У День науки чимало дослідницьких установ та університетів спробували привернути увагу суспільства до потреб науки. Дискусію “Шляхи підтримки науки та досліджень в Україні під час війни” провів і Національний фонд досліджень України.
У дискусії взяли участь голова Наукового комітету Національної ради України з питань розвитку науки і технологій Олексій Колежук, генеральний директор директорату науки та інновацій Міністерства освіти і науки України Ігор Таранов, радник-уповноважена Президента України з питань Фонду Президента України з підтримки освіти, науки та спорту Ольга Будник, співзасновниця ініціатив UAScience.reload та Science at Risk Юлія Безвершенко та інші достойники.
Розмову модерував викладач Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича Юрій Халавка.
Чекати не можна!
Поміркувати про те, чи маємо ми бути «в моді виживання чи в моді розвитку», запропонував Олексій Колежук. Адже сьогодні надто часто можна почути, що війна — це час для виживання, а реформи будуть потім, після війни. «Це неправильний підхід, нам треба думати про реформи вже сьогодні», — зазначив учений.
Олексій Костянтинович нагадав, що нинішні проблеми наукової сфери лише частково пов’язані з війною. Про це свідчать і показники щодо кількості дослідників, які знижувалися останні десять років (хоча в Європі — зростали), і видатки на дослідження у відсотках від ВВП.
За слова пана Олексія, сьогодні в Україні — великий «кущ» пов’язаних між собою проблем, «кореневою» проблемою яких є слабкий зв’язок науки з економікою.
Серед проблем: обмежений попит на наукові дослідження й невисокі стимули для приватних інвестицій; втрата загальної стратегії розвитку науки (її почали розглядати як мистецтво, а не як пріоритет політики); відсутність довіри між основними стейкхолдерами.
Серйозною проблемою є також пострадянська структура управління й організації науки. «Одним з елементів цієї структури є самодостатня академія наук. Ще одним — відокремленість освіти й досліджень, які існують у майже паралельних світах університетів і академій наук», — зазначив голова Наукового комітету.
Відсутня стратегія розвитку чи модернізації матеріальної бази (це питання випало з поля зору як мінімум років десять тому). Є проблеми з міжнародною співпрацею. Причини — низький рівень володіння англійською мовою, низька академічна мобільність (пов’язана з невисокими зарплатами), відірваність від світової науки, відсутність стратегії тощо.
Ці проблеми довгий час накопичувалися, що призвело до «негативного відбору» й розвитку таких явищ як імітація науки, академічна недоброчесність.
За рік війни ці проблеми лише посилилися. Пошкоджено дослідницьку інфраструктуру, скорочено фінансування, тисячі науковців виїхали за кордон чи в інші регіони країни.
— Нині можна почути твердження, що ми зберегли основну частину людського капіталу, — продовжив розповідь пан Олексій. — Але результати опитувань свідчать: 73% дослідників мають психологічні проблеми, їм складно виконувати дослідження (мати відповідний рівень концентрації).
Цей «кущ» проблем сам себе не розв’яже, його потрібно розв’язувати.
Післявоєнне відновлення ставить перед Україною серйозні задачі. Найперша з них — глибинна модернізація економіки. Трансформувати ж низькотехнологічну вуглецевовмісну промисловість до конкурентного рівня можливо лише на основі науки та інновацій.
Потрібно сформулювати засади, на яких ґрунтуватиметься повоєнне відновлення науки, чесно визнати, що це вимагає змін у державній політиці й фундаментальної реформи наукової сфери. «Робити це треба сьогодні, чекати закінчення війни ми не можемо», — зазначив доповідач.
Величезне значення у повоєнному відновленні має людський капітал, бо ж наука — це вчені. Людський капітал потрібно не лише зберегти (щоб люди не пішли з галузі від безгрошів’я), а й подбати про його розвиток. «Потрібно допомогти дослідникам, які перебувають у шоку від війни, повернутися до наукового життя», — додав учений.
Драйвером змін може стати довгострокова підтримка ЄС. Ця підтримка має сприяти розвитку нових політик, організаційних структур та інструментів. Одним з елементів інтеграції є заснування центрів передового досвіду, центрів excellence.
— Україна зі слабкою наукою — це слабка країна. Але не в наших інтересах залишатися слабкими. Це невигідно також нашим союзникам та міжнародним донорам. Ми повинні бути сильними, — наголосив Олексій Колежук.
Комунікація з бізнесом — слабка
Якою ж є роль науки у сфері бізнесу під час війни? Чи співпрацюють науковці з реальним сектором економіки? На ці питання Юрій Халавка запропонував відповісти генеральному директору директорату науки та інновацій Міністерства освіти і науки України Ігорю Таранову.
— Фінансові можливості держави нині лімітовані, тому важливо залучати до співпраці бізнес, — зазначив Ігор Михайлович. — Чи йде бізнес назустріч науці? Так, розуміння того, що науковців потрібно підтримати, є. Але бізнес хоче розуміти: що він отримає від цих інвестицій?
(Шкода, що бізнес не розуміє, що йому себе треба підтримати наукою, а не просто їй допомагати — ред.)
Ігор Таранов переконаний: однією з найбільших проблем у співпраці науки з бізнесом (яка поки що є все-таки недостатньою) є проблема слабких комунікаційних механізмів. Бізнес не завжди володіє інформацією: що може запропонувати науковий осередок, конкретний вчений, установа чи ЗВО.
МОН намагається співпрацювати з бізнес-інституціями, залучати бізнес до інформаційних заходів, проводити хакатони, фестивалі інновацій, влаштовувати пітчинги тощо.
Науковий радник — кожному міністру
До дискусії про бізнес і комерціалізацію долучилася і радник-уповноважена Президента України з питань Фонду Президента України з підтримки освіти, науки та спорту Ольга Будник.
— Цю розмову зазвичай ведуть без участі бізнесу, — зазначила пані Ольга. — Але варто послухати, що думають з цього приводу бізнесмени, чого їм бракує. Поки що наука говорить однією мовою, а бізнес — іншою.
На її думку, під час війни дуже мало бізнесменів готові допомагати комусь, окрім ЗСУ. Тому правильно говорити не про допомогу, а про інвестиції.
— Метою бізнесу є збільшення прибутків, і якщо наукові розробки й дослідження не будуть цьому сприяти, то який сенс бізнесу вкладатися? — зазначила Ольга Олександрівна.
Щодо інтернаціоналізації, то пані Ольга «не хотіла б пропагувати думку, що наші науковці дуже ефективні за кордоном і варто підтримувати винятково їхню діяльність за кордоном». Навпаки, Фонд Президента України з підтримки освіти, науки та спорту намагається залучити до напрацювання політик в різних галузях тих, хто вимушено опинився за кордоном.
Доповідачка розповіла, що щойно повернулася з Великобританії, яка має чудовий досвід залучення вчених до ухвалення рішень. Наприклад, у Великобританії при кожному з міністерств є посада Chief Scientific Advisor. Це людина, яка має у своєму розпорядженні науковців, що допомагають кожному з міністерств ухвалювати рішення.
Ця система склалася у Великобританії після Другої світової. «Сподіваємося напрацювати пілотні рішення і показати, як це може працювати у нас», — зазначила Ольга Олександрівна.
Як долати наукові розриви
Нині в освіті дедалі частіше використовують термін «освітні розриви». Він говорить про різницю в навчальних досягненнях учнів з різних верств, а також — під час пандемії, війни, вимушеного переміщення. У науці теж можна застосувати термін «наукові розриви».
Про наукові розриви України, про те, що ми втратили, що потрібно надолужити та в якому напрямку рухатися — говорила співзасновниця ініціатив UAScience.reload та Science at Risk Юлія Безвершенко.
— Наукові розриви — влучне формулювання. Треба бачити, з чим ми прийшли до моменту кризи, що поглибилося, які тренди є критичними, — зазначила пані Юлія. — Потрібно розуміти довгострокові проблеми, без розв’язання яких неможливо компенсувати нові виклики. Старі «пробіли» не дозволятимуть системі відновлюватись.
Нині у світі говорять про високу стійкість української держави, суспільства та інституцій. Але ця стійкість, на думку науковиці, дуже сильно залежить від попередньої історії.
Сьогоднішні наукові розриви пов’язані з тим, що наука довгий час функціонувала не найкращим чином. Наприклад, інтеграція до світового дослідницького простору трималась в основному на науковцях, роль держави обмежувалася підписанням міжнародних угод.
З початком війни додалися нові проблеми: розрив зв’язків усередині наукових колективів, неможливість планувати наукові дослідження. «На жаль, міжнародний підхід щодо проєктного фінансування у нас «не працює», бо українським вченим сьогодні складно планувати (невідомо, чи буде доступ до інфраструктури, чи збережеться група)», — пояснила Юлія Безвершенко.
— А це значить, що потрібні більш гнучкі інструменти, — зазначила науковиця. — Для того, щоб зберегти науковий потенціал, можливо, потрібно орієнтуватися на науковий доробок вченого, а не на те, що він обіцяє зробити. Буде можливість — зробить!
Додалося проблем і на рівні інституцій. Державна політика не мала достатньої спроможності й до війни (не було коштів, розуміння, управлінської культури, рішення ухвалювалися без наукової експертизи тощо), нині ж, під час кризи, нарощувати цю спроможність ще складніше.
Втім, країна «на плечах людей» все ж таки виходить з кризи. Колективи, науковці діють ефективно навіть тоді, коли не мають протоколів реагування. Вчені рятують архіви, музеї, колекції. «Я дуже хочу, щоб ці ініціативи підтримували, а досвід людей аналізували й узагальнювали», — наголосила пані Юлія.
Важливо також, щоб наука була «для»: для економіки, для держави, для суспільства, для бізнесу. До війни про це мало говорили, — суспільство, держава, економіка не вміли артикулювати свої потреби.
— Війна, попри всю трагічність моменту, є часом, коли всі сторони розуміють важливість співпраці й відкриті до діалогу, — зазначила Юлія Безвершенко. — Потрібно вчитися рухатися разом, шукати ресурси. Також маємо знайти спосіб артикулювати наші потреби міжнародним партнерам.
Українці мають амбітне бачення країни після перемоги, прагнуть побудувати сильну, розумну, високотехнологічну країну. Звісно, зробити це можна лише на основі науки.
— Але чи розуміємо ми, що наукові розриви (на індивідуальному, колективному, інституційному, державному, міжнародному рівнях) ставлять під загрозу можливість реалізувати наше бачення країни після перемоги? — запитала пані Юлія. — Чи розуміють це стейкхолдери (і науковці, і ті, хто ухвалює державні рішення), чи достатньо ми артикулюємо цю загрозу в розмовах з міжнародними партнерами? Якщо так, то кожну з цих проблем ми розв’яжемо і будемо рухатися до мети. Якщо ж ці розриви не долати, то наша мрія — під великим питанням.
Підготувала Світлана ГАЛАТА
Читайте також:
- Усе для Перемоги: «Пташки» для війська від фонду «Київський політехнік» та Української Ради Миру
- Премія молодим ученим: з перервою на війну
- Цього року виповнюється 150 років від дня народження Гетьмана Павла Скоропадського
- «Академічна (не)доброчесність: що з нею не так?»
- Чи вибухне Павлоград від російських ракет?