руху України. Скажіть, як ви прийшли в політику?
— Це вона до мене прийшла. Моя мама, як я вже сказав, відсиділа десять років у Норильському таборі. Вона повернулася, коли я закінчував десятий клас. Батько (як я прочитав пізніше в кримінальній справі моєї мами), був розстріляний у 1943 році, за спробу встановити підпільну радіостанцію УПА.Тобто саме життя мене привело в політику. У 1990 році Товариство української мови і моя кафедра в Київській політехніці висунули мене в депутати Верховної Ради. Кандидатом в депутати мене обрала профспілкова конференція колективу КПІ. Пам’ятаю, що парткому це дуже не сподобалося і вони домоглися переголосування. Наступного дня, після занять, відбулося переголосування. І мене знову підтримали! Від Жовтневого району було зареєстровано 13 кандидатів у депутати, в тому числі й голову райвиконкому. Я навіть подумати не міг, що оберуть мене. На заводи мене не пускали, тому я ходив і спілкувався з людьми у дворах, біля багатоповерхівок. Розповідав про Рух, про те, що хочу змінити (зокрема, планував скасувати партійні спецрозподільники). Ці живі розмови дали результат, мене обрали народним депутатом. Під час «ГКЧП» ми з колегами з Народної ради вели перемовини з Олександром Морозом, Леонідом Кравчуком та іншими комуністами з групи 239. Переконували, аргументували. І 24 серпня 1991 року разом з комуністами проголосували за Незалежність України. Це був прекрасний день, ми були переповнені щастям і гордістю.Я переконаний, що Бог був з Україною в серпневі дні 1991 року.
— Ви голосували також і за Декларацію про державний суверенітет України в 1990 році. Пам’ятаєте, як створювався цей документ?
— Я тоді зареєстрував свій проєкт документу. Назвав його «Постанова про державну незалежність Української Радянської Соціалістичної республіки». З трибуни пояснив, що слово «суверенітет» стосується тільки держави, тому «державний суверенітет» з філологічної точки зору — це «масло масляне». Я щасливий, що фрагмент з мого документу увійшов до тексту Декларації, в розділі «культурний розвиток». Там сказано, що «Українська РСР є самостійною у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації (…)», а також «Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя». Уперше було вжито вислів «українська нація». Також вперше на законодавчому рівні прозвучало слово «відродження». Усі нації після здобуття незалежності починали шлях національного відродження, — поляки, чехи, євреї. Джузеппе Гарібальді після об’єднання італійських земель сказав: «Ми створили Італію. Тепер пора створювати італійців».Україна теж стала на шлях національного відродження, але значно пізніше, під загрозою втрати незалежності. Якщо перефразувати Гарібальді, то саме сьогодні ми створюємо націю, створюємо українців.До речі, після обговорення і голосування за Декларацію про державний суверенітет України мою дружину викликали в партком училища зв’язку, де вона працювала. І строго запитали: «Ви поділяєте його погляди?»…
— У першому скликанні Верховної Ради ви були заступником керівника комісії з питань освіти і науки (керівником був Ігор Юхновський). Чому ви пішли саме в цю комісію?
— Спочатку я хотів працювати в комісії з питань культури й духовності. А потім порадився з Петром Таланчуком (він став міністром освіти й науки у 1992 році), і він порадив обрати освіту й науку. Аргументував, що в цій галузі потрібно багато змінити. Необхідно було будувати власну, українську систему освіти. З Ігорем Юхновським ми земляки, тільки він з іншого району, Демидівського. Якось розмовляли з Ігорем Рафаїловичем, я й кажу: «Скільки за Україну пролито крові, скількох зарубано, посічено, розстріляно, замордовано в московських таборах. Скільки українських кісток залишилося в Сибіру і в Заполяр’ї. А ми отак легенько проголосували й здобули самостійну Україну». Він встав із-за столу, підійшов до мене, поплескав по плечу й каже: «Юрку, прийде час, вони ще схаменуться!». І вони справді схаменулися. На мою думку, причина наших проблем у тому, що після здобуття Незалежності Україна не стала українською. Окрім того, ледь не всі парламентські й президентські вибори перетворювалися у протистояння між Донбасом і Україною. Кримінальні, бізнесові, фінансові, промислові еліти Донбасу хотіли керувати країною. Коли Президентом став Янукович, вони вирішили, що «вхопили Бога за бороду». А потім, коли Янукович утік, донецька номенклатура зрозуміла, що їй не пробитися на Банкову. Тому вони обрали путіна. А росія скористалася з цих настроїв. Звісно, ми знаємо багатьох патріотів з Донбасу — науковців, письменників, журналістів, громадських активістів. Саме вони виходили на акції підтримки Майдану, чинили спротив «ДНР-ЛНР». Багато з них загинули, інші — виїхали.Офіційний Київ, на жаль, дуже мало зробив, щоб Донбас став українським. Нещодавно я спілкувався з головою Луганської «Просвіти» Володимиром Семистягою. Ми говорили про те, що якби в 90-х роках на Луганщині запровадили українську в школах, вишах та в офіційному вжитку, ситуація була б кардинально іншою. Згадаймо, як пропагував чеську мову перший президент Чехословацької республіки Томаш Масарик. У ті роки в Чехії майже всі говорили німецькою. І Масарик, як свідчать його сучасники, зібрав освітян, письменників, громадських діячів і сказав: «Та трясця вашій матері, ви чехи чи німці? Говоріть чеською!».
Від позиції влади залежить дуже багато. Якби на початку 90-х на Донбасі були україномовні керівники (в різних галузях), то через кілька років Донеччина та Луганщина були б проукраїнські. Ми повинні зробити висновки й не повторювати помилок.
— Чимало дисидентів попереджали, що Росія ніколи не змириться з Незалежністю України і рано чи пізно нападе. Історія підтвердила, що вони мали рацію. А ви особисто — очікували нападу, допускали, що він можливий?
— Так, допускав. Росіяни звикли, що ми століттями «годуємо» їх не тільки хлібом, але й кадрами. Якщо викреслити зі списку відомих росіян усіх науковців, письменників, акторів, які були родом з України, то хто там залишиться? Вони прекрасно розуміють, що без українських кадрів нічого не варті.
Окрім того, вони не можуть пробачити, що Україна відокремилася. В їхній картині світу Україна може бути лише Малоросією у складі російської федерації. Це видно з інтерв’ю з росіянами. Якось бачив коротке відео, де у росіянина запитують: чому росія проводить «спецоперацію» в Україні? Той відповів: «Потому што Україна отдєлілась». Я був переконаний, що росіяни повернуться. Хоча й не хотів у це вірити… Вони готувалися до загарбання України. Коли путін опублікував статтю про «адін народ», зібрав раду безпеки (члени якої боягузливо погодилися підтримати «ДНР-ЛНР», а один навіть був згоден одразу приєднати ці «республіки» до російської федерації), стало ясно, що буде повномасштабне вторгнення.
— Якими стали для вас місяці повномасштабної війни? Яким був день 24 лютого?
— Про початок війни я дізнався о 5 ранку, з новин, сказав дружині: «Почалося». Ми розуміли, що це надовго. Живемо на Оболоні, тому дуже добре чули канонади й звуки на підступах до Києва. Багато моїх друзів з-за кордону одразу зателефонували й запропонували допомогу. Але ми з дружиною вирішили, що тікати не будемо.
Хочу застерегти: якщо сьогодні ми погодимося на перемир’я, то через десять років росія прийде знову. Вороги не змиряться, що Україна незалежна. Наша країна почуватиметься в безпеці, лише коли стане членом ЄС і НАТО.
— Юрію Васильовичу, ви автор книги «Посібник для українців, що спілкуються російською мовою, бо соромляться своєї засміченої української». Скажіть, чи помічаєте ви зміни щодо української мови сьогодні, після шести місяців війни?
— Так, зміни є. Нещодавно пройшовся київськими інстанціями (потрібна була довідка), і не почув жодного російського слова. Окрім того, українською говорять на вулицях, у магазинах. У Києві нарешті перестали соромитися говорити рідною мовою. Якщо щось запитати українською, тобі дадуть відповідь цією ж мовою. І я дуже радію цим змінам.
— Якою ви хотіли б бачити нашу країну після перемоги?
— Сподіваюся, після перемоги Україна нарешті покінчить з корупцією. Сподіваюся, Президенту вистачить духу це зробити. Я бачу Україну українською. У нас немає іншого виходу, як будувати українську державу. Українець — не той, хто носить українське прізвище чи вишиванку, а той, хто відчуває себе «клітинкою» єдиного організму, частиною нації.
Я вірю, що Україна буде сильнішою, чеснішою, справедливішою і багатшою.
Спілкувалася Світлана Галата.