15 травня виповнюється 150 років від дня народження очільника Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського (1873–1945). Про це нагадує Український інститут національної пам’яті. Українська Держава (29 квітня — 14 грудня 1918 року), очолювана Скоропадським, була однією з форм української державності й одним з етапів національно-визвольних змагань.
Нащадку давнього козацького старшинського роду судилося народитися і померти далеко від України — народився 15 квітня 1873 року в німецькому Вісбадені, а помер 26 квітня 1945-го у Меттені (Баварія) від поранення під час бомбардування. За два тижні до завершення Другої світової війни у Європі.
Історики по-різному оцінюють його роль, але в Українській революції 1917 – 1921 років і у творенні Української Держави сім з половиною місяців його правління відіграли важливу роль. А чимало з того, що створено за той час, витримало важке випробовування більшовицьким часом і досі є надбанням України, невіддільним атрибутом її існування. Наприклад, Національна академія наук України та Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського.
Наша авторка — заступниця генерального директора з наукової роботи Шевченківського національного заповідника у Каневі Світлана Брижицька — знайомить із записами відвідувачів Могили Тараса Шевченка у «Книзі вражень для відвідувачів» періоду правління Гетьмана Скоропадського.
ГЕТЬМАН ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ
і відвідувачі Тарасової гори
Саме в цей короткий період Гетьманщини було розпочато реалізацію рішення про Національну Святиню, внесеного перед цим, за часів Центральної Ради, Симоном Петлюрою спільно з Василем Королевим-Старим, і йшлося в ньому про захист Чернечої гори й Могили Тараса Шевченка на державному рівні.
9 квітня 1918 року надзвичайна сесія Київської губернської управи ухвалила рішення про надання коштів для фінансування пам’яткоохоронних заходів на могилі Т.Г. Шевченка у Каневі. А за нової влади — 10 червня 1918 року Уряд Української Держави визнав могилу Т.Г. Шевченка національною власністю. До тодішнього власника земельної ділянки Володимира Науменка звернулися з проханням передати Могилу Т.Г. Шевченка Українській Державі, а 26 липня 1918 року Уряд Павла Скоропадського асигнував 51535 карбованців «на укріплення місцевості біля могили Т.Г. Шевченка».
Ще з кінця ХІХ ст. на Тарасовій горі люди записували свої враження від побаченого до «Книги вражень для відвідувачів», що була в Тарасовій світлиці. Пишуть відвідувачі й нині в таких рукописних книгах, яких нараховується вже близько 80. Усі вони зберігаються у фондах Музею Тараса Шевченка на Тарасовій горі.
Серед величезного масиву цих записів виокремлено й ті, що стосуються Гетьмана Павла Скоропадського.
Як свідчать історичні документи, за правління Гетьмана Скоропадського в Україні відбувалися стабілізація господарства, відродження української культури та освіти. Але курс Уряду Української Держави на реставрацію дореволюційних порядків на селі, орієнтація на великих землевласників і відновлення поміщицьких землеволодінь відштовхнула від влади селянство. Населення було незадоволене тим, що вилучалося продовольство для вивезення до Німеччини, і чинило спротив такій політиці. Почалися збройні виступи.
Тому записи у книзі вражень за цей час щодо самого гетьмана Скоропадського та його політики суціль негативні. І саме до Тараса Шевченка люди несли всі свої потаємні думи й сподівання. У цих записах відчувається і дух того часу, і відповідна лексика, і складність для людей розібратися у причинно-наслідкових подіях, і складність для нової влади керувати процесом змін.
До прикладу — запис останнього квітневого дня 1918 року. Автор віршованого відгуку вважає, що у всьому винні іноземні загарбники: «Як триста років вона (Україна — С. Б.) була / В москаля в неволі. / Вирядили цього врага / І трудом, і кров’ю; / Там поляг наш бідолаха… / За братерство й волю… / А ще тяжче пережити / Це время кроваве…./ Вільна моя Україно, / Не вмирай ніколи!..».
