Це слова головнокомандувача ЗСУ генерала Валерія Залужного з нагоди Дня українського добровольця. Але кожний день нашої війни з ворогом можна назвати Днем добровольця.
Після перемоги, мабуть, будуть оприлюднені точні цифри. Хтось, може, напише наукову статтю або документальну книжку. І ми тоді дізнаємося точні (більш-менш) цифри: скільки ж українців добровільно зголосилися захищати Україну в кінці лютого — на початку березня 2022-го. Скільки вишикувалося у черги біля військкоматів — не тому, що повістка, а тому, що ворог напав на країну. Скільки прийшло до пунктів видачі зброї в обмін лише на «покажи паспорт, розпишись ось тут». Скільки доєдналося до підрозділів ТрО зі своєю зброєю.
Порахувати точно, правда, буде заскладно, бо часто ті, чиї прізвища і контакти просто записували на листочок з обіцянкою «покличемо, коли буде треба», не дочекавшись виклику, йшли знову ж у ТрО. А потім, вже побувавши у боях і через кілька тижнів-місяців перебування у списках військової частини, отримували-таки повістки від «рідного» військкома.
Кажуть, що Сили територіальної оборони, які практично повністю були укомплектовані добровольцями, нараховують на сьогодні понад сто тисяч осіб. І що тільки в Києві набрали понад десять тисяч. Точно не знаю. Що людей на Київському іподромі, де була одна з трьох точок видачі зброї усім, хто зголосився, була сила-силенна — знаю. Бачив. 25 лютого, щоб отримати автомат, довелося простояти у черзі п’ять годин. Кому не вистачило у той день, приходили у наступні, зранку. Загалом добровольців у Києві виявилося стільки, що з них одразу сформували бригаду, а потім з неї легко зробили дві. І від батальйону, в якому я починав службу, також довелося відбрунькувати ще один, бо мав перевищення штатної чисельності мало не удвічі.
Вже тепер то там то сям чуються закиди: та навіщо їм ту зброю роздавали, стільки було нещасних випадків. Так, випадки були. І ми про них теж, може, дізнаємося більше після перемоги. Але саме рішення ось так озброїти й сформувати бойові підрозділи з добровольців вважаю мудрим. Бо і на Київщині, й на Харківщині, і на Чернігівщині, й практично скрізь, де наступав ворог, такі підрозділи зупиняли його поруч із регулярними частинами сухопутних військ, прикордонниками, національною гвардією. А там, де регулярних частин забракло або не виявилося — і самостійно.
Що ж це за люди такі — добровольці? Що у них спільного, крім готовності зробити той чи інший крок назустріч непростому виклику і пожертвувати своїм добробутом, здоров’ям, життям? Чим добровольці 2022-го відрізняються від добровольців 2014-го? Ну, крім того, що і ті, й ті пішли воювати у своєму одязі та взутті, на своїх автівках. Теж складно відповісти. У моєму батальйоні служили люди різного віку, роду занять, рівня освіти. Більшість — місцеві, але хтось приїхав навіть із Закарпаття, бо почув, що у Києві зброю дають. Люди різних політичних поглядів, з різними хобі, різного достатку. Одинокі й сімейні, зокрема багатодітні.
А ще додам, далеко не ангели, а з усіма людськими гріхами. Поки небезпека гостра і загрозлива, це нівелюється. А щойно притлумлюється — усі гострі краї оголюються і погрожують поранити й кожного окремо, і весь підрозділ у цілому. Як, втім, і в будь-якому великому колективі.
Добровольці — це цінний ресурс держави, країни. Дуже цінний. Але — не оцінений. Ставши солдатами, вони стали заручниками всіх проблем, які містить наша недореформована армія. Вітання з Днем добровольця і нагороди — це чудово, це правильно. Але найкращим подарунком добровольцям стане запровадження у війську натівських стандартів управління, увага до проблем бійців, вичищення з армії тих, хто командує усе ще за радянськими лекалами. Ну і ще дещо, про що можна і треба написати ще з десяток колонок.
Олег ЛИСТОПАД, офіцер ЗСУ у відставці
Газета «Світ», №11 – 12, 2023