Академія Бойчука: від благовіщення до воскресіння

Не залишайте нічого на потім. Тим паче — під час війни. Бо «потім» може не настати ніколи, або змінитись до непізнаваності. Якби всі зважали на цю прописну істину… — ні, світ не став би кращим. Лише, можливо, не було б так гірко.

Коли рік тому «Світ» готував публікацію про художницю й освітянку, ректорку Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука (у Національній спілці художників України якраз відбувалася виставка «Спадковість і новаторство», присвячена 85-річчю з дня заснування Академії), вона запрошувала на «екскурсію» до закладу, де у конгрес-холі працювали постійні виставки-експозиції робіт студентів і викладачів. Але тоді відвідини відклалися на невизначений час — на потім, на колись. Якби ж знаття, що не мине й року, як від тої частини закладу, яка була гордістю всього колективу, залишаться самі спогади та руїни, що поховають під собою працю кількох поколінь…

«Нам усім дуже пощастило»

До понівеченої Академії Бойчука (повністю зруйновано конгрес-хол, спортивну залу, кафедру монументального і станкового живопису, пошкоджено актову залу, вибито шибки й посічено стіни сусідніх приміщень) я потрапила тижні зо два після влучання туди уламка російської ракети. Масштаб руйнувань не просто вразив, а й посіяв деякі сумніви — а чи справді то був лише уламок?.. Чи бува, не приліт?

— Це стовідсотково уламок надшвидкісної експериментальної ракети «Циркон», — каже Олена Осадча. — Вона набирає швидкість 5-8 тис. км на годину, і збити її дуже важко. Мені телефонували знайомі з ЗСУ й казали: вам і усім нам дуже пощастило, що її взагалі збили. І збили так, що бойова частина з паливом, а це 400 кг вибухівки, згоріла в повітрі. Якби це був приліт — тобто вибух з бойовою частиною — тут би не було кварталу і всіх житлових будинків. Упав уламок завбільшки з КАМАЗ, і його кінетична сила спричинила такі руйнування. Вони були б більші, якби він упав на відкритій місцевості. Але основний удар взяла на себе спортивна зала — це, по суті, закрита порожнеча, тому хвилі не були надто потужними.

Біля конгрес-холу, каже пані Олена, були копії мозаїки з Михайлівського золотоверхого собору — зокрема образ Христа з Євхаристійною чашею, він теж ніби «зупинив» цей вибух, не дав йому сильно зачепити навчальний корпус, де відбувалися заняття з рисунка й живопису. Там у різних аудиторіях перебували троє викладачів і близько п’ятнадцяти студентів, які одразу відбігли від вікон. Лише одна викладачка дістала невелику контузію.

Дива трапляються

Звичайно, тепер домислювати можна все, що завгодно. Але те, що під час удару ніхто серйозно не постраждав, можна справді назвати дивом Господнім. І у спортивній залі (де в той день не було занять з фізичного виховання), і в конгрес-холі (який взагалі майже не «простоює», там часто відбуваються масові заходи — вчені ради, конференції, лекторії, потокові лекції з історії мистецтва) могли перебувати люди. Багато людей. Так само як і на кафедрі монументального і станкового живопису, який опинився біля епіцентру вибуху — якби у той час була велика перерва.

— Там перебувала наша співробітниця, завідувачка лабораторії Анета Колісник, її робочий стіл з комп’ютером стояв біля вікна, — розповідає пані Олена. — Але на той момент вона дивом опинилася в іншому боці приміщення. Вибух повністю зруйнував його — вона залишилася стояти на маленькому острівці бетонної плити, її знімали потім ДСНС-ники за допомогою драбини. Жінку зачепило уламками, лікарі зашивали губу і ногу, діагностували струс мозку. Ввечері того ж дня я зателефонувала, її вже відпустили з лікарні, у неї вдома маленька дитина. Ця співробітниця влаштувалася до нас на роботу за півтора тижня до цього дня, їй 33 роки. Людина народилася в сорочці — від майстерні нічого не залишилось.

Утім, в сорочці народилася не лише вона. Біля конгрес-холу була прибудова, в якій містилася майстерня викладача кераміки Леоніда Нагірняка. Його в той день не було на місці — у викладача захворіла мама, і він поїхав з нею на обстеження. У самому конгрес-холі за місяць до удару розпочалася інвентаризація, і людина, яка її проводила, не змогла потрапити у приміщення, бо банально не знайшла ключа. Потім з’ясувалося, що його напередодні забула віддати на вахту і забрала з собою інша співробітниця. У цей день вона перед роботою пішла в церкву — було Благовіщення. На щастя, уламок впав раніше, ніж вона повернулася з храму… У спортивній залі, попри відсутність у розкладі офлайн-занять, міг перебувати вчитель фізкультури. Йому дуже довго не могли додзвонитися, перенервували (телефонували тоді всім студентам і викладачам, які потенційно могли перебувати у зруйнованому крилі навчального корпусу). Виявилося, що він робив ремонт у себе вдома, працювала якась техніка, тож не дивився новини й не чув дзвінків.

Бойчук під руїнами

У холі Академії — кілька понівечених робіт, картини з розірваними полотнами. Натюрморти, пейзажі, постановки оголеної натури — те, що вдалося винести з ризиком для життя із завалів одразу після вибуху. Це картини з кафедри живопису та з виставки «Українська жінка в полум’ї війни», яка тривала у конгрес-холі Академії з лютого. І це — крапля в морі у порівнянні з тим, що досі поховано під зруйнованими перекриттями.

«У конгрес-холі на першому поверсі зберігалися фонди дипломних робіт наших випускників, — розповідає пані Олена. — Переважно це твори декоративного мистецтва, зокрема вітраж, мозаїка, ювелірне мистецтво, кераміка, гончарство, текстиль, вишивка. Дуже багато робіт художнього моделювання костюма. А це 20 років роботи кафедри арткостюма, текстилю і вишивки. У нас до кінця лютого тривала виставка «Українська карнавалія». На жаль, ми її зняли (бо галерея залишилась непошкодженою), деякі роботи встигли перенести в ці фонди, і тепер невідомо, що з ними. У конгрес-холі після влучання уламка російської ракети були точкові пожежі, які працівники ДСНС заливали водою. Ми поки що не можемо туди увійти й не знаємо, в якому стані фонди. Але виникає питання, чи треба реставрувати ці твори — чи залишити, бо це є свідченням геноциду проти культури України».

До речі, до Академії вже звертався Національний музей Другої світової війни — з проханням передати деякі експонати в його постійну експозицію, саме для документування злочинів культурного геноциду росіян проти українців.

«Торік затвердили вченою радою рішення про відкриття Музею культурної спадщини Михайла Бойчука, — веде далі Олена Осадча. — У першому залі конгрес-холу в нас розміщувався цей музей — там вже були інформаційні стенди, які нам передав Мистецький арсенал після виставки «Великий стиль», присвяченій Бойчуку і бойчуківцям. Це переважно твори, які збереглися у приватних колекціях. Окрім того, у наших фондах був ще архів тих робіт, які нам передали родичі учениці Михайла Бойчука Марії Котляревської. Це графічні твори. Вони були оформлені в рами під склом, тому є сподівання, що «виживуть». Також сподіваємось, що залишився неушкодженим бронзовий барельєф Михайла Бойчука — авторства видатного скульптора, нашого викладача Миколи Білика. Портрет Михайла Бойчука був на фасаді зруйнованого приміщення, а тепер лежить під руїнами».

Чому не сховали?

Переадресовую ректорці Академії запитання, яке ще 25 березня мало не в один голос ставили фейсбучні коментатори під інформацією про руйнування закладу: «Чому вчасно не сховали цінні архіви?».

— У нас просто не було таких можливостей, — відповідає пані Олена. — Наші архіви — це великі габаритні роботи, часом до двох метрів, артоб’єкти, інсталяції. Для них потрібне окреме приміщення. У підвалі в нас зберігається багато дипломних робіт ще з часів, коли Академія була технікумом, наприклад, вази «сталінсько-радянського» штибу, більшість робіт графічного дизайну, монументального розпису, вітражі. Але там — вологість, не надто придатні умови для зберігання. Тому багато фондів у нас були розміщені у допоміжних приміщеннях у конгрес-холі, в кабінетах і коридорних отворах — причому не лише самі роботи в матеріалі, а й дипломні записки, диски з фотографіями дипломних робіт, каталог з описом.

Окрім того, каже пані Олена, підвