Стаття докторів фізико-математичних наук Ігоря Анісімова та Максима Стріхи викликала бурхливу дискусію на сторінці газети «Світ» у фейсбуці. Публікацію прокоментували десятки науковців.
Відповіддю авторам стала стаття Максима Мацали «У питанні плагіату сірого кольору не буває».
Подаємо на сайті газети «Світ» обидві статті. Ігор Анісімов та Максим Стріха, з огляду на дискусію та висвітлені в ній позиції, внесли в свою публікацію деякі правки. Первинний текст на ФБ: https://bit.ly/3OelAkc
Текст М.Мацали на ФБ: https://bit.ly/433DAC5
Ми переконані, що цими статтями обговорення важливих тем тільки починається.
Академічна (не)доброчесність: що з нею не так?
Якщо б хтось вирішив визначити головну проблему української науки й вищої освіти остатніх років за частотністю згадування в медіа, то академічна недоброчесність (в конкретній іпостасі плагіату) обігнала б, напевно навіть недофінансування і колосальні втрати, завдані російською агресією. Справді, спалахують щоразу нові плагіатні скандали. На рівні держави ухвалюються (і втілюються) суворі антиплагіатні заходи. Антиплагіатні перевірки (що забирають достатньо багато часу та зусиль усіх причетних осіб) стали реалією життя для всіх студентів та аспірантів. У друкованих та електронних ЗМІ рясніють заклики до «хірургічного втручання» щодо усіх проявів недоброчесності. З’являються щоразу нові антиплагіатні ініціативи: так, нещодавно було оголошено, що перевірку повинні проходити вже й рукописи всіх підручників і навчальних посібників.
Водночас у тих-таки медіа фатально бракує тверезої і спокійної розмови на тему: що так і що не так з нашою боротьбою з академічною недоброчесністю. Тому, не претендуючи жодною мірою на знання остаточної істини, спробуємо цією статтею окреслити декілька важливих, на нашу думку, тез, вартих ширшого суспільного обговорення.
Перше. Плагіат є, безумовно, злом, із яким потрібно боротися. Але плагіатні скандали не є «винаходом» сучасної України. Вони були завжди (відтоді як почалася наука в сучасному розумінням слова), і вони завжди боляче били по репутації втягнених у них учених. Так, на початку 18 століття розгорталася по-справжньому брутальна за її риторикою дискусія про першість у розробленні основ диференціального та інтегрального числення, в яку були втягнуті не лише її ініціатори, сер Ісаак Ньютон та Готфрід Вільгельм Ляйбніц, а й цілі наукові товариства, і навіть монарші двори.
І сьогодні історики науки не можуть з певністю відповісти: чи справді тут мало місце зловмисне запозичення кимось чужого результату, чи двоє особисто знайомих і безумовно обізнаних з працями один одного талановитих дослідників рухалися незалежно і паралельно? Коли б ми точно знали: Ляйбніц вкрав результат у Ньютона (чи навпаки), то когось із них (а, можливо, і обох разом) ми за принципом «нульової толерантності» мусили б викреслити з історії науки. Чи потрібно це робити через три століття – питання відкрите…
А якщо хтось хоче прикладу, ближчого до України, то ось він: у 1579 р. Алессандро Гваньїні видав у Кракові свій «Опис Сарматії Європейської», – і відразу ж Матвій Стрийковський (який служив під рукою у Гваньїні у війні проти московитів) звинуватив його, що той переписав текст його рукопису, виданого згодом у 1582 р. як «Хроніка Польська, Литовська, Жмудська і всієї Руси». У 1580 р. королівський суд визнав правоту Стрийковського. Тим не менше, текст Гваньїні досі живе самостійним життям, і перекладено його сучасною українською мовою було навіть дещо раніше (2007) за книгу Стрийковського (2011).
Підкреслимо: попри розвиток інформаційних технологій новітньої доби, суть проблеми плагіату суттєво не змінилася порівняно з часами Ньютона-Ляйбніца. Значно зросла тільки швидкісь, із якою створюються недоброчесні тексти і розгортаються відповідні скандали (що раніше були розтягнуті в часі на десятиліття). Та ще – можливість комп’ютерної перевірки текстових збігів дала в руки кожному, хто того бажає, нову зброю, використання якої дозволяє швидко сформулювати звинувачення в недоброчесності (яке, однак, щоб стати цілком доказовим, повинно пройти ше й експертну верифікацію).
Друге. Поняття академічної недоброчесності не зводиться, як відомо, лише до плагіату. Сюди належить так само і фальсифікація експериментальних даних (або маніпуляції з ними). Це явище є особливо небезпечним, коли йдеться, наприклад, про спотворення даних клінічних досліджень на догоду фармацевтичних компаній, що відбувається сьогодні в багатьох країнах – за цим стоїть просування на ринок некорисних, а то й просто шкідливих препаратів. Нещодавнє опитування 2674 лікарів і 134 студентів-медиків у США показало: лише 39% у віковій групі до 34 років і 70% у віковій групі 65+ вважають клятву Гіппократа чимось суттєвим. Отже, знов-таки йдеться не про суто українську проблему.
До академічної недоброчесності належать і необґрунтованість наукових висновків, і замовчування «незручних» джерел, і «підгонка» тематики й результатів досліджень під кон’юнктуру (зокрема, й політичну). Сьогодні до цього ряду долучають і штучне роздування списків використаних джерел, самоцитування, «перехресне цитування» та інші хитрощі, покликані наростити наукометричні показники автора та його колег (зокрема, відомий сьогодні всім навіть у позанаукових колах індекс Гірша). Причому ці проблеми набувають дедалі більшої гостроти. Згідно з нещодавнім опитуванням журналу «Nature», близько 70% респондентів-науковців відчували тиск з боку рецензентів, спрямований на те, щоб спонукати їх додати до статті зайві в ній (але потрібні рецензенту для зростання його наукометричних показників) посилання.
Чесно кажучи, остання цифра взагалі ставить під сумнів довіру до основи основ забезпечення академічної доброчесності – системи незалежного рецензування (peer review), яку почав створювати ще в найпершому в історії науковому журналі «Philosophical Transactions» cучасник і друг Ньютона секретар Королівського товариства Генрі Ольденбург. Система не витримала саме «випробування наукометрією» – до настання епохи «нарощування Гіршів» вона працювала три століття більш-менш надійно. (Автори вдячні відомому вченому-гідромеханіку, академіку НАН України Віктору Грінченку, який звернув їхню увагу на ці цифри в глибоко аргументованій доповіді «Чи все гаразд у сучасній науці», виголошеній на ХХ академічних читаннях пам’яті першого президента АН вищої школи України професора В.І.Стріхи 8 квітня 2023 року).
Ці всі проблеми активно дискутують на Заході. Там для цього існують спеціальні авторитетні міжнародні журнали (наприклад, «Public Understanding of Science», що друкує статті про всі рівні взаємодії науки, включаючи медицину й технології, і суспільства). Але в нас на ці речі звертають значно менше уваги. В Україні медіа воліють говорити чи не виключно про плагіат – на рівні відомих усім сьогодні таблиць текстуальних збігів.
Нарешті, ще одна проблема, тісно пов’язана, на нашу думку, з академічною доброчесністю – це конкурси на фінансування наукових проєктів. Точніше, критерії виявлення переможців, коли основна кількість балів часом нараховується за минулі досягнення авторів проєкту, а змістовна частина самого проєкту значною мірою виявляється недооціненою. Більш того, доволі часто на третій план відходить питання про те, наскільки цей проєкт є важливим саме для нашої країни, яка, власне, його фінансує. Такий підхід не тільки різко звужує коло учасників. Гірше, що він штовхає до запрошення в авторський колектив сторонніх дослідників з високими показниками, які фактично не є авторами проєкту і не планують брати реальну участь у його виконанні. На такий аспект академічної недоброчесності, здається, навіть самі науковці звертали дотепер явно недостатню увагу.
Третє. Принаймні деякі з комп’ютерних програм перевірки на плагіат доведені до абсурду. Якщо дослідник тривалий час займається певною проблематикою, то огляди літератури на початку його статей майже обов’язково міститимуть текстові збіги. Програми сприймають це як самоплагіат. Слава Богу, абсурдність боротьби з самоплагіатом більшість наче вже усвідомила, й тут готуються зміни до законодавства. Але дехто й далі розцінює запозичення з власних таки текстів як непрощенний гріх, гідний тяжкого покарання.
Гірша ситуація з низкою галузей соціогуманітаристики, які за природою своєю вимагають розлогого цитування джерел. Якщо, скажімо, цитати з давніх літописів антиплагіатні програми поки не ідентифікують, то ось цитати з сучасної нормативної бази виловлюють на 100%. А без таких цитат неможливі дослідження не лише в галузі права, а й, скажімо, в надзвичайно актуальній для нас зараз тематиці політик у сфері історичної пам’яті. Тут сумлінних дослідників можуть легко назвати плагіаторами (доклавши на підтвердження таблиці текстуальних збігів) – і численні сайти радо підхоплять без перевірки цю інформацію, не даючи звинуваченим часу й змоги виправдатися.
Четверте. Природничі науки живуть за своїми універсальними законами, які краще вкладаються в різні формалізовані алгоритми. Натомість гуманітарне знання має свою специфіку, яка часто полягає в пошукові та встановленні в певній загальновідомій інформації принципово нових сенсів. Тому сам факт плагіату тут має підтверджуватися не так таблицями текстових збігів (вони можуть бути лише першим етапом аналізу), як експертними оцінками, які фіксують або несанкціоноване запозичення чужих, або створення нових оригінальних сенсів. Натомість, як уже йшлося вище, майже всі наші плагіатні звинувачення в цій сфері базовані лише на таблицях текстових збігів (часто виконаних людьми, дуже далекими від відповідної галузі гуманітаристики).
П’яте. Хоч законодавство покладає функцію остаточного вердикту в сфері академічної доброчесності (винен – не винен) на НАЗЯВО, такий вердикт часто (й безапеляційно) виносять також численні окремі активісти, або недержавні антиплагіатні структури, які звертаються зі своїми висновками не до НАЗЯВО (і не до суду), а безпосередньо до широкої громадськості, ігноруючи конституційний принцип «презумпції невинуватості» й вимагаючи по суті «громадянської смерті» того або іншого звинуваченого. Але, як ми писали вище, звинувачення, базовані лише на таблицях текстуальних збігів, не завжди бувають на 100% доказовими. До того ж, певні учасники процесу можуть переслідувати при цьому й власні цілі, далекі від проголошеної мети очищення науки й освіти.
Адже дедалі більше впадає в око, що багатьом нашим плагіатним розслідуванням останніх років притаманна вибірковість, за якою стоїть часом виразна політична вмотивованість. Напевно, таки безумовно погана (на нашу думку не-фахівців, причетних, однак, до процесу викладання фізики) дисертація Катерини Кириленко була, скоріш за все, нічим не видатною на тлі більшості інших докторських, захищених за її спеціальністю. Слід визнати: ситуація в окремих сферах нашої гуманітаристики справді сумна, хоч це і не стосується гуманітаристики в цілому – наші історія, філологія, мистецтвознавство тощо вже достатньо добре інтегровані в світовий контекст і продукують повновартісні важливі для суспільства тексти. Але суспільну увагу саме до цієї дисертації було прикуто через високу урядову посаду чоловіка дисертантки В’ячеслава Кириленка.
Багато науковців досі щиро переконані: основною проблемою української науки залишається те, що Катерину Кириленко не було як слід покарано (у нас виникає принагідне запитання: а чому цього не зробило, вже після зміни уряду, до якого входив В’ячеслав Кириленко, НАЗЯВО, маючи для того формальні повноваження?). Така переконаність і «зацикленість» на покаранні (якщо треба – навіть з порушенням усіх процедурних вимог!) зрозумілі, але вони навряд чи сприяють успішному подоланню інших численних нагальних викликів, які стоять перед українською наукою – бодай тому, що центр уваги з загальної системної проблеми переноситься на частковий простий випадок: позбавимо Катерину Кириленко докторського диплому, і все відразу стане добре.
На жаль, наприкінці 2019 р. зосередженість значної частини активної академічної спільноти лише на невідворотності покарання за недоброчесність фактично сприяла зриву тодішнім керівництвом МОН уже підготовленого запровадження базового фінансування наукових досліджень у ЗВО, яке мало б колосальне значення для «європеїзації» нашого наукового ланшафту. Тодішня молода команда МОН рішуче закривала різні недоброчесні ради й журнали, – і тому активісти (переважно з середовища НАН або з сектора NGO, яким особисто ця проблема ніколи не боліла) «пробачили» їй і 500 млн. грн. не використаних за призначенням бюджетних коштів, уже виділених на фінансування університетської науки, і поламані долі молодих і старших людей, яких було звільнено за браком цих коштів з університетських НДЧ…
Але якщо раніше хтось іще міг сумніватися в наявності політичних мотивів у ініціаторів антиплагіатних розслідувань, то після гучної історії зі звинуваченням у плагіаті нинішнього міністра Оксена Лісового ці сумніви відпали. Знов таки, ми (будучи просто діючими науковцями, далекими від філософської проблематики) не віримо, що захищена в 2012 році дисертація Оксена Лісового була важливим словом філософської науки, – адже, на відміну від свого батька, відомого дисидента Василя Лісового, його син філософією ніколи професійно не займався, і чиста любов до мудрості навряд чи була головним стимулом для написання цієї роботи. Але не підлягає сумнуву, що його дисертацію було вирізнено з десятків і сотень інших і терміново піддано перевірці (а результати перевірки оприлюднено без будь-яких висновків НАЗЯВО) саме для того, щоб завадити Лісовому стати міністром (або завдати призначеному вже міністрові максимальних репутаційних втрат на майбутнє).
Всі пам’ятають, що обґрунтовані звинувачення в плагіаті було висунуто й проти попередника Лісового на посаді, Сергія Шкарлета. Наважимося, однак, висловити «єретичну» думку: розглядаючи його спадщину «інтегрально», доходимо висновку, що не дисертація була, напевно, його найбільшим гріхом. Насамперед (говоримо лише про наукову сферу – нехай освітяни сформулюють свої претензії), він залишив по собі цілком розбалансовану систему підтримки університетської науки, де відкритий і прозорий конкурс наукових тем знову замінено закулісними волюнтаристськими практиками часів міністра Табачника, коли переможцем можна було «призначити» будь-кого.
«Піклування» колишнього міністра про університетську науку наочно демонструють цифри: якщо на діяльність Національного фонду досліджень передбачено в 2023 р. 467 млн. грн. (цифра теж невелика, але її можна, коли не виправдати, то зрозуміти з огляду на реалії воєнного часу), то на базове фінансування досліджень в усіх університетах МОН – аж 16 млн., а на всі без винятку наукові теми, виконання яких розпочинається цього року – 140 млн. Ці цифри можна пояснити тільки абсолютною байдужістю колишнього керівництва МОН до науки в університетах взагалі.
Тому чергові розмови про «плагіатора Шкарлета» тільки зсувають у суспільній свідомості акцент із найважливіших провалів команди колишнього міністра на речі болючі, але все ж таки значно менш вагомі для конкретних науковців, яких сьогодні далі масово скорочують з університетських НДЧ (руйнуючи тим наукові школи, що складалися десятиліттями, частина з яких має велике значення й для нашої обороноздатності).
Шосте. Досі об’єктом викриттів ставали здебільшого соціогуманітарні дисертації. Проте, якщо предметом антиплагіатних перевірок стануть і підручники (як це вже оголошено), ситуація може змінитися. Адже завдання підручника, як правило, полягає в тому, щоб донести до читача знання, отримані не автором, а іншими дослідниками до нього (особливо це стосується шкільних підручників та університетських підручників з фундаментальних дисциплін). Тому тут обов’язково наводяться результати, запозичені з наявної літератури. Підручники за природою своєю є до певної міри компілятивними. Кожен підручник з механіки містить переказані приблизно тими ж словами три закони Ньютонової динаміки, – причому без точного посилання на перше видання «Математичних принципів натуральної філософії» (Лондон, 1687). (Серед науковців побутує жарт, що містить велику частину істини: найвищий ступінь визнання вченого – це цитування його результатів як загальновідомих, тобто без посилання на відповідні піонерські публікації).
Новаторство доброго підручника може полягати насамперед у порядку викладення матеріалу, встановленні логічних зв’язків між різними змістовними блоками, оригінальному розставленні акцентів, правильному вживанні термінології, нарешті, просто ясному, зрозумілому й цікавому для студента викладенні матеріалу (особливо з класичних, нормативних дисциплін). Але це все може показати тільки сумлінне експертне оцінювання колегами-науковцями (яке й передбачалося інститутом наявного дотепер рецензування й розгляду різними методкомісіями).
Натомість проста комп’ютерна перевірка тексту цих (насправді найважливіших для підручника) чинників зовсім не враховує. І тут для окремих «антиплагіаторів» (які, як ми побачили, не завжди є лицарями без страху і докору) з’явиться по справжньому широке поле для дефамації опонентів і зведення порахунків з ними. На жаль, можемо спрогнозувати: наявні в науковому середовищі конфлікти в наших умовах хтось неодмінно почне розв’язувати й цим способом…
Сьоме. Вже зараз наукова спільнота приділяє значну частину свого часу й зусиль перевірці на плагіат студентських робіт (насамперед – випускних кваліфікаційних) та дисертацій. Водночас цілком відкрито працює велика кількість фірм, які пропонують за відповідну оплату написати замість замовника що завгодно – від шкільної контрольної до дипломної роботи або навіть докторської дисертації. Як ці речі співвідносяться між собою? Зазначимо, що якість тексту такої дипломної чи дисертації може бути цілком прийнятною, зокрема, вона може й не містити плагіату.
Один із нас спробував кілька разів надіслати заяви до Нацполіції, доклавши зірвані зі стовпів та стін навколо «червоного корпусу» КНУ оголошення про написання дипломних робіт і дисертацій з телефонами потенційних виконавців. Надходила незмінна відповідь: підстави для порушення справи відсутні…
Восьме. Насамкінець слід констатувати: наша всенародна боротьба з плагіатом мала безсумнівні успіхи (багато вчених вперше усвідомили очевидну річ: списувати – погано). Але вона народила вже й чимало перегинів, які аж ніякою мірою не сприяли поліпшенню моральної атмосфери в нашій науці (і створили серйозні додаткові проблеми для сумлінних дослідників і викладачів). Деякі з них уже намагаються виправити.
Схоже, з самоплагіатом активно боротися більше не будуть – і слава Богу. Бо надто це вже відгонило Гоголевим «сам у себе свою ж украв кобилу». Тільки думка сформованого наукового середовища може визначити, наскільки доцільно й етично розгорнуто повторювати певні положення, отримані автором, у його наступних роботах (часом цього не уникнути просто з міркувань полегшення розуміння цих робіт – змушувати читача весь час знаходити щось за посиланнями теж не надто добре). Але жодних адміністративних санкцій тут, на нашу думку, бути не повинно.
Натомість уже придумали і збираються втілювати в життя ще гіршу від боротьби з самоплагітом ідею антиплагіатної перевірки підручників, наслідком якої може стати те, що багато людей (зовсім не обов’язково справжніх плагіаторів) просто не захочуть тепер влазити в сумнівну справу створення нових навчальних текстів. Реально це означатиме, що багатьох наших студентів далі навчатимуть за російськомовними старими підручниками (адже за чимось навчати їх треба, – а не всі ще, на жаль, здатні робити це за новітніми англомовними, до речі, теж не завжди якісними).
З відгуків на перший «фейсбучний» варіант цієї статті (які розділилися: критики, не добираючи слів, громили нас на ФБ, а прихильники – писали слова підтримки на особисті адреси) ми довідалися про ще одну приголомшливу за безглуздістю інціативу: в деяких вишах на плагіат взялися перевіряти ще й курсові (дарма що вони не є науковими роботами). Якщо цей тренд (як тепер прийнято казати) продовжиться, то слід очікувати, що скоро й школярам небажано буде переказувати урок словами підручника…
Водночас (про це ми теж довідалися з відгуків), є вже й комерційні програми, які переформатовують текст так, що комп’ютерна перевірка текстуальних збігів не виловлює – і тільки уважний рецензент може звернути увагу на важкий і неприродній виклад.
Тож висновок, який ми хочемо донести до колег цією статтею, доволі простий, і, на нашу думку, очевидний: академічна (не)доброчесність не зводиться лише до наявності чи відсутності плагіату (є й інші не менш негативні вияви, про які теж треба говорити, і з якими теж потрібно боротися). І навіть інтегрально, з усіма супутніми чинниками, ця (не)доброчесність є важливою, але все ж далеко не єдиною проблемою нашої науки. Проблеми браку фінансування, катастрофічно зруйнованої наукової інфраструктури, відпливу кадрів, низького рівня наукового менеджменту, відсутності ефективної інноваційної системи є аж ніяк не менш гострими.
І розв’язувати їх можна в комплексі: благополуччя в одній окремій сфері за повного провалу в усіх інших тут бути не може. До того ж, для успіху потрібно боротися з причинами, а не з наслідками. Наприклад, поки панує гасло «Publish or perish!» – «Публікуйся, або загинь» – і поки в критеріях конкурсів індекс Гірша цінується вище від самого змісту проєкту, ніякими адміністративними заходами й заборонами не вдасться повністю перекрити різні хитрі шляхи штучного накручування наукометричних показників…
Боротьба з академічною недоброчесністю точно не повинна бути знаряддям зведення (навколо)наукових порахунків. Ця боротьба повинна вестися академічними методами і в академічній площині (й не завдавати при тому надмірних проблем сумлінним науковцям і студентам). І вона повинна враховувати досвід історії світової науки, яка засвідчує: боротьбу за академічну чистоту не можна доводити до абсурду, вимагаючи під гаслом «нульової толерантності» викреслити з історії науки чи то Ньютона, чи то Ляйбніца, чи то їх обох разом (або тавруючи званням «посіпаки» тих, хто видав сучасною українською трактат плагіатора Гваньїні, що за чотири з лишком століття теж перетворився на важливе історичне джерело).
Так, мета боротьби з плагіатом – поза всякими сумнівами благородна, і ніхто з нормальних людей цього під сумнів не ставитиме. Але історія наводить нам безліч прикладів того, що відоме гасло Макіавеллі – «висока мета виправдовує засоби» – часто призводить до того, що «засоби спотворюють мету». Про цю максиму (яку вперше сформулював у такому вигляді, здається, Ганді) теж потрібно пам’ятати.
Тому, всіляко підтримуючи боротьбу проти академічної недоброчесності (і не лише в «плагіатній» її іпостасі), ми не можемо водночас підтримати вибірковість окремих антиплагіатних перевірок, передчасні й безапеляційні висновки, висловлені часто в категоричній і образливій формі, неповагу до встановленої законом процедури, нав’язувану зараз боротьбу із запозиченнями у дидактичних, компілятивних за природою текстах (де без тієї чи іншої міри цих запозичень обійтися в принципі неможливо), надмірні й завідомо нездійсненні вимоги до навчальних (ніяк не пов’язаних з наукою) робіт студентів, й багато інших речей, якими ця боротьба в нас часом супроводжується.
Хоча, звісно, ці застереження жодною мірою не дають підстав сумніватися в чистоті намірів більшості тих активних науковців, які долучилися сьогодні до процесу очищення нашої науки, і особливо – відомих усім окремих «неблагополучних» її секторів.
Ігор Анісімов, доктор фізико-математичних наук, професор
Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, професор
У питанні плагіату сірого кольору не буває
Нещодавно доктори наук, професори І. Анісімов та М. Стріха опублікували свою статтю «Академічна (не)доброчесність: що з нею не так?». Вважаю цю статтю відверто маніпулятивною. Так, академічний плагіат не був і не є єдиним індикатором академічної недоброчесності, і не є ключовою проблемою функціонування науки в Україні. Однак, це – маркер.
Маркер професійної непридатності. Маркер толерантності до брехні. Розлогі маніпуляції, спрямовані на применшення ролі виявлення академічного плагіату у дисертаціях високопосадовців, теж є певним маркером.
Кожна із семи тез авторів статті є, власне, такою маніпуляцією.
Маніпуляція № 1. Автори стверджують, що академічний плагіат не є «винаходом» України і зустрічався ще дуже давно. Наведений історичний дискурс – цікавий, але не має нічого спільного із реальністю ХХІ століття. Будь-яка дисертація, захищена в незалежній Україні, наявна у відкритому доступі у Національному репозиторії академічних текстів. Електронний доступ, відкритий, для кожного і для кожної роботи (крім тих, що містять державну таємницю). Усі наукові публікації наявні в Інтернеті і мають електронний ідентифікатор. Як можна порівнювати ці факти і події минулих віків, коли не було не лише Інтернету, а й сталої комунікації між державами – для мене не загадка, проте сюрреалізм.
Маніпуляція № 2. Автори нагадують, що, крім академічного плагіату, існує безліч інших проблем у сфері академічної доброчесності. Це, звісно, так. Та не дуже зрозуміло, чому це не стало предметом обговорення окремої статті? Чому автори не наводять приклади різних успішних громадських ініціатив, що боряться з іншими – крім плагіату – негативними явищами у науці?
Якщо певні активісти, волонтери виявляють плагіат у дисертаціях, але не досліджують інші аспекти академічної недоброчесності – це їхній вибір. Не тому, що вважають інші проблеми науки малозначущими. Це – активісти, волонтери, а не державні службовці, у яких є певний вичерпний перелік посадових обов’язків. Применшення ролі праці антиплагіатних активістів тільки на основі даного судження – маніпулятивне чисто за своєю суттю.
Маніпуляція № 3. Автори згадують «деякі з комп’ютерних програм перевірки на плагіат». У цьому твердженні уже є помилка: ці програми перевіряють наявність текстових збігів, а не наявність академічного плагіату. Академічний плагіат – в ідеях, результатах, висновках, які мають бути власними. Навіть огляд літератури, який зазвичай є першою великою частиною будь-якої дисертації, має бути авторським аналізом та містити коректні посилання на усі роботи, що згадуються. Тоді як пряме цитування законів, нормативних документів, математичних формул тощо, звісно, буде текстовим збігом. Але не академічним плагіатом.
Чи є в авторів статті хоча б один приклад, де порівняльні таблиці із виявленим плагіатом у дисертації якогось високопосадовця, переважно показували збіги саме у цитуванні юридичних документів чи суворо прописаних методик експерименту? Очевидно, що за такої ситуації автори дисертації легко могли б захистити свою позицію та спростувати звинувачення у плагіаті. Ми ж можемо спостерігати, що практично щоразу ці порівняльні таблиці містять скопійований текст саме у тих частинах дисертації, де мають бути власні думки, аналіз та висновки.
Маніпуляція № 4. Автори стверджують, що пересічна людина не може лише на основі порівняльних таблиць, де виявлено копіпаст цілих абзаців тексту, що не стосуються цитувань нормативних документів чи законів, давати висновок про наявність плагіату. Вважаю, що детальна, фахова експертиза є необхідною, наприклад, для виявлення фальсифікацій та псевдонауки. Однак і це не гарантує коректну роботу «експертів». Півроку минуло з того часу, як Національне агентство забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) прийняло скаргу про фальсифікацію даних у докторській дисертації дослідниці Голодомору пані Стасюк. Нещодавно НАЗЯВО вирішило призначити чергові «експертизи», попри чисельні факти, уже наведені різними фаховими істориками.
Однак виявлення плагіату є незрівнянно простішим завданням, доступним будь-якій людині, здатній мислити критично. Чорне – не біле. І аж ніяк не «сіре». Адекватна людина, коли бачить скопійовані абзаци тексту, включно із орфографічними помилками, наявними в «оригіналі», уже не потребує ніяких «експертиз». Які у нашій державі чомусь можуть тривати багатьма місяцями.
Маніпуляція № 5. Найбільш небезпечна. Автори припускають, що антиплагіатні активісти перевіряють дисертації вибірково, фокусуються на високопосадовцях – міністрах, депутатах, ректорах. Зокрема, згадуючи кейс дружини екс-міністра В. Кириленка, який мав «принципову позицію підтримки української умови». Таке протиставлення – борців з плагіатом та «захисника української мови» – уже є маніпулятивним і навіть небезпечним, і тут зупинюсь трохи детальніше.
Перше, щодо «вибірковості». Дане звинувачення звучить, наче певний борець з плагіатом намагається очорнити, спаплюжити репутацію конкретного високопосадовця чи політика. Але плагіат у дисертаціях інших людей неможливо підробити, створити «з нуля», вигадати. Це просто, як аксіома: плагіат є, або його немає. Нагадую, усі дисертації повністю відкриті для кожного у Національному репозиторії академічних текстів. Чи можуть професори Анісімов та Стріха згадати хоч один випадок фальсифікації виявлення плагіату у дисертаціях Кириленко, Яценюка, Шкарлета, Бабака, Ющенка, Лісового? Сумніваюсь.
Друге, щодо «захисника української мови». Процитую слова вигаданого персонажа із прози відомого письменника Джорджа Мартіна: «Хороші вчинки не скасовують погані, як погані вчинки – хороші». Ніяка діяльність В. Кириленка (колишнього міністра) на захист української мови (як згадують про це професори Анісімов та Стріха) не може бути індульгенцією для плагіату у дисертації його дружини. Дисертації, де міститься відверта псевдонаукова маячня про Лептонного Бога – факт, який професори Анісімов та Стріха чомусь у своїй статті не згадали.
Маніпуляція № 6. Автори стверджують, що перевірка тексту «на плагіат» перешкоджає створенню нових якісних підручників. Знову нагадаю, що комп’ютерні програми перевіряють збіги у тексті, а наявність академічного плагіату виявляє людина шляхом простого порівняння опублікованих праць. І будь-яка експертиза швидко покаже, чи є у підручнику плагіат (без належних цитувань), чи текстові збіги лише сформовані цитуванням, наприклад, законів України.
Маніпуляція № 7. Автори нагадують, що, крім проблеми академічного плагіату, ще є жахлива ситуація із «фабриками» дисертацій та інших кваліфікаційних чи наукових праць. Так, ця проблема є, і вона потребує вирішення на законодавчому рівні. А також посилення діяльності правоохоронних органів. Лише не дуже зрозуміло, чому автори статті згадують у даному контексті антиплагіатних активістів, наче звинувачуючи їх у відсутності боротьби з даними «фабриками». Врешті-решт, з цим має боротись держава, а не волонтери за власний час і кошт.
Маніпуляція № 8. Про «наявність політичних мотивів» у звинуваченні у плагіаті чинного міністра освіти і науки Оксена Лісового. Чи є вони насправді? Власне, одна і та ж особа опублікувала порівняльні таблиці з виявленим плагіатом у роботах Шкарлета (екс-міністра) та Лісового. До цього активістами неодноразово публікувались дані про плагіат у дисертаціях високопосадовців в урядах та фракціях парламенту, сформованих різними політичними силами.
Невже професори Анісімов та Стріха стверджують, що перевірка дисертації чергового очільника наукової та освітньої галузі може бути «політично мотивованою» та «вибірковою»? Важливо, що Міністр освіти і науки – голова Атестаційної колегії Міністерства, яка затверджує присвоєння наукових ступенів та вчених звань. Тому суспільство очікує на остаточний, формальний підсумок цієї історії про Оксена Лісового та його академічну доброчесність. Що ж заважає НАЗЯВО уже другий місяць поспіль зробити «експертний» висновок про академічний плагіат у дисертації Лісового? Може, занадто «багатий» фактаж із порівняльних таблиць, уже підготовлених і надісланих різними волонтерами до Агентства?
Наука – це, в першу чергу, про чесність із самим собою. Без цього неможливе реальне наукове відкриття, неможливий достовірний експеримент. Коли Оксен Лісовий не зміг захистити свою позицію, спростувати звинувачення у виявленому плагіаті у своїй роботі, а «звернувся до НАЗЯВО» – це вже нечесно і перед суспільством.
Наостанок – трохи лірики. У молодіжному сленгу є таке поняття, як тролінг. Висміювання на межі іронії та сарказму, найчастіше завуальоване певним чином. Тролінг буває тонкий, себто витончений, ледь помітний. Його часто спроможні виявити лише мислячі, досвідчені люди. Ще буває тролінг товстий. Він найчастіше смішний, а розрізнити його не здатні тільки інтелектуально обмежені люди.
У статті шановних професорів Анісімова та Стріхи тролінг аж ніяк не тонкий. Та ще й не смішний.
Максим Мацала, PhD