У жовтні 2023-го головою Наукового комітету Нацради з питань розвитку науки і технологій було обрано заступницю директора з розвитку та інновацій Kyiv Academic University, керівницю проєкту наукового парку «Academ.Сity» та провідну наукову співробітницю Інституту математики НАН України Олександру АНТОНЮК. В інтерв’ю «Світу» вона поділилась баченням щодо вдосконалення проєкту Стратегії інноваційного розвитку України, висвітлила поточну роботу і плани Наукового комітету та висловила свої думки щодо можливих реформ наукової галузі. Але найперше запитання — чому в житті обрала математику.
— Мені просто подобається думати, а в математиці завжди є, над чим подумати. Завжди знала, що буду займатися математикою — десь із другого класу.
Гадаю, що на мене вплинула мама. Я взагалі вважаю, що вона більш талановитий математик, аніж я. Вона вступила до університету, хоча бабуся, наприклад, закінчила лише чотири класи, дідусь був на фронті, тож вона сама займалась математикою. Сусідка порадила мамі вступити на механіко-математичний факультет, і їй це вдалося! Тобто вона сама пройшла весь шлях. А в мене, звичайно, вже було в кого запитати, коли навчалася в школі. А далі — мені просто подобається це робити.
Я не закінчувала ніяких спеціалізованих шкіл — навчалась у звичайній. Але в мене були гарні вчителі. Я — не «олімпіадниця», спеціальних олімпіадних задач не розв’язувала, але шкільна вчителька порекомендувала збірник задач М.І. Сканаві. Спочатку в мене нічого не виходило, але потім знайшовся ключик, і я перерозв’язувала всі задачі. Як зараз пам’ятаю, робила це влітку, на відпочинку.
— Нещодавно було оприлюднено результати дослідження PISA, яке засвідчило зниження рівня математичної грамотності наших учнів. У чому, на вашу думку, полягає системна проблема нашої математичної освіти?
— Насправді, це системна проблема, і зауважу, що погіршення рівня нашої математичної освіти почалося не вчора. Ще коли я навчалась у школі, пам’ятаю ці шаблонні розв’язування задач.
На жаль, не завжди вчитель математики навчає дитину думати.
Колись у школі логіка була окремою дисципліною, потім вона наче мала бути частиною курсу математики. Але де-факто так не сталося, а шаблонні розв’язування фактично вихолостили шкільну математику. Тому, на мою думку, починати треба з роботи з викладачами, але вони теж — складова суспільства та продукт системи. Тому потрібен системний підхід і це — поле діяльності для фахівців зі шкільної освіти. Маю гіпотезу, що велика частина нашої наукової математичної спільноти готова приєднатися та запропонувати гарні рішення.
— 2023 рік виявився багатим на проєкти. Нещодавно було презентовано Глобальну інноваційну візію України, а конкретно її буде втілено у проєкті Стратегії розвитку інноваційної діяльності України на період до 2030 року, який готує Кабмін. Що має бути закладено в цьому документі та які позиції потребують удосконалення?
— Я дуже уважно вивчила проєкт Стратегії. Очевидно, що він ретельно підготовлений, і там враховано практично все, що можна було врахувати, висвітлено позиції всіх стейкхолдерів. Він великий — це одночасно і перевага, і недолік. З громіздким документом важко працювати, щоб з нього зробити осяжний план дій.
Але в проєкті немає дуже важливого елемента, якому треба приділити особливу увагу. Зараз у цьому та деяких інших документах закладається дерегуляція та вибудовується система стимулів, аби активізувати інноваційну діяльність державних і приватних установ та організацій. Це надзвичайно важливо, адже саме завдяки співпраці науки та бізнесу можна побудувати інноваційну економіку, тобто таку, що базуватиметься на високій доданій вартості, на глибоких наукових дослідженнях. Для мене інноваційна стратегія — це побудова наукомісткої економіки, що базується на знаннях. Є закон «Про державно-приватне партнерство», але він має дуже обмежену сферу застосування і в ньому жодного разу не згадується слово «наука», а слово «технології» вживається тільки щодо енергозбереження, і взагалі таке враження, що цей закон писався під будівництво. Проте державно-приватне партнерство цим далеко не обмежується.
