Це– стаття доктора фізико-математичних наук, професора Максима Стріхи, опублікована інтернет-виданням “Новинарня”. Пропонуємо до уваги.
На початку липня 2023 року згідно із законом закінчився чотирирічний термін повноважень 12 з 24 членів Наукового комітету Національної ради з питань розвитку науки і технологій. “Під завісу” на засіданні 1 липня НК ухвалив “Пропозиції щодо реформування сфери наукових досліджень, розробок та інновацій“, які було надіслано до органів влади.
Дехто з колег-науковців поставився до цього одинадцятисторінкового документу дещо скептично: мовляв, НК – не орган влади, який напряму ухвалює якісь управлінські рішення. Я такого легковажного ставлення не поділяв би.
Зараз уже ясно, що влада прагне швидких і рішучих реформ у сфері освіти і науки. Профільний віце-прем’єр Михайло Федоров уже презентував бачення чергових реформ в освітянській сфері. Оголошено про роботу над аналогічним документом у сфері науки. А голову НК чл.-кор. НАН фізика-теоретика Олексія Колежука навіть журнал Nature позиціонує сьогодні як “одного з головних радників уряду в сфері реформування наукової галузі”. Отже, не виключено, що саме скріплені його підписом пропозиції (у повному вигляді чи вибірково) й буде покладено в основу майбутніх реформаційних рішень уряду й парламенту.
Відразу скажу, що багато з чим у цьому документі погоджуюся, хоч він містить чимало неминучих для такого тексту загальних положень “за все добре і проти всього поганого”. Чи буде хтось заперечувати проти, скажімо, розбудови багатоканальної системи конкурсного фінансування НДРІ? Або розширення автономії наукових установ та наукових колективів, дерегуляції наукової діяльності? Чи цифровізації збору та аналізу даних у сфері НДРІ? Чи заходів для інтеграції української науки до європейського та світового дослідницького простору?
Із тверджень, що містяться у вступній частині документа, активний спротив у мене викликало тільки одне: “Хоча повномасштабна війна додала низку нових викликів – скорочення і без того недостатнього фінансування, руйнування дослідницької інфраструктури, розпад наукових колективів, відтік мізків, – визначальним для розвитку наукової сфери все ж залишається подолання описаних вище проблем, які сформувалися досить давно і лише загострилися після початку повномасштабного вторгнення”.
Боюся, що війна насправді не лише спричинила якісний стрибок накопичених раніше проблем, але й додала принципово нові, яких два роки тому не можна було уявити навіть у кошмарному сні. Скажімо, те, що головною проблемою для багатьох харківських НУ та ЗВО (наукових установ та закладів вищої освіти) сьогодні є хоч якось закрити перед зимою зруйновані дахи й вікна, щоб уберегти від затікання й нищення рештки апаратури, матеріалів та обладнання (без жодних гарантій, що цю роботу не буде перекреслено черговим обстрілом).
Хоч розумію, що бачення тут визначається й місцем перебування авторів документа: ситуація з берегів Рейну й Потомаку справді виглядає по-інакшому, аніж із берегів Дніпра чи, тим більше, Лопані.
Але документ НК містить, на щастя, не лише загальники. Він абсолютно слушно наголошує на тому, що має бути змінено принципи формування Адміністративного комітету Нацради. Автори пропозицій нарешті погодилися з тим, що співголовою Нацради має стати профільний віце-прем’єр, бо у перевантаженого прем’єра ніколи не стане часу нею реально опікуватися.
Нарешті, революційне значення матиме (в разі втілення) пропозиція створення Агентства оборонних технологій, яке розподілятиме державне замовлення на дослідження та розробки в галузі оборонних і безпекових технологій.
Те, що за дев’ять років війни таку структуру так і не було створено, свідчить про абсолютне нерозуміння з боку всіх дотеперішніх українських керманичів тієї ролі, яку могла б відігравати українська наука у зміцненні обороноздатності. Наскільки більше розробок рівня “Нептуна” й “Стугни” могло б з’явитися, якби таке агентство вже діяло! Але краще пізно, аніж ніколи.
У документі є ще чимало тверезих і добрих пропозицій. Зокрема, вказано, що частка конкурсного фінансування має зрости в майбутньому до 30-40%. (Пригадую, як перед ухваленням закону про науку в листопаді 2015-го один шановний нардеп наполягав на “прогресивній” цифрі в 95%, якої немає ніде в світі, бо лише 5% на базове фінансування цілком зруйнували б тяглість будь-якої наукової системи).
Але надалі зосереджуся натомість на тих пропозиціях НК, де не все просто і які, як на мене, таки варті ширшого обговорення спільноти.
- В усьому документі на 11 сторінок зовсім не згадується НАН (про інші національні академії вже не кажу). Це, напевно, дуже нелогічно, бо на НАН припадає не лише понад половина наукового бюджету держави, а й значна частина її якісного наукового продукту. І то не лише у сфері “високої науки”, а й у царині оборонних технологій (як це переконливо засвідчила нещодавня виставка відповідних розробок академічних інститутів). Отже, створювати якусь візію майбутнього української науки без чіткої відповіді: а що станеться з НАН? – просто не випадає.
Так само безвідповідально писати цю візію і без відповіді про те, що буде з НАМН (яка, на додачу, залишається для більшості українців, зокрема й травмованих військових, єдиним місцем одержання доступної високоспеціалізованої медичної допомоги) та НААН (Україна, усвідомлює це хтось чи ні, й далі критично залежатиме від свого аграрного сектору).
Як відомо, у спільноті науковців основних варіантів відповіді щодо майбутнього НАН є зараз два. Керівництво НАН на чолі з Анатолієм Загороднім пропонує обмежитися порівняно невеликими змінами, зберігши всі “найкращі здобутки минулого” (а вони справді немалі – як немалі й успадковані від минулого проблеми). Натомість їхні головні опоненти з цього питання Олексій Колежук, Юлія Безвершенко, Наталя Шульга, які з після початку повномасштабного вторгнення перебувають за кордоном і активно використовують там можливості комунікації із західними академічними спільнотами, вважають, що НАН у кращому разі має бути зведено до статусу вітчизняного “Королівського товариства” з обмеженими функціями популяризації науки й експертизи. А в гіршому – взагалі позбавлено всіх державних функцій і перетворено на громадську наукову організацію.
Документ НК прямо не віддає переваги жодному з цих варіантів. Відповідно, не окреслюються й можливі шляхи реформування НАН. Але в кінцевій візії системи української науки згідно з цим документом істотного місця для НАН уже не залишено: функції грантового фінансування перебирає на себе НФД, функції управління установами – новостворене Національне агентство науки і технологій, яке “визначатиме стратегію і пріоритети реалізації державної політики в сфері науки і технологій, координуватиме ефективний розвиток дослідницьких установ усіх підпорядкувань і форм власності”.
При цьому не зовсім зрозуміло, як це агенство взаємодіятиме з МОН чи з реформованим Міністерством вищої освіти і науки. Адже, згідно з пропозицією НК, воно не так реалізуватиме державну політику в сфері науки (як це личить агентству, підпорядкованому міністерству, що цю політику визначає), як фактично набуває функцій органу влади рівня міністерства.
- Паралельно планується створити “наукове НАЗЯВО” – Національне агентство з оцінювання наукової діяльності – для виконання функцій здійснення оцінювання результатів наукової та інноваційної діяльності. Ми вже маємо досвід освітнього НАЗЯВО, який, попри проголошені правильні слова про незалежність, непідконтрольність, прозорість, відокремленість реалізації політики та оцінювання тощо, і попри безумовну щирість намірів його “батьків-засновників”, виявився дуже неоднозначним.
Найбільше від створення освітнього НАЗЯВО постаждали саме ті, хто здійснював якісні освітні програми в сфері природничих, технічних і класичних гуманітарних наук (і до кого навіть чиновники МОН раніше не дуже присікувалися, звертаючи основну увагу на тих, хто збирався відкрити якусь явно непрофільну правничу чи економічну програму в якомусь педагогічному чи технологічному виші). Для природничників, технарів та гуманітаріїв якісного рівня створення НАЗЯВО обернулося насамперед виснажливою бюрократією, значними фінансовими витратами (ідеться про офіційні сплати на рахунок НАЗЯВО за акредитаційні послуги) й великими втрами нервів.
Причиною останнього стало те, що, попри очікування, лідери в експерти масово не пішли. Як наслідок, сильних сьогодні здебільшого оцінюють посередні – зводячи принагідно різні свої порахунки і часом просто намагаючись “убивати” конкурентні програми в інших вишах. Прикладів цього кожен колега-фізик, хімік, біолог, кібернетик, філолог чи історик може навести більш ніж досить. Особисто мій близький товариш-фізик, справді добрий учений і викладач, отримав нещодавно після такої процедури акредитації інсульт.
Тепер для функцій оцінювання наукових установ/науки в ЗВО, які досі забезпечували кілька працівників наукових підрозділів МОН, пропонується створити окремий новий орган влади (з працевлаштуванням великої кількості нових людей, слід думати – з конкурентною зарплатнею, вищою від середньої в НУ чи ЗВО). В експерти такої структури (як і в випадку з освітнім НАЗЯВО) теж підуть, очевидно, зовсім не наукові лідери, а дуже часто – посередності з комплексом нереалізованості.
А іноземні експерти (яких документ проголошує мало не панацеєю) без знання мови й української ситуації у більшості випадків цілком залежатимуть від позиції тих “місцевих”, які до них цю інформацію доноситимуть. Та й будьмо відверті: залучення достатньої кількості іноземних експертів для оцінювання сотень наших НУ і ЗВО коштуватиме бюджету астрономічних грошей (а лише з волонтерів сформувати такий корпус іноземних експертів, плюс забезпечити дієву комунікацію з ним, явно не вдасться).
Чи буде такий орган ефективним, чи просто збільшить бюрократичне й фінансове навантаження на наші небагаті наукові установи й університети? Імовірну відповідь на запитання дає вже здійснений проєкт освітнього НАЗЯВО.
А саме від такого “наукового НАЗЯВО” віднині, на думку НК, напряму залежатиме рівень базового фінансування наукових установ, і всі без винятку науковці дуже швидко відчують наслідки його діяльності (якщо його таки буде створено).
Щодо множення оплачуваних з бюджету посад, то не можу принагідно не згадати про ще одну пропозицію НК – створити окрему аналітичну структуру для Нацради. Чому ці функції не можуть виконувати фахові аналітичні підрозділи МОН плюс цілий Центр наукознавства імені Доброва НАН? Пояснити складно.
- Слід звернути увагу на помітну зміну акцентів в управлінні науковою установою: стратегію тепер визначатиме вчена рада, директор із наукового лідера (як це зазвичай було досі) перетворюється на простого менеджера, паралельно суттєво збільшуються повноваження наглядової ради (зокрема, і в сфері фінансів, оплати праці тощо). Чи буде така система ефективною, чи не призведе вона, наприклад, до паралічу управління через можливий конфлікт ученої і наглядової рад – питання теж відкрите.
Красиво звучить ще одне положення: “Саме наукові колективи, а не установи, повинні розглядатися як основна структурна одиниця в загальній системі управління науковою діяльністю”. Але як це буде втілено на практиці – теж поки незрозуміло. Адже це потребує, зокрема, й докорінної перебудови системи бухгалтерії в рамках кожної наукової установи (за принципом: добрим усе, гіршим – що лишиться).
- В останньому розділі “Інтеграція до європейського і світового дослідницького простору” найважливіший для НК перший пункт звучить так: “Доцільно перш за все оновити Дорожню карту інтеграції України до ЄДП та затвердити її (разом із відповідним планом заходів) на рівні постанови уряду, з виділенням належних ресурсів для імплементації”.
Але водночас нічого не сказано про доступ до структурних фондів Євросоюзу, що може в нинішніх умовах стати єдиним способом формування сучасної наукової інфраструктури – замість застарілої і зруйнованої війною (див. досвід східних країн ЄС – наших сусідів, які завдяки цим фондам здійснили справжній науковий прорив). Критично важливим було б, щоб Україна отримала бодай частковий доступ для цих фондів ще на стадії переговорів про вступ до ЄС – бо, з огляду на порівняно невелику ціну питання для ЄС і на унікальність ситуації, нам тут могли б піти на зустріч.
Згадана в пропозиціях НК після Дорожної карти Програма для розвитку “зелених технологій” є, безумовно, важливою – але без сучасної наукової інфраструктури вона виявиться прогнозовано провальною.
Містить розділ і широкий перелік усіх можливих міжнародних програм та структур, співробітництво з якими є для нас перспективним, і гранти яких мають стати критеріями успішності для керівників НУ та ЗВО. Але з нього чомусь випали УНТЦ (який залишається найбільшим зовнішнім донором української науки за всі роки незалежності, і єдиною міжнародною організацією, де Україна є рівноправним співзасновником нарівні з ЄС та США), ЦЕРН (де успішно працюють українські вчені і де бозон Гіггса було виявлено детекторами, кристали для яких вироблено в Харкові) та науково-інноваційна програма Eureka – перша міжнародна програма такого рівня, де Україна стала ще у 2008 році не асоційованим, а повноправним учасником!
Звісно, Україна приєдналася до всіх цих програм та структур задовго до того, як на нашому небосхилі спалахнули молоді зірки, що писали “драфт” цього розділу. Але й молодим зіркам незле часом виявляти фахову обізнаність та хоч якусь інституційну пам’ять.
Тож насамкінець дуже раджу колегам-науковцям не полінуватися зайти на сайт НК і уважно прочитати цей документ, примірявши до свого повсякденного життя.
Бо коли це будуть уже просто пропозиції НК, а позиція уряду й Банкової, втілена в законопроєктах рівня нещодавнього акту, яким пропонується, поміж іншим, заборонити український дубляж англомовних фільмів (акція водночас як неконституційна, так і безглузда з точки зору поставленої мети: адже 30 років тому наші оперні театри вже стали італомовними, але від того українці не заговорили італійською, а просто почали значно рідше бувати в опері) змінювати щось буде значно складніше.