Селяни вважають, що в часи Центральної Ради було краще. 6 травня Михайло Овдієнко пише у книзі вражень: «Будемо дальше ще упертіше продовжувати… боротися за визволення нашого пролетарського люду із національної і соціальної неволі». «Батьку! Твій революційний дух загартовує наші серця. Незабаром ми вийдемо на останній бій зо всіма гнобителями нашої національної, соціальної волі. Уже дехто є готовий віддать своє життя за Українську Самостійну Селянсько-Робітничу Республіку», — запевняє Тараса Шевченка добродій Олекса того ж дня.
Три записи за 16 травня також спрямовані проти політики Гетьмана України. У першому запису читаємо: «Гетьмани встали. Знаходяться люди, що й червоні жупани одягають, але від усього цього тільки шкода волі українського люду. Може, тут спричинилось його власне недбальство, може, ще що, але доведеться пересвідчитись, що воля народня підупадає саме в цей час повстання гетьманів, затоплення червоними жупанами».
Другий запис залишив робітник А. Ковбаса з Катеринослава: «Ти спочиваєш, батьку, / Серед степу у могилі / На Вкраїні милій, / І не чуєш, і не бачиш, / Як її, рідненьку, / Розпинають і руйнують / Сини поманеньку. / Брати твої, Тарасе, / Сини України, / Позбулися сили, волі / За часів руїни. / Появилися гетьмани — / Волю закували / І тяжкою, злою силой / Людей угнітали».
Зрада «братів твоїх, Тарасе, синів України» на переконання Петра Шевченка, робітника з Катеринослава, автора третього запису, є причиною незгоди і поразок українців: «Батьку рідненький Тарасе! Ніколи не забуду твої святі слова «кругом неволя і неправда (у Т. Шевченка: «кругом неправда і неволя» — С. Б.), народ замучений мовчить, а на апостольськім престолі чернець годований сидить»… О! Горе, лихо нам. Не успіли одні кайдани скинути, як знову тирани-людожери другі кують — неволі й рабства, а в Києві на престолі знову гетьман-чернець сидить… Поки сонечко сяє, буде віра в наших душах жить на краще життя обездоленого народу і на смерть нашим лютим ворогам, ще поки сила буде в нас, будем бороться за волю і правду».
23 травня російська делегація на українсько-російських переговорах у Києві нарешті визнала Україну самостійною державою. 25 травня 1918 року жаліється Шевченкові на політику Гетьмана Скоропадського А. Шляховий: «Мав я щастя побувать на могилі, де почиває твій прах, Батьку. Ех… Якби ти встав та подивився, що коїться в цей час на Вкраїні: Зажурилась Україна — тяжко стало жити. / Насунулась із захода сила німців ситих. / Дали ката нам Гетьмана, свого побратима. / Та почав він дерти шкуру з брата-селянина. Можна, Батьку, сказати твої пророчі слова: Доборолась Україна до самого краю. / Гірше ляха свої діти її розпинають. Знову постає, що і царята, і старчата, янголята й собачата — різне це на світі… Ще на прощання скажу, що з тих, які приходять уклониться твоєму прахові, чимало є катів. Вони не розуміють твого пророчого слова. А. Шляховий. 1918. 25 травня».
Тут варто звернути увагу на слова дописувача про «ката Гетьмана, свого побратима». Насправді, коли німецькі війська вступали до Києва, то колишній генерал і Отаман Вільних козаків Павло Скоропадський спостерігав за цим дійством із вікон готелю «Кане», де тоді мешкав. З одного боку він тішився, що місто звільнене від більшовиків, а з другого — жалкував, що чужі люди наводять лад і, очевидно, що не задарма. Коли колони німецьких військ рухалися до центра міста, то на Софійський майдан для проведення молебню і військового параду приїхали С. Петлюра та Є. Коновалець, а пізніше — В. Голубович та М. Грушевський. Павла Скоропадського серед них не було. Окупантів, про яких пише обиватель, запросили у країну Центральна Рада, соціал-революціонери й соціал-демократи, аби визволити її від комуно-московських загарбників. А пізніше переконували населення, що німецько-австрійські війська запросили в Україну поміщики та всякі експлуататори. Восени 1917 року Центральна Рада і Генеральний Секретаріат не вважали за необхідне створити професійну регулярну армію, а навесні 1918 року вже змушені були годувати австро-німецьку — 450-тисячну. Ось тільки цей тягар ліг на плечі українських селян. Німці у внутрішні справи України не втручалися, але брали все, що їм належало згідно з умовами Брестського мирного договору.