Якщо подивитися на досвід США, то там федеральна лабораторія (тобто аналог нашої державної установи) може укласти спеціальну угоду з приватним підприємством. Держава додатково стимулює створення таких центрів, причому в законі прописано, як працює ця бізнес-модель. Основний принцип — у цю лабораторію чи центр університет або державна наукова установа «вкладає» людей, матеріали, обладнання, приміщення, але не гроші. А приватна установа може вкладати те саме плюс гроші. І найголовніше, що до них не прийде з претензіями і щораз новими вимогами жодна контрольно-ревізійна комісія чи державна аудиторська служба. Правила гри прості й зрозумілі, а система спрямована на стимулювання, а не покарання.
У нас пропонується багато нових інноваційних управлінських рішень, але контрольно-ревізійна система залишається старою, дуже схожою на радянську. Для стрімкого зростання економіки потрібно, щоб наукові рішення дуже швидко лягали в основу бізнес-процесів.
А коли в нас приватний бізнес приходить до наукової установи чи університету і бачить ці ризики, то він просто розвертається і намагається розв’язувати свої проблеми самотужки. Державні наукові установи та університети також свідомі ризиків з боку органів контролю, тому будь-яка ініціатива в системі державних установ базується швидше на ентузіазмі та пасіонарності окремих особистостей, ніж на системі. Тому у нас слабо розвивається підприємницька культура. Адже це — культура права на помилку. Американці не бояться помилятися, бо побудована система не стирає за це на порох.
Має бути рівновага між контролем і свободою, чи то підприємництва, чи наукової творчості. І науковці, і бізнес страждають від необґрунтованих перевірок, а це гальмує наш загальний поступальний розвиток. Але в проєкті Стратегії я не побачила, чи приділятиметься увага переформатуванню роботи органів контролю. Так, боротьба з корупцією — це правильно, але система повинна бути сучасною, а не радянською. Я висловила відповідну пропозицію. Сподіваюсь, що мене почують, і цей акцент з’явиться у стратегії.
— Якою є і якою має бути роль Наукового комітету Нацради з питань розвитку науки і технологій у країні, де триває війна? Що вдалося зробити за час, відколи ви очолили Комітет, і що планується?
— Революція гідності породила дуже багато реформ, які зараз продовжують розвиватися. Під час формування нового закону «Про наукову і науково-технічну діяльність» поставало завдання — розбудувати механізм ухвалення політичних рішень у науковій сфері на підставі науково вивірених аргументів та доказової бази. На заході це називають evidence based policymaking.
І під час підготовки проєкту цього закону було використано досвід європейських країн, де є аналогічні дорадчі органи з питань науки, і вони теж складаються з двох комітетів — адміністративного і наукового.
Було ухвалено рішення, що цей орган має бути на рівні Кабінету Міністрів, адже питання науки так чи інакше стосуються сфери роботи будь-якого міністерства.
Ідея полягала у тому, щоб на етапі підготовки документів, у яких питання науки є наріжними, була можливість створювати спільні міжміністерські робочі групи із залученням представників наукового експертного середовища. З одного боку це змогло б розвантажити працівників міністерств, а з іншого — долучити до робочих груп науковців та сформувати нормативні документи, які б відповідали потребам та особливостям управління науковою сферою.
На мою думку, досі інструмент Нацради ще до кінця не розкрив свій потенціал, він може використовуватись з більшою користю для спільної справи. Переді мною як головою Наукового комітету стоїть завдання зробити якомога більше, аби цей механізм запрацював максимально ефективно.
Одна з важливих функцій Наукового комітету — експертиза всіх актів міністерств і відомств, у яких є згадка про науку. Рекомендації Наукового комітету не є обов’язковими, але ми маємо змогу надати свої коментарі та зауваження, які іноді враховуються.
Члени Комітету працюють на громадських засадах — я вважаю, що це нормально. Але те, що у Наукового комітету, фактично, немає достатньо допоміжного персоналу, який би міг допомагати нам ефективно виконувати свої функції, — цю проблему треба розв’язувати. Нині велику частину технічної роботи науковці-члени НК мають виконувати особисто, хоч кожен із нас має навантаження, пов’язане з безпосередньою науковою та/або викладацькою роботою. У нас справді є три співробітники, але для наявного обсягу роботи та інформації, яку ми обробляємо, цього недостатньо. Крім того, в нас дедлайни як у міністерств. А ще ж хочеться більше працювати над стратегічними рішеннями, баченням, пропозиціями.
За час, відколи я очолила Комітет, ми вже провели два офіційні засідання і декілька разів збиралися на робочі наради та роботу в групах. Нещодавно склад Комітету наполовину оновився. Ідея такого оновлення полягає у збереженні інституційної пам’яті, тобто з одного боку «свіжа кров», а з другого — не все починається з нуля.
Я належу до нового складу. Ми провели опитування всередині Комітету — з чим кожен із нас прийшов на цю роботу, і що він хоче зробити як член Наукового комітету. Після підсумкового аналізу виділили чотири основні пріоритети — це питання, які болять усім науковцям. А потім поділились на групи — хто над чим працюватиме в першому пріоритеті. Найбільше людей записались у групу з євроінтеграції та інтернаціоналізації наукових досліджень — це відбулося ще до ухвалення рішення про початок переговорів з Україною про вступ до ЄС.
Насправді питання інтернаціоналізації глобальніше, ніж просто євроінтеграція, адже йдеться про міжнародну співпрацю, роботу з діаспорою, science diplomacy, наближення організації наукової роботи до європейських стандартів та підвищення рівня досліджень. Але в контексті початку переговорів з ЄС важливим елементом роботи Комітету буде, на мою думку, долучення до роботи щодо узгодження нормативних документів щодо науки.
Мене завжди турбує, коли в документах найвищого рівня, тієї ж стратегії, наука десь «на задвірках». Немає принципового розуміння, що наука — це складова економіки, і вона — не витрати, а інвестиції. Нині, коли йдеться про проєкти з відновлення, питання наукової інфраструктури не є першочерговим. У кращому разі йдеться про відновлення будівель, але не про інструменти, які може отримати Україна (як свого часу Естонія чи Польща) для доступу до структурних фондів ЄС на розвиток наукової сфери. Коли я була в Естонії, мені показали, як ця маленька країна, придбавши обладнання для банку крові за кошти структурних фондів, досягнула значного зростання кількості «горизонтівських» проєктів. У результаті мали значне надходження зовнішніх коштів через європейські гранти, які отримали науковці, а це ще й податки і вплив на загальний розвиток.
Я вже не кажу, як багато можна зробити з науковою інфраструктурою, якщо бізнес буде зацікавлений її використовувати. Про це треба говорити.
Влітку 2024 року в Берліні відбудеться конференція з відновлення України. Науковців не питають, що ми можемо додати до порядку денного її програми. Як голова Наукового комітету я ще поки не знаю, до якої робочої групи мені краще звернутись. Але в нас є конкретні пропозиції, що саме треба включити до порядку денного, і це має бути окрема тема дискусійної панелі. Якщо наш уряд не ставитиме питань щодо розвитку науки, то і європейська сторона про це також мовчатиме.
Одне з моїх завдань сьогодні — організувати наступне засідання Нацради з питань розвитку науки і технологій так, аби прем’єр-міністр погодився разом з Науковим комітетом сформувати програму цього засідання та його провести. Є чимало питань, у вирішенні яких мають сказати своє вагоме слово і прем’єр-міністр, і віцепрем’єр. Наприклад, які з наукових питань ми виносимо на конференцію з відновлення України, як організувати в Україні повний внутрішній цикл імпортозаміщення критичних матеріалів (що вимагає, зокрема, створення власного сертифікаційного матеріалознавчого центру), а також інші питання, у яких наукова експертиза є принциповим і критичним елементом.
Друга підгрупа в Науковому комітеті працює над питаннями науки для оборони та відновлення країни. Сюди ж входить і трансфер технологій, зняття бар’єрів для співпраці між наукою та бізнесом, а також створення умов для адаптації науковців після служби з метою їхнього повернення у професію.
Робота третьої підгрупи сфокусована навколо дорожньої карти трансформації та розвитку наукової сфери. Особлива увага — Національному фонду досліджень, для якого Науковий комітет є Наглядовою радою. Тому ми всі дуже сильно опікуємося процесами, які відбуваються всередині та навколо Фонду. Якщо він запрацює належним чином, то від цього виграють всі: і науковці, і суспільство, і наша держава в цілому.
Четверта група пріоритетів — фінансові питання підтримки й дерегуляції наукової сфери. Це велика ділянка роботи, але, сподіваюсь, ми зможемо зробити за нашу каденцію в цьому напрямку конструктивні кроки, які відчує наукова спільнота.
— Для активізації роботи Нацради є ідея, щоб її очолив віцепрем’єр, а не прем’єр-міністр…
— Я не вважаю, що треба «знижувати планку». Віцепрем’єр Михайло Федоров — дуже активний, і в сьогоднішній ситуації ця ідея видається досить привабливою. Але ми маємо формувати систему, яка б не залежала від зміни чи перестановок в уряді. Система має працювати так, щоб не залежати від особистості. Тому, на мою думку, все варто залишити як є.
— Чимало пропозицій Наукового комітету щодо реформування наукової сфери (які було ухвалено 1 липня), є справді революційними. Наприклад, здійснювати базове фінансування через створення Національного агентства науки і технологій. Чи потрібні нині такі кроки? Ви бачите контури реформи системи управління галуззю?
— Я не та людина, яка розповідатиме, що за попередників усе було зроблено не так. Але в мене трохи інше бачення, і мені хотілося б ще раз провести цю дискусію — в новому складі Комітету. Рішення, ухвалені Науковим комітетом, є рекомендаційними. Але якщо Науковий комітет ухвалив таке рішення, то воно було консенсусним. Проте тепер у нас змінились обставини. Враховуючи запрошення України до переговорів про вступ до ЄС, враховуючи наш бюджетний стан, виникає питання — чи зможе держава «потягнути» нові агенції. Можливо, є й інші рішення. Тому потрібен новий етап дискусії. Можливо, й ті, хто писав ці пропозиції, зараз бачать рішення дещо інакше.
У будь-якому разі я за еволюційний шлях розвитку. Адже найкращі прогресивні рішення, якщо вони задалеко відірвалися від того, що може сприйняти суспільство, не будуть прийняті й не будуть ефективними.
— А яке ваше ставлення до пропозиції зробити Національну академію наук та національні галузеві академії громадськими організаціями, що пролунало в документі «Бачення 2030: соціально-гуманітарна сфера»?
— Мій головний принцип: працюючи з людьми, маємо пам’ятати, для кого ми проводимо реформи. Мій підхід — не можна робити реформи галузі чи напряму, не питаючи людей, яких це безпосередньо стосується. Особливо, якщо йдеться про науковців, яких і так у нашій країні дуже мало порівняно з іншими країнами в перерахунку на душу населення. Повторюсь: якщо реформа не буде сприйнята, вона не працюватиме.
Мабуть, сьогодні, під час війни, ми всі зрозуміли, що найголовнішим для нас є людина. Ми розуміємо, що люди — це наш потенціал, який маємо зберегти. Коли йдеться про реформу Національної академії наук, то я проти того, щоб це була формальна реформа, щоб ми щось переставили і водночас не врахували, як це вплине на науковців: чи стане їх від цього більше, чи поліпшиться якість наукових досліджень, чи зростатиме кількість молодих учених, чи буде причинно-наслідковий зв’язок між тим і тим. Тому в мене питання, чи на часі зараз робити такі радикальні рішення?
Є інший спосіб досягнути такого ж результату, він менш «кровопролитний», але більш ефективний — це еволюційні зміни. Це ітераційний процес, коли відштовхуються від попередньої ітерації, проводять роботу над помилками, роблять висновки, а далі — наступний крок.
Відколи зацікавилась інноваційною діяльністю, довелось перечитати чимало літератури про кризовий менеджмент у великих організаціях.
Якщо уявити велике підприємство, яке погано працює і треба, щоб воно працювало краще, то головна задача — щоб у процесі змін та переформатування воно продовжувало працювати, не розпалося, не зупинилося, а й далі виробляло потрібну продукцію. Для цього формується матриця змін: спочатку беремося за один департамент, а потім — за інший. За цих обставин реформування плануються так, щоб усі виробничі процеси залишалися сталими, аби не розвалити підприємство взагалі. Адже, якщо воно не буде працювати й виробляти продукцію, ці реформи нікому не потрібні. Те саме стосується будь-яких управлінських процесів у великих системах. Швидкі й прості рішення не завжди є правильними — це я можу сказати як математик. Є багато очевидних, але неправильних рішень.
Коли дехто каже, що у нас забагато науковців і треба зменшити кількість установ… Може, установи й треба укрупнити, але, порівняно з іншими країнами, кількість науковців на душу населення в нас дуже мала. Тому, проводячи реформи, треба думати насамперед, як збільшити їхню кількість. Це завдання, яке не може бути вирішено за короткий час, тому що «народження» науковця займає мінімум 35 років. Водночас втримати талановиту молоду людину в науці дуже важко.
Сьогодні зарплата молодого вченого мало відрізняється від зарплати прибиральниці. А, отже, треба порушувати питання належного рівня оплати праці науковця та справедливої тарифної сітки. І про це потрібно думати. Відкладати вже неможливо.
— Науковий комітет виконує функції наглядової ради Національного фонду досліджень України, зокрема — затверджує загальну стратегію його роботи. Як ви оцінюєте роботу НФДУ під час повномасштабної війни? Що вдалося команді та які виклики чекають на Фонд у 2024 році?
— Те, що ми спостерігаємо як Наглядова рада, не може не радувати. Коли я була ззовні цих процесів, я чула нарікання на роботу Фонду, але те, що я побачила зсередини, викликає оптимізм. У мене є надія, що там відбуваються правильні процеси. Є певні внутрішні інструменти, які вже спрацьовують, коли недоброчесна поведінка не толерується науковою радою Фонду. Ці механізми, можливо, ще недосконалі, можливо, не одразу очевидні для зовнішніх споживачів. Але, по-перше, Наукова рада Фонду проводить роботу над своїми помилками й пропонує наступні рішення — це дуже добре. По-друге, є розуміння: якщо встановлено певні правила, то їх треба дотримуватись — це важливий елемент демократії.
Як Наглядова рада Науковий комітет, по-перше, намагається активніше брати участь у внутрішньому житті фонду; а по-друге, намагаємось уберегтися від дрібного менеджменту та контролю. Водночас — намагаємося виконувати нашу дорадчу функцію.
У нас всі скаржаться на Міністерство фінансів, але вважаю, що воно в нас дуже круте. Адже на тлі війни заклало до держбюджету правильне рішення щодо підтримки Нацфонду досліджень і відстояло його. Абсолютно справедливо, що вимагають від науковців результат. На мою думку, Фонд — і Наукова рада, і його дирекція — свідомі цієї відповідальності. Фактично Фонд покликаний формувати експертну культуру в нашому суспільстві, інститут репутації в науковій спільноті та стимулювати науковців проводити найякісніші дослідження. Я б дуже хотіла, щоб у нас розвивалося поняття «честі мундира» в хорошому розумінні. У нас є, наприклад, фізичне, математичне, хімічне та інші професійні товариства, є інші спільноти, які самоорганізовуються і для яких має бути важливим сприйняття суспільством їхньої роботи.
Експерти Фонду, його Наукова рада — це теж продукт нашого суспільства. На конкурси подаються різні проєкти.
Найважливіше завдання Фонду — задати правильний напрямок. Дуже сподіваюсь, що все вийде. Бачу, що люди, які працюють у Фонді, переживають за цю спільну справу. Це дуже важливо, адже означає, що в нас є майбутнє і перспектива.
— А як вам заборона керівникам наукових установ і ЗВО, а також їхнім заступникам, брати участь в конкурсі Нацфонду «Передова наука в Україні», причому в ролі як керівника проєкту, так і просто учасника?
— Це питання виникло і в деяких членів Наукової ради НФДУ. По-перше, Фонд експериментує, він оголошує різні конкурси. Лише зараз у нас завершуються проєкти, які були найпершими, коли було дуже багато нарікань на порядок експертизи. З того часу експертиза Фонду зазнала істотних змін. І навіть попередня каденція наукової ради Фонду, враховуючи ті результати, які були отримані при перших грантових заявках, внесла деякі зміни у процедури Фонду. Тобто це постійний процес. Тепер ми просто пожинаємо плоди того, що було на самому початку.
Сьогодні Фонд оголошує п’ять конкурсів на рік, і всі умови різні. Є вже усталені, які проходять, можна сказати, на регулярній основі. А є такі, де майже всі умови нові, наприклад «Наука для зміцнення обороноздатності України», або інфраструктурний конкурс, який ще буде оголошений.
Я розумію логіку творців цього конкретного конкурсу — в теперішній ситуації у директора установи просто не буде часу виконувати відповідний проєкт. Так, він може бути активним науковцем. Гадаю, що таке рішення також було ухвалено, щоб виростити «підлісок», подумати про майбутнє науки. Це не означає, що така заборона буде діяти завжди. Можливо, після завершення цього конкурсу наукова рада Фонду побачить, що, наприклад, пропустила гарні проєкти й вирішить переглянути це правило.
— Чи достатньо системною є підтримка наших науковців? Чи можуть українці якось впливати на зміст грантів від західних фондів, щоб робити їх більш відповідними ситуації?
— Почну з останнього. Не лише можуть, а й впливають. Наукові грантодавці роблять першу ітерацію, виходячи з гіпотези — якби я був на місці цієї людини, то хотів би так. Потім вони дістають від науковців України зворотний зв’язок. Щодо виїзду за кордон відразу було багато пропозицій — приїжджайте, не встигали навіть скористатися. Потім з’ясувалось, що 80% наших науковців не можуть або не хочуть виїжджати. Тоді грантодавці замислились і почали пропонувати інші інструменти.
Причому слід врахувати, що є загальна директива їхніх міністерств фінансів — гроші не мають перетинати кордон, тому що країни зацікавлені, щоб кошти платників податків використовувалися на території їхніх країн.
Міжнародна система грантової підтримки не була пристосована для того, щоб підтримувати науковців в Україні. Але такі гранти почали з’являтись. Мені приходить дуже багато інформації, в мене навіть виникає питання, чи вистачить у нас науковців, щоб усе це «проковтнути».
— Які проблеми виникають під час завезення обладнання?
— Треба віддати належне і нашій Верховній Раді, і Кабінету Міністрів, що вони ризикнули й у результаті вийшла постанова Кабміну про безмитне ввезення обладнання. Так, вона дуже незручна і важка для застосування, адже фактично ви маєте за рік планувати, яке обладнання хочете завезти. Тобто дуже складно, але можливо завезти обладнання, навіть, можливо, за державний кошт. Але також знаю, що напряму бюджетній установі купити обладнання за кордоном майже неможливо, і для цього потрібно використовувати фірму-прокладку, бо інакше система не працює. Я б хотіла глибше дослідити це питання, чи взагалі вкладається алгоритм закупівлі обладнання в бюджетний рік.
Знаю, що у деяких країнах є можливість перенесення грантів за науковими проєктами через бюджетний рік, що гарантує неперервність фінансування наукового проєкту. Коли створювався Національний фонд досліджень, була дуже гарна конференція, на яку запросили представників аналогічного німецького фонду, які розповідали про механізми роботи таких фондів. Зокрема, була доповідь людини, яка відповідає за фінансові інструменти. Коли я поставила запитання, як у Німеччині вдалося досягнути неперервності фінансування наукових проєктів без переривання в кінці бюджетного року, експерт відповів, що вони за це боролись 10 років. Поки зовсім не очевидно, як це можна зробити у нас. Але вважаю, що можна знайти рішення, які б забезпечили таку неперервність фінансування саме наукових проєктів.
— На якій нині стадії проєкт науково-технологічного парку «Academ.City», який ви очолюєте?
— Наша команда поставила перед собою завдання створити науковий парк, розуміючи те, що в нас немає справжньої розвиненої системи трансферу технологій, є купа обмежень і проблем, що не можна просто взяти й перенести досвід США чи Німеччини у наші реалії. Але ми готові «набити гулі», спробувати запропонувати рішення у наших конкретних обставинах, тобто в нашому законодавчому полі, з нашою промисловістю і з нашими науковцями.
