У рік, що настав, ми вступаємо з надією і переконанням у нашій перемозі, спираючись на єдність нашого народу, на силу, енергію і вміння ЗСУ та на підтримку наших друзів, союзників і партнерів. Одним із таких надійних партнерів було і залишається Сполучене Королівство.
Від перших днів новітньої історії України ми завжди відчували дружню руку, протягнуту назустріч. І особливо ця допомога відчутна сьогодні, коли наш народ відстоює спільні цивілізаційні цінності.
Про те, як починалися ця дружба і партнерство і про роботу посольства України в той період ми говоримо з першим послом незалежної України у Сполученому королівстві Великобританії (з 1992 по 1998 р.) директором Інституту біохімії імені О.В. Палладіна НАН України академіком НАН і НАМН України Сергієм Васильовичем КОМІСАРЕНКОМ.
…Із Сергієм Васильовичем зустрітися непросто. На черговий заклик призначити зустріч одержую відповідь: «Я у Женеві на Оглядовій конференції Конвенції із заборони біологічної зброї. Може, з понеділка після роботи…» І от ми ввечері в Інституті біохімії, який через три роки відзначатиме своє сторіччя. Сергій Комісаренко в Інституті — з 1966-го, тобто 56 років. Вважає, що безперервно. Попри те, що у липні 1990-го молодого директора Інституту Верховна Рада обрала заступником голови Ради Міністрів УРСР (йому дозволили бути, за образним висловом Бориса Євгеновича Патона, «нічним директором»), а через два роки почалася його дипломатична служба (але він залишався чинним дійсним членом НАН України і головним науковим співробітником Інституту).
Кабінет директора — це водночас і приміщення, де відбуваються засідання вченої ради («у нерозширеному складі» — уточнює Сергій Васильович). Попри канонічний діловий стиль — високі дерев’яні шафи, заповнені книгами, довгий стіл і сучасну переносну дошку з фломастером, відчуваєш себе наче в невеличкому залі художньої галереї. По центру — портрет засновника Інституту — Олександра Палладіна, роботи Олексія Шовкуненка. («В Херсоні росіяни зруйнували його музей», — коментує Сергій Васильович), напроти — портрет Шевченка.
Всі інші картини, а їх чимало, подарували Сергієві Комісаренку автори: Марія Примаченко, її син Федір, Параска Хома, Михайло Дерегус…
«Тут є й фото, пов’язані з подіями, дорогими для мене, — зазначає господар кабінету. — Чимало з них стосуються саме періоду перебування на посаді Надзвичайного і Повноважного посла України у Великобританії, а за сумісництвом (з 1995 року) й Ірландії».
ЕКСПОНАТИ ПАМ’ЯТІ
На стіні та за скляними дверцятами шафи — чимало світлин. Багато відомих впізнаваних облич. Окремо зупиняємося біля тих, що пов’язані з перебуванням у Лондоні.
Ось невеликий, формату книги, портрет Королеви Єлизавети ІІ та її чоловіка Принца Філіппа.
«Це подарунок її Величності, перед тим, як я від’їжджав в Україну». Ще одне відоме фото: «Це я підписую угоду про передачу Україні антарктичної станції «Фарадей». Я її «вициганив» у британців, — жартує, — безплатно. Дехто пише — за 1 фунт, але це не так».
«А це моя добра знайома, єдина жінка-спікер британського парламенту — нині баронеса, Бетті Бутройт».
«Це авіаносець «Invincible», справді непереможний флагман британського флоту: коли я від’їжджав з Великобританії, міністр оборони мені зробив подарунок за те, що для мене і загалом для посольства була завжди важлива співпраця у військовій сфері. Я на цьому авіаносці вийшов в океан і трохи керував ним! Поруч зі мною, щоправда, стояв рульовий. Він показав мені, за які риски не можна заходити… Враження — незабутні…»
«А це наш барк «Товариш», навчальне судно, що було у Херсонському морехідному училищі. На жаль, ми його фактично загубили… Вітрильник ішов з Херсона до Ленінграда, зайшов у порт Великобританії, там перевірили документи, з’ясувалось, що він не мав регулярного ремонту, і його заарештували. Правила такі. Ми тоді створили групу підтримки моряків, на той час їх на кораблі залишалося 4–5 осіб. Група розробила футболки «Товариш», їх продавали й використовували кошти на підтримку членів команди. Поза тим, зібрали 300–400 тисяч фунтів, за які провели мінімальний ремонт, але все одно цього було недостатньо. Я звернувся до Принца Філіппа, чоловіка її Величності Королеви Єлизавети, з проханням очолити благодійне товариство з підтримки «Товариша». Він дав згоду, що було надзвичайно. Якби він очолив цю справу, ми б зібрали кошти й відремонтували б повністю «Товариш». Але так не сталося, бо я вже повертався додому. І потім корабель продали в Німеччину.
ЯК ВІДРЕМОНТУВАТИ ВІНДЗОРСЬКИЙ ПАЛАЦ?
— Ви справді пропонували Королеві Єлизаветі ІІ відремонтувати Віндзорський палац?
— Так. Це справді був унікальний випадок. Щороку в листопаді у Лондоні відбувається велике дипломатичне прийняття. Її Королівська Величність зустрічається з послами усіх країн, вона підходить до кожного з послів, які вишикувалися в шеренгу разом з деякими представниками своїх посольств, і 20–30 секунд вітається з послом. За нею, звичайно, йде її чоловік — принц Філіпп, а далі — хтось з королівської родини. Того, 1992 року — принц Валлійський Чарльз і принцеса Діана. Так вони і переходять за Королевою від посла до посла, теж на розмову — 20–30 секунд.
Три тижні перед цим прийняттям я вручив Королеві вірчі грамоти, а за тиждень до прийняття сталася пожежа у Віндзорському замку. І коли вона підійшла до мене, я вирішив висловити їй слова підтримки. Мовляв, в Україні з великою скорботою дізналися про пожежу. Вона одразу: «Чому?» Кажу: «Україна — молода держава, тільки рік як стала незалежною, але у нас багатовікова історія, ми зазнали багато втрат і добре розуміємо втрати інших…».
Ми з нею говоримо вже декілька хвилин, а вся процесія зупинилася. І тільки Королева хотіла рушити далі, я кажу: «Ваша Величносте, у мене є доручення від мого уряду сказати вам, що Україна готова безкоштовно взяти участь у реставрації Віндзорського палацу. У нас чудові майстри по каменю, по дереву, і під керівництвом ваших реставраторів вони з задоволенням візьмуть участь у відбудові»…
Вона каже: «О, як це цікаво. Я вам дуже вдячна і передайте вашому уряду мою велику подяку. Я доручу міністру з національного надбання, і він з вами зв’яжеться щодо цієї пропозиції».
У дипломатичному корпусі — непорозуміння і ледь не паніка. Королева проходила і віталася з послами близько 20 секунд, а тут зупинилася біля посла України і стоїть хвилинами, а за нею стоять члени королівської родини, які повинні вигадувати, про що розмовляти хвилинами з іншими послами. Я стояв майже наприкінці, бо ж тільки-но вручив вірчі грамоти. Процесія скінчилася, але мій заступник, кар’єрний дипломат М. Білоусов був у паніці: «Як можна без узгодження з МЗС таке казати? Можуть бути великі неприємності».
А наступного дня газета Times написала, що єдина країна, яка запропонувала допомогу у відбудові Палацу, — це Україна.
— Мабуть, справді пропозиція на межі фолу…
— Можливо, але я розумів, що це шанс — звернути увагу на Україну. Та й справді: майстри наші чудові — і по дереву, і по каменю. Для них була б гарна школа, і їхня участь увійшла б в історію: українські майстри брали участь у відбудові Віндзорського палацу. Це був експромт, але я вважаю, вдалий. Я зателефонував наступного дня Президенту України Леоніду Макаровичу Кравчуку — розповів цю історію. Він погодився зі мною. А через три місяці Президент приїхав з офіційним візитом до Великобританії. Королева запросила на ланч всю нашу делегацію.
До речі, незадовго перед цим у Лондоні був російський президент, і на чай запросили тільки Єльцина і російського посла з дружинами. А вони ж привезли з собою і двох віцепрем’єрів, і купу міністрів… Леонід Макарович під час прийому у Королеви повторив нашу пропозицію про Віндзорський замок. Вона посміхнулася й на мене пальцем показала: «Це він — перший — запропонував мені».
Ми чекали на результат, але їхній міністр зателефонував мені, подякував і сказав, що вони пропозицію розглянули і поки не треба… Королева мене, звичайно, запам’ятала, і щоразу, коли ми зустрічалися, вона знала, з ким розмовляє. І взагалі, послів, які від’їжджають, Королева не приймає, але коли я у лютому 1998 року повертався до України, попросився до її Величності на прийом, і вона запросила нас з дружиною у Букінгемський палац. Ми з півтори години розмовляли на різні теми, здебільшого про Україну, а потім сказала, що знає, що я вчений, і тому запитала мою думку, як краще комп’ютеризувати Букінгемський палац.
ЧЛЕНИ КОРОЛІВСЬКОЇ СІМ’Ї
У мене були дуже добрі стосунки з багатьма членами королівської родини, що важливо для посольської діяльності. Кожний з них має певні повноваження, і коли ми запрошували когось на ту чи іншу подію, зазвичай нам не відмовляли. Присутність члена королівської сім’ї завжди вказує на високий рівень і приваблює увагу публіки і зацікавлення медіа. Так, двоюрідний брат її Величності Герцог Глостерський Річард був на благодійному концерті Ольги Басистюк. Або — виставка українського мистецтва в одній з центральних галерей Лондона, яку також відкривав Герцог Глостерський. На ній були картини наших відомих художників — Тетяни Голембієвської, Бориса Туліна, Андрія Чебикіна, Анатолія Постоюка, скульптури Валентина Зноби. Валентин Зноба зробив невелику бронзову скульптуру Принцеси Анни — доньки королеви Єлизавети, відомої вершниці.
Вона двічі приїжджала до Києва, брала участь у першості Європи з кінного спорту. У ті роки Анна очолювала Олімпійський комітет Великобританії. Ми не раз зустрічалися, і я хотів перед відльотом до Києва подарувати цю скульптуру. Телефоную до Букінгемського палацу, кажуть, вона в Японії. А напередодні відльоту — дзвінок: Принцеса повернулася до Лондону і готова мене прийняти. Ми зустрілися о 9-й ранку, тепло поговорили, я вручив їй подарунок, вона була вдячна, ми попрощалися, і я швидко вскочив у машину… доганяти літак. Його справді представникові МАУ довелося на кілька хвилин затримати.
ЯК СТАЮТЬ ПОСЛАМИ
— Як усе-таки вийшло, що ви, не кар’єрний дипломат, стали першим послом незалежної України у Великобританії?
— Час був такий, коли політики, учені, літератори ставали дипломатами… Але щодо мене, я тепер розумію, що послом я став завдяки тому, що мене не дуже любив прем’єр-міністр. — Несподівана причина.
— Мене запросив до уряду, який формувався у липні 1990 року, після перших вільних виборів до Верховної Ради й прийняття Декларації про державний суверенітет України, Віталій Андрійович Масол. Заступником голови Ради Міністрів з гуманітарних питань. Але обирала Верховна Рада. Потім Масол пішов з уряду на вимогу «революції на граніті». (До речі, досвідченого господарника знову покликали в уряд, який він очолював з червня 1994 по березень 1995 року — авт.) А очолив уряд Вітольд Павлович Фокін, який уже називався прем’єр-міністром. Я був єдиним з його заступників, який дозволяв собі з ним не погоджуватися. Не тому, що я люблю сваритися зі своїм керівництвом. Доводилося встрявати у суперечку і з Масолом, і з Фокіним, і з Кучмою, і з Патоном, до якого ставився з глибокою шаною, тому, що вважав: є речі, які прямо відносяться до моїх службових обов’язків і щодо яких я повинен висловити свою думку, яка може відрізнятися від думки мого безпосереднього керівника.
Так було, наприклад, з Українським домом (колишнім музеєм В.І. Леніна), який прем’єр хотів віддати фондовій біржі. А я виступив за те, щоб його використати в гуманітарних цілях. Щось подібне було із введенням купонів. Кажу: коли в Академії наук розглядають такі важливі — стратегічні — питання, члени президії спочатку ознайомлюються з проблемою, а потім обговорюють на засіданні, де ухвалюється узгоджене рішення. А тут — питання введення національної валюти (чи псевдовалюти), щодо якого ніхто не радився і яке практично не аналізувалося. Прем’єр виглядав дуже незадоволеним моїми ремарками й пропозиціями глибше ознайомитися зі стратегічними проблемами, що виносилися на голосування уряду.
Наближалися 50 роковини трагедії Бабиного Яру, трагедії, яку в радянські часи чомусь приховували. Я пропонував Масолу, а потім і Фокіну відзначити цю дату на високому державному рівні. Я не єврей, у мене немає єврейського коріння, але вважав, що обов’язково треба повернути до пам’яті й відзначити цю трагедію. Ми знаємо, що там стріляли й націоналістів, і комуністів, і футболістів, і військових, і поруч був концтабір Сирецький, але спочатку це була цілеспрямована акція проти єврейського населення Києва.
Ідею відзначення трагедії на високому рівні активно підтримав Леонід Кравчук, обраний тоді Головою Верховної Ради. У мене в Ізраїлі було двоє дуже добрих знайомих, друзів — учених, та ще й дуже впливових. Один — Майкл Села — був президентом Інституту імені Вайцмана, а другий — Ефраїм Кацир-Качальський — президентом міжнародного біотехнологічного товариства (і четвертим президентом Ізраїлю!). Ефраїм запросив мене в серпні 1990-го на міжнародний біохімічний конгрес, що проходив в Єрусалимі, а В.А. Масол дозволив мені відрядження. Я розповів і Ефраїму, і Майклу, що хочемо відзначити трагедію Бабиного Яру, вони мене одразу вивели на Ізраїльський національний меморіал Яд Вашем, а через рік я вже був знайомий з керівниками найбільш впливових єврейських організацій. Всі підтримали ідею відзначення трагедії, а в Києві ми активно готувалися.
1 серпня до Києва прибув президент США Джордж Буш. Я певною мірою відповідав за його візит, зустрічав його і супроводжував у Бабиному Яру. Крім дуже відомого його виступу у Верховній Раді, де він намагався переконати українців, що їм не варто виходити з СРСР і Союзного договору, в його програмі було відвідання Бабиного Яру.
Леонід Кравчук і Джордж Буш поруч стояли біля пам’ятника загиблим і виступали перед тими, хто врятувався від розстрілів і хто рятував (перед «праведниками світу»). І це була надзвичайно важлива подія, яка великою мірою знімала надумані питання про антисемітизм українського народу.
Меморіальні заходи мали бути на початку жовтня. На моє прохання Джордж Буш пообіцяв, що на відзначення приїде його син (майбутній президент США), але він не зміг, і приїхав рідний брат старшого Буша — Джонатан. І це теж було дуже важливо. Можливо, саме тоді Леонідові Макаровичу спало на думку направити мене на дипломатичну роботу. Причому, спочатку йшлося саме про США.
РОЗБУДОВА ПОСОЛЬСТВА
– І як починалося на новому місці? З якими проблемами довелося зіткнутися?
— Починали ми з повного «нуля». Коли приїхали, не було ні де жити, ні де працювати. У посольстві, крім мене, були ще мій заступник — радник-посланник і консул, і більше нікого — ні аташе, ні секретарки, ні водіїв. Про приміщення посольства ми вели перемовини з представниками діаспори. Розмовляв і з росіянами, які «успадкували» все майно СРСР. А Радянський Союз мав 43 чи 44 будинки тільки в Лондоні. У деяких з них жили колишні секретарі ЦК компартії Великобританії. Так, була така традиція. Посол росії Панкін, який під час путчу підняв у Празі прапор російської федерації, став послом у Лондоні. Я зустрівся з ним, і він навіть доручив своєму заступнику показати нам деякі будинки (що зовсім не підходили для посольства), але за умови «дозволу із Москви». Тимчасове приміщення для посольства нам надало Об’єднання українців Британії (ОУБ). Ми працювали в цьому будинку п’ять років, аж поки не було знайдено, куплено, оновлено і відреставровано приміщення, в якому нині працює посольство України у Великобританії. До всіх цих пошуків, домовленостей, а потім купівлі й реставрації я мав найбезпосередніше відношення і готовий розповісти чимало цікавих історій. Але — іншим разом.
Скажу тільки, що якби на той час у нашої країни було більше фінансових можливостей, ми могли б зробити це й раніше. Напевно, й краще. Наприклад, продавалось приміщення старого шпиталю, відкритого ще принцом Альбертом, чоловіком Королеви Вікторії. Це споруда середини ХІХ століття, центр Лондона, триповерховий будинок з двома двоповерховими «крилами» і понад гектар землі, невеличка церква, тенісний корт і паркінг на 50–60 автомобілів. Нам його готові були продати за 5 млн фунтів стерлінгів — якщо всі гроші одразу. Оскільки ми їх не знайшли, його продали пізніше за 12 млн, а потім перепродали за 87 мільйонів частинами.
Була ще цікава історія з приміщенням католицького університету — його свого часу купив кардинал Йосип Сліпий, і сказав (це підтвердив світлої пам’яті кардинал Любачівський), що коли Україна стане незалежною, він хотів би, щоб тут було наше посольство. Я почав перемовини з представниками Союзу українців Британії (СУБ), які утримували той будинок. Я навіть їздив до Львова на зустріч з кардиналом Любачівським, який написав листа до місцевих греко-католиків. Але ті сказали: кардинал — свята людина, він далекий від фінансових справ, і юридично це неможливо.
Відволікаючись, скажу, що пізніше в результаті довгих і непростих перемовин українці нам передали безкоштовно два будинки в Лондоні й один — в Единбурзі, при цьому справді треба було заплатити мито як за ринкову ціну. Але я звернувся з листами до міністра фінансів-керівника казначейства та до Форин-офісу з проханням передати безплатно ці об’єкти, і хоч нам юристи казали, що такого не буває, так сталося. З нас зняли оплату за податок — понад пів мільйона фунтів. Будинок, що нині є посольством України (Голланд парк, 60) ми купили у посольства Південно-Африканської республіки за ціну, значно нижчу за ринкову, чому передували теж непрості домовленості, коли вдалося суттєво знизити ціну. Було зроблено чудовий ремонт, фактично — реставрацію будинку. Керувала оновленням відома дизайнерка Укрреставрації Ірина Іваненко, у послужному списку якої — Одеський оперний, Маріїнський палац. Кошти на купівлю були виділені на моє прохання до прем’єр-міністра Є.К. Марчука. Втім, мені у цьому приміщенні не довелося попрацювати. За кілька днів до відкриття я вже від’їхав до Києва. Моя каденція закінчилася.
ПРО ДІАСПОРУ
— Розкажіть про нашу діаспору у Великобританії.
— На час нашого приїзду українська діаспора у Британії складалася переважно із колишніх «дивізійників» другої дивізії «Галичина» та їхніх потомків, що були «охоплені» двома громадами: Союзом українців Британії (СУБ) — умовно кажучи, бандерівці, і Об’єднанням українців Британії (ОУБ) — умовно кажучи, мельниківці. Перших було більше. Відразу після війни «дивізійники» (більшістю молодь, не добровольці, яких нацисти силою мобілізували у військо) були інтерновані до Британії, де почалося їхнє дуже непросте життя. Це були молоді й часто мало освічені люди, без знання мови. Використовували їх на тяжких і мало оплачуваних роботах, що не завадило їм збирати кошти на українські церкви, на приміщення для українських «клюбів», на навчання своїх дітей української мови та традицій. Спочатку вони трималися разом, але потім, як завжди буває, політика їх розсварила, утворилися СУБ і ОУБ, і на момент, коли я приїхав у Великобританію, вони не комунікували. Єдине, що їх об’єднувало — ненависть до СРСР, і коли треба було, антирадянські акції вони проводили разом. Мене почали запрошувати відвідати заходи то СУБ, то ОУБ, і я погоджувався за однієї умови: якщо на заході однієї організації будуть присутні представники іншої. Так вони почали потихеньку комунікувати. ОУБ було більш прихильне до сучасної України, і саме вони надали нам невеликий будинок, в якому тимчасово розмістилося посольство.
Керівництво СУБ вважало, що Україна й далі під п’ятою в москви, і тільки час і події могли змінити цю думку. СУБ мали більше будинків, але хотіли, щоб там, де посольство, було і їхнє представництво. Я відмовився. Працювати з діаспорою я доручив Роланду Тарасовичу Франку, хоча офіційно він обіймав посаду радника з питань науки і освіти. (Але у нього були проблеми з англійською, та й ця тематика була мені ближча). Роланд Тарасович із задоволенням погодився, а українці радо приймали онука Івана Яковича Франка. Коли 1995 року з офіційним візитом до Великобританії прибув Президент Леонід Кучма, ми організували йому зустріч з українцями. Присутні були обидва крила діаспори, і один із членів СУБ, до речі, колишній депутат Палати громад, несподівано для мене, вітаючи Президента, наговорив багато гарних слів про посольство.
ДІЛОВІ КОНТАКТИ
— Якими були головні теми співпраці?
— Як і тепер: економіка, національна безпека, культурний обмін. Наші партнери завжди намагалися допомогти, поділитися досвідом.
Пам’ятаю візит Євгена Кириловича Марчука у травні 1995 року, він був ще в.о. прем’єра. Я організував його зустріч з віцепрем’єром Майклом Хезелтайном. В уряді Маргарет Тетчер він очолював мегаміністерство промисловості й торгівлі, був суперником Мейджора на виборах прем’єра. Майкл Хезелтайн прийняв усю делегацію. Він розповів, як Маргарет Тетчер доручила йому реформувати вугільну промисловість.
«У нас така потужна профспілка гірників, — казав Хезелтайн, — що могла зняти будь-який уряд. Крім уряду Тетчер. Вона сказала: закрийте всі збиткові шахти. Залиште тільки прибуткові й ті, які мають шанс такими стати. Але людей треба перевчити й дати їм роботу. Ми можемо суттєво допомогти Україні у реформуванні вашої вугільної та газонафтової промисловостей. Даймо доручення: я — міністру енергетики Тіму Еггеру, а ви — вашому послу Комісаренку, якого ми добре знаємо. Хай контролюють наші доручення. Ми готові надіслати делегацію на чолі з Еггером на вашу конференцію шахтарів, ми надамо мастер-план, як зробити ваші шахти прибутковими».
Справжня реформа вугільної промисловості (а не несміливі її кроки) могла б допомогти і галузі, й економіці держави. На жаль, пропозиції Хезелтайна в Україні пізніше були заблоковані.
Я намагався використати також можливість наблизити Україну до європейських структур. У Лондоні, наприклад, розташована штаб-квартира Європейського банку реконструкції і розвитку (ЄБРР), створеного 1991 року, щоб допомогти новим країнам подолати шлях до ринкової економіки. Першим президентом банку був Жак Атталі, француз, близький друг Міттерана. Я одразу напросився до нього на зустріч, і він був приємно здивований тим, що я розмовляв з ним винятково французькою. Ми проговорили різні теми. І оскільки в цей час відбувався розпад Югославії, серед директорів ЄБРР з’явилася вакансія. Я запропонував віддати це місце Україні. Атталі був не проти, але ми мали борг перед ЄБРР. Борг ми віддали. А заступник голови НБУ Олександр Савченко став тоді одним із директорів банку. У сфері його відповідальності була не тільки Україна, а й Молдова, Грузія і Румунія. Посольство ініціювало декілька цікавих проєктів, і не вина банку, що ми не сповна скористалися його можливостями. ЄБРР давав нам безпроцентний кредит для будівництва заводу з перероблювання сміття в Києві ще 1993 року. Потім було підписано кредит для будівництва заводу з перероблення ядерного палива, потім нам допомагали у створенні нового саркофагу.
Серед ініціатив посольства можу назвати вступ України до Ради Європи, до ОБСЄ, до важливих міжнародних організацій, штаб-квартири яких також розташовані у Лондоні: Міжнародної морської організації, куди Україна вступила 1995 року, міжнародних організацій з цукру, пшениці, телефонного супутникового зв’язку та ін.
У 1997 році відбулося урочисте відкриття Україно-Британської торговельної палати, на яку ми запросили голову НБУ Віктора Ющенка, було створено благодійний фонд допомоги чорнобильцям тощо. І дуже важливою для мене була завжди військова справа. Я був знайомий з багатьма міністрами уряду Великобританії, зокрема оборони, і всіх наших міністрів оборони запрошували до Лондона. Ще в ті часи було розпочато спільні британо-українські змагання, а потім до нас долучилися поляки. Це почалося ще за міністра Валерія Шмарова. Я приїздив на військові україно-британо-польські змагання у Яворові з першим заступником міністра оборони Британії п. Соумсом. Вам це прізвище навряд чи щось скаже, а от прізвище його діда відоме всьому світу: Уїнстон Черчилль. Ми бачимо, як перші паростки співпраці сьогодні дають могутні врожаї. Великобританія навчає наших воїнів, постачає зброю, підтримує нас у всьому.
СТАНЦІЯ «АКАДЕМІК ВЕРНАДСЬКИЙ»
— Мабуть, найгучніше і найвідоміше з усього, що було зроблено за час роботи першого складу посольства України у Великобританії — це передача Україні британської антарктичної станції «Фарадей». Як це почалося?
— Березень 1993 року. Я працюю в тимчасовому будинку посольства, яке нам передало Об’єднання українців Британії, передивляюся пошту. Раптом натикаюся на циркулярний лист: «Уряд Британії планує продати одну зі своїх антарктичних станцій — «Фарадей». Чи зацікавлене ваше посольство?» Ще б пак. Звичайно, зацікавлене. Я знаю, що в Україні створена Антарктична служба, керівником якої був мій друг — член-кореспондент (пізніше — академік) Петро Федосійович Гожик, директор Інституту геології. Я добре знаю, що Україна завжди була активною в СРСР в полярних дослідженнях і в устаткуванні. (Ще в радянські часи показували хроніку, де в Антарктиці пересуваються на всюдиходах «Харків’янка»).
Ми починали перемовини з росією про передачу нам хоча б однієї станції в Антарктиді, але одержали відмову. Звичайно, ми зацікавлені. Антарктичний центр без станції — ніщо. Я написав листи в три інстанції: в НАН України — чи це цікаво, в МЗС — як співробітник міністерства і в Адміністрацію Президента. Василь Григорович Кремень був заступником голови адміністрації та відповідав за гуманітарні питання. І він виступав лобістом отримання цієї станції. Надійшли відповіді: від НАНУ, що це дуже цікаво, від МЗС, що НАНУ висловила зацікавленість. І ми почали перемовини з Британською антарктичною службою (БАС).
Звичайно, перед ухваленням рішення співробітники БАС відвідали наукові установи НАН та МОН України у Києві і Харкові, переконалися, що українські науковці готові до полярних досліджень. А група українських полярників за підтримки Фонду «Відродження» відвідала станцію «Фарадей». Передавання станції просувалася позитивно, але як бути із її купівлею?
Я доручив Роланду Франку листування з Україною, а сам провів перемовини з міністром закордонних справ і з БАС. Розповів, що ми зацікавлені в станції, у нас є досвід, знання й уміння. А паралельно зондував, як би так, щоб нам передали її безплатно: «Це було б дуже шляхетно з боку британського уряду для молодої, демократичної і дружньої держави з поки не дуже могутньою економікою і обмеженими фінансами. Ми продовжуватимемо початі наукові дослідження і завжди готові поділитися усіма новими знаннями…». Зрештою домовилися з Форин-офісом, що це буде безплатно. Все — сама станція, її устаткування, паливо тощо. Документ про передачу станції підписали 20 липня 1995 року державний міністр закордонних справ Сполученого Королівства Дейвід Девіс і я від імені України. При цьому була присутня делегація з України: Петро Гожик, Віталій Старостенко, Василь Кремень, Юрій Оскрет і співробітники посольства. До речі, деякі мої співробітники — кар’єрні дипломати — зізнавались, що не вірили, що з того щось вийде. Мій колишній заступник — професор Михайло Білоусов — казав співробітникам: «Зрозуміло, що треба виконувати доручення посла, але посол — не кар’єрний дипломат і звертає увагу на дрібниці — циркулярний лист, який розійшовся по всіх посольствах у Лондоні. Нічого з антарктичної станції не вийде, марно витрачаємо час».
ПОДОРОЖ З МАЙБУТНІМ КОРОЛЕМ
— І наостанок, чи можемо ми очікувати, що Король Великобританії Чарльз ІІІ відвідає невдовзі Україну?
— Невдовзі — навряд, але з часом… Не треба забувати, що у його Величності Короля Чарльза ІІІ у 2023 році попереду ще коронація. Так, він вже Король, але поки не коронований, — рік дається на коронацію. Я познайомився з Принцом Валлійським, а тепер виявляється, що познайомився з майбутнім королем, ще в 1992 році. Вперше, тоді, на дипломатичному прийомі. Потім зустрічалися кілька разів ще на різних заходах. А головне — я супроводжував Принца Валлійського в поїздці Україною наприкінці 1996 року. Так сталося, що в розмові з Королевою я запитав її Величність щодо можливості її візиту до України.
Королева відповіла мені приблизно так: «Пане посол, буду з вами відверта, мої візити вже узгоджені з урядом на кілька років наперед. Тому зараз це мало ймовірно. Але я вам обіцяю, що скажу своєму старшому синові, щоб він поїхав».
Минув час. Мені зателефонували з секретаріату Принца. Сказали, що він дав принципове добро. Потім ми узгодили з Форин-офісом, МЗС України та, напевне, з адміністрацією Президента, на коли планувати візит. Запланували на кінець 1996 року. Я зустрічав його в Києві, і головною подією мало бути прийняття його Президентом України ввечері в Маріїнському палаці. Уявіть собі картину: почесний гість під’їжджає до палацу, який сяє вогнями, Президент Кучма стоїть біля входу, і раптом все світло погасло. Я миттєво кричу протоколу: негайно дайте вказівку всім машинам розвернутися і фарами освітити палац. Так і зробили — освітили палац, Л. Кучму, Принца. Вони зустрілися, привіталися і піднялися сходами. Нагорі стоїмо, розмовляємо кілька хвилин у майже повній темряві. І тут з’явилося світло, і всі зайшли до зали прийомів. Напевне не витримали запобіжники через намагання ввімкнути все, що може світити.
Наступним днем Принц Чарльз відвідав Києво-Могилянську академію, ознайомився з Софійським собором, оглянув Київ та краєвиди лівого берега від могили Невідомого солдата. А далі — Крим. Летіли ми разом літаком королівських військових сил і в дорозі багато говорили й про Україну, і про його наступну подорож до Узбекистану. Після Криму він вилітав цим літаком до Шахрисабзу (старовинного Кешу), який колись був одним із центрів зороастризму, був захоплений в 329 році до н.е. Олександром Македонським і де в 1336 році народився Амір Темур (Тамерлан). Я відвідував Шахрисабз ще в середині 1980-х років, тому наша розмова, в якій брав участь і директор Інституту архітектури Принца Валлійського, проходила досить жваво за келихом вина.
Прилетіли на військовий аеродром під Севастополем і переїхали ночувати у Форос на відому «горбачовську» дачу «Заря». В Криму Принц відвідав Бахчисарайський палац і захотів сам поїхати в кримськотатарське село (попросив, щоб його ніхто не супроводжував, окрім охоронця). Зустрівся з мешканцями села. В Севастополі поклав квіти на кладовищі, де лежать британські воїни — учасники Кримської війни 1853–56 років. Вважаю історичним момент, коли ми з Принцом Валлійським стояли удвох на пагорбі над Балаклавою і розглядали місце, де відбувалася атака легкої кавалерії — катастрофічна за наслідками атака на позиції російської армії у ході Балаклавської битви у жовтні 1854 року. Вона увійшла в історію, а також шкільні програми завдяки віршу Альфреда Теннісона «Атака легкої кавалерії». Ми дивилися довкруг, і Принц мені сказав: «Я повинен обов’язково привезти сюди своїх двох синів, щоб вони побачили це місце».
Коли у листопаді 2018 року відзначали його 75-річний ювілей, я написав йому вітального листа, зокрема: «Сподіваюсь, Ваша Королівська Високосте, що незабаром настане час, коли Крим повернеться до України, і Ви зможете знову відвідати Балаклаву зі своїми синами й подивитися на історичне місце атаки легкої кавалерії …».
Пізніше я одержав листа від його секретаря, що він передає подяку принца за привітання і за спогад. Виявляється, що я подорожував разом з майбутнім Королем Чарльзом ІІІ! — Тепер з двома синами важко буде приїхати. Вони виросли…— Король Чарльз III — може приїхати зі старшим сином. Адже тепер Вільям буде Принцом Валлійським. А ми всі постараємося, щоб Король Чарльз ІІІ міг безперешкодно туди поїхати.
Розпитувала Лариса ОСТРОЛУЦЬКА
Газета “Світ”, №1 – 2 , січень, 2023 р.