У подальшому невдоволення селян було вмотивоване тим, що вони стали жертвами чужих військовиків, котрі проводили «карні експедиції», ініційовані землевласниками Волині, Поділля, Лівобережної й Степової України, аби примусити відшкодувати заподіяні їхнім господарствам збитки шляхом стягнення контрибуцій та примусових відробітків.
За 25 травня 1918 року читаємо такий запис: «Був на могилі рідного батька Тараса, але у які часи. Люди! Люди, що Ви робите? Розіп’яли свободу і топчете матір, схаменіться, подайте руку брат братові. Сьогодні привезли поліцію наводити порядки. Сором… сором… Полтавська губ.[ернія], Переяславський повіт. Трегуб».
Показово, що напередодні, 24 травня 1918 р. у Києві було створено опозиційний до уряду Гетьманату Український національно-державний союз (УНДС) із представників різних партій (соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників, хліборобів-демократів тощо), який виступив проти реставрації російської державності в Україні. Два розлогі записи за 1 червня 1918 року, перегукуються між собою за змістом. Обидва автори стурбовані долею України, національним зрадництвом українців, їхнім відходом від національної справи, нівеляцією національної самосвідомості. Отже, у першому записі «син України» пише: «Сини України малосвідомі і самі не бачать, що творять: топчуть ногами рідну Україну, а вороги волі і щастя України користуються цим і хотять поневолити обездолений народ її… Але, любий батьку, поки ми, сини України, будем жити, доти будем боротися за волю й добробут матері України!.. Побував перший раз тут, але можливо, що і в останнє, бо коли я люблю Україну, то і життя не пожалію, коли прийдеться, за її волю та щастя! Поборемо все!!! Син України Євтух Шпілер».
Автором другого запису є українець з Галичини Степан Паладій, який готовий боронити Україну від німецько-австрійських окупантів: «…Маючи честь бути борцем за Україну в світовій війні, пощастило мені продовжити цю ідейну боротьбу на рідній Україні, куди кинула мене судьба з Галицької України, де дала мені змогу сповнити моє побажання, яке я щирим серцем сповняю сьогодні на Твоїй могилі, Незабутній Наш Батьку Тарасе». Ймовірно, що цей дописувач не знав, що повну самостійність Української Республіки Центральна Рада проголосила під тиском саме німецької делегації у Бресті у 1917 році. Саме Німеччина вимагала від більшовиків росії провести переговори з Україною й визнати її незалежність; вимагала виконання росією статей Брестського миру (3 березня 1918 р.). І усе це відбувалося до того часу, коли до влади прийшов Гетьман Скоропадський.
У записах вересня-жовтня 1918 року українці продовжують писати про своє невдоволення суспільно-політичною та соціально-економічною ситуацією в Україні, хоча торговельні відносини з Австрією і Німеччиною у період Гетьманату поліпшили економіку цього краю. Голод і терористичні акції більшовиків у російських губерніях після замаху на В. Леніна восени 1918 року спричинили масовий наплив в Україну іншоетнічного населення. Я. Грицак влучно подає соціальний зріз «гостей» України цього періоду: «За декілька місяців у Києві перебували «весь Петроград» і «вся Москва». Сюди прибула аристократія, лідери політичних партій, фінансисти, підприємці, редакції столичних газет та трупи столичних театрів майже у повному складі. «Матір міст руських» переповнювали повії і перекупники; київські кінематографи, кафе, театри, ресторани не вміщали всіх, хто бажав розваг. Ніколи у своїй історії Київ не був таким «російським містом», як за часів правління Скоропадського». У цей час залишено такий запис: «1918 року 11 вересня. Як тепер на світі діється. Аж сумно стало. Як він казав: як не побачите, то почуєте, що не вмерла Україна і не вмре ніколи. Вона начала воскресать з [19]18 року, але дуже, дуже тяжко. Руйнують, грабують, убивають. Боже, Боже, що робиться на цьому світові, над рідним краєм, а все з бідного народу п’ють кров, щоб й їх лиха година пила. Може, вернеться, що й ми будем пить, як Бог поможе. Прощай же, Батьку наш Тарасе».
У жовтні 1918 року очолюваний гетьманом Скоропадським уряд починає дедалі більше втрачати довіру населення. 3 жовтня 1918 р. відвідувач Тарасової гори написав: «…Спасибі добрим людям, котрі показали дорогу на могилу рідного батька України, першого співця рідної мови. Студент політехнік Павло Стехванович Зеленський та його товариш Андрій Миколаєвич Іванов — державний охвіцер».
Деякі сучасні історики доводять, що Павло Скоропадський став прихильником самостійної української держави лише на еміграції, і то під впливом В’ячеслава Липинського, провідного ідеолога гетьманського руху. Ми не можемо з цим погодитися. Адже як бути з тим фактом, що ще за часів Центральної Ради у 1917 році генерал Павло Скоропадський сформував 60-тисячний Перший Український корпус — єдину на той час реальну військову силу в державі? Він хотів бути військовим і захищати незалежну Українську державу. Йому не дали цього зробити. А на гетьманство він пішов під тиском обставин, оскільки німці прагнули запровадити в Україні генерал-губернаторство, тобто окупаційний режим. На початку березня 1918 року в Україні було три влади: австрійська, німецька і формально Центральна Рада. Насправді в країні був хаос, анархія і безлад, який підживлювали різні політикани, агітатори й терористи. До влади ж Скоропадський прийшов легітимно: його вибрали на з’їзді землеробів представники з усієї України.
У час правління Скоропадського в Україні відбулася стабілізація економіки, сталися помітні зрушення у відродженні української культури та освіти. Влітку 1918 р. гетьманський уряд видав низку законів і наказів про переведення шкіл на українську мову навчання, а в російськомовних вводилися обов’язкові дисципліни — українська мова, історія і географія України. Влітку 1918 р. відкрито 54 нові гімназії, а на кінець року їх було близько 150. У жовтні 1918 року відкрито Державний Український університет у Кам’янці-Подільському. Також було засновано Державний Український архів, Національну галерею мистецтв, Український історичний музей, Українську національну бібліотеку, Українську Академію наук, Український театр драми та опери, Українську державну капелу, Державний симфонічний оркестр. І все це було зроблено за сім з половиною місяців. Після падіння гетьманської держави процес активної розбудови української науки, культури й освіти було перервано.
Отже, і селяни, а почасти й населення міста, не уявляли собі ні державотворчих намірів уряду Української Держави, ні її планів щодо розв’язання аграрного питання. А влада — чи це соціалістичний уряд Центральної Ради, чи це уряд гетьманський, — що спиралася на чужі армії, не викликала довіри у селян. Народ прагнув спокою й добробуту.
З нотаток українців видно, що політика Гетьмана Павла Скоропадського, нащадка давнього козацького роду з Уманщини, була їм не до вподоби, попри те, що він щиро прагнув побудувати міцну державу в культурному, науковому, освітньому, військовому й економічному плані та встиг закласти підвалини цілком сучасної європейської держави. Перш ніж проводити соціальну революцію, Гетьман прагнув провести широку демократизацію в країні, виховати у людей почуття обов’язку і відповідальності, підняти рівень культурного розвитку, переймався культурно-освітніми закладами, станом кобзарства тощо. На жаль, не зрозуміли й не оцінили цих прагнень його сучасники, зокрема й дописувачі Тарасової гори.
Світлана Брижицька,
кандидатка історичних наук,
заступниця генерального директора з наукової роботи
Шевченківського національного заповідника, м. Канів