Берлінський технопарк «Адлерсхоф», на досвід якого ми спираємося, — насправді походить від слова «парк» у його первинному значенні. Це більше, ніж те, що формально написано в нашому законі «Про наукові парки». Люди туди приходять і відпочивають, там проведено трамвайну лінію, працюють ресторани, магазини. Це частина міста, яка впливає на його розвиток. Це ніби реклама науки. Бабуся прийде з онуком посидіти на лавочці у вигляді якогось атома чи молекули. Дитина запитає, що це і почує відповідь, що поруч в інституті розробляється відповідна технологія. Але це більше, ніж просто реклама. Там розташовано справжні високотехнологічні лабораторії, там провідні фірми хочуть розмістити свої офіси, щоб першими дізнаватися про останні наукові новинки та розробки. Там бізнесмени та вчені випадково можуть зустрітися в їдальні, в результаті чого будуть складатися контакти і нові контракти. Це своєрідна екосистема. А раніше там були бараки Академії наук НДР. Колись один з творців парку Хельге Нойман розповідав мені, що коли вони починали, у журналі «Шпіґель» вийшла стаття під назвою «Потьомкінські села в Адлерсхофі», тобто в них теж не вірили від початку. Але там мерія Берліна вклала у проєкт мільярди марок, а потім євро. Більш того, парку подарували землю, яку він продавав, а потім робив наступні інвестиції.
У нас цього всього немає, але ми шукаємо власний шлях створення такої екосистеми. Спільний німецько-український проєкт, який підтримало німецьке Міністерство освіти і науки, дав можливість розробити техніко-економічне обґрунтування можливості створення наукового парку. І ми заклали це в нашу дорожню карту. Оскільки ми не можемо фінансувати весь проєкт одразу, за пропозицією одного з творців «Адлерсхофа» Харді Шмітца вирішили розбити його на частини й впроваджувати поетапно. Наш спільний проєкт закінчився у грудні 2021 року, а за два місяці почалось повномасштабне російське вторгнення. Вже у березні ми зрозуміли, що треба радикально змінювати концепцію. Тому насамперед було створено грантовий офіс, який тільки протягом 2022 року подав 28 грантових заявок, сім із яких були успішними. Три з них зараз виконуються Київським академічним університетом. Інші — командами деяких установ НАН України. Намагаємось допомогти іншим — наскільки вистачає нашої спроможності. Лише за 2022-й ми заплатили близько двох мільйонів гривень податків. Це були залучені кошти ЄС, які через наукові проєкти влилися в українську економіку. Звичайно, у процесі виникла купа нюансів, це дало змогу чіткіше сформулювати проблеми, з якими стикається державна наукова установа. Наша команда ставить перед собою задачу узагальнювати такий досвід, щоб допомагати іншим долати такі виклики.
Спочатку ми провели аналіз сильних сторін кластера наукових установ. Це дає зрозуміти, які наукові експертні команди є найсильнішими, та які розробки є найперспективнішими. Також виділили технології, на яких фокусуватиметься цей науковий парк: новітні матеріали, нова енергетика, нанотехнології, екологія та захист довкілля, біотехнології, квантові технології та машинне навчання. Одна з наших задач — постійно організовувати комунікації між науковими установами та бізнесом, формувати спільноту інноваторів та проводити освітню й просвітницьку діяльність щодо інноваційного менеджменту. До речі, нещодавно разом з Київською міською державною адміністрацією проводили круглий стіл «Відкритий діалог зі стейкхолдерами», метою якого було «вийти за периметр» та познайомитися з представниками бізнесу, який розташований по сусідству. На наступний рік ми також плануємо ряд аналогічних заходів. Проєкт «Academ.City» одержав велику підтримку від департаменту промисловості та розвитку підприємництва КМДА. Переконана, що тільки співпраця науки та бізнесу може стати запорукою успіху нашої держави.
Спілкувався Дмитро ШУЛІКІН
Фото з власного архіву Олександри АНТОНЮК і Academ.media.
Читайте також: