Десь позаду посвистував чорний дрізд, уздовж піддашку музею «Мистецтва локальнего» сновигали ластівки, без відпочинку натоптуючи дзьоби вже майже дорослих ластів’ят. Солодкий запах розкішного куща жасмину мішався з липовим, і від них починала паморочитися голова, як після третього туру вальсу.
Уся компанія сиділа у вуличному ресторанчику на центральній площі Казімежа-Дольного, гарненького польського туристичного містечка зі збереженим середньовічним плануванням, щорічним фолк-фестивалем та фантастичними краєвидами на долину Вісли. Відзначали одночасний старт продажів в Україні та Польщі нової версії біографії Андрея Шептицького.
Книжку написали два солідні історики — польський і український. Професор Криницький — ось він, сидить напроти, допиває другий келих темного «локального» пива і хвацько розповідає байки про інтриги й амури колишніх мешканців Казімежського замку. А професор Коницький приїхати не зміг. Підрозділ професора вже третій місяць у зоні бойових дій, і ротний нізащо не відпустить найкращого свого кулеметника. Так що українську частину команди довелося представляти Ірині.
Ірина — редактор. Літературний. Тобто має переписувати інколи цілі шматки текстів — щоб звучали по-людськи, але і щоб сенсу свого наукового не втрачали.
Коли одержала запрошення від поляків, довго вагалася: їхати майже добу, з кількома пересадками, кота кудись треба прилаштувати на ці кілька днів. Але нагоди хоч трохи відірватися від щоденної рутини втрачати теж не хотілося, та й усі витрати обіцяли компенсувати — і квитки, і готель. З гонорарів літредактора не сильно за кордон покатаєшся.
Ну й от вона тут. Таки добре, що зважилася. Милі люди, симпатичний готельчик, чудові міські пейзажі, цікаві екскурсії. І так гарно сидіти під тентом з келихом білого сухого, спостерігаючи, як повітря набирає синіх вечірніх відтінків, як вмикаються жовті вуличні ліхтарі, як горять на сусідніх столах декоративні свічки. Ось і до них іде офіціант зі спеціальною довгою запальничкою.
Директорка видавництва, пані Юстина, чекає на цей момент, тепло посміхається гості: «Колежанко, тост, ваша черга». Ірина киває і встає: «Дякую за запрошення, за гостинність, книжка вийшла чудо…».
«Увага, повітряна тривога, увага, повітряна тривога», — завивання сирени перебиває ораторку і розвіює чари тихого вечора.
Дідько! Авжеж, забула відключити мобільний. Ліричний настрій спадає, як ті пелюстки на жасмині. Чергова ракета з Каспію чи Чорного моря вже націлилась на якесь мирне українське місто. Десь там, удома, люди знову спішать в укриття, несуть дитячі матрацики у ванни, тягнуть стільчики у коридори — хоча б дві стіни, ну хто ж в Україні не знає вже це правило.
Слідом за звичною «Сволота кцпська, здохли б ви усі» прилітає інша, геть несподівана думка: але ж вона може спокійно доїсти форель, гуляти містом, незважаючи на комендантський час — саме ж верхівка літа, і потім заснути у своєму ліжку, відключивши телефон. Сюди ракета не прилетить!!!
Ірина відпускає закушену губу, знову підіймає келих: «За перемогу!». Колеги відгукуються врізнобій, але впевнено і щиро: «За перемогу!». У цій компанії, слава Богу, не треба пояснювати, за чию саме.
«Венсеремос!», — вже трохи захмелілий Криницький натякає на грубувато перелицьоване в Україні гасло чилійських патріотів часів Сальвадора Альєнде. Насправді таки «Венсеремос!»: «Ми вистоїмо і переможемо!».
Пані Юстина обнімає Ірину за плечі, шепоче на вухо заспокійливо: «Сюди вона не прилетить». От відьма, як вона думки прочитала? Та нехай…
Сутінки із синіх стають фіолетовими, прохолода змушує накинути на плечі завбачливо прихоплену куртку. Ірина неквапом допиває вино. Інтерсіті з Перемишля завтра вночі, о десятій ранку вже у Києві. Відіспатись — і за нову книжку. І не забути знов увімкнути на мобільному «Тривогу».
Олег ЛИСТОПАД
Газета “Світ”, №25 – 26, липень 2023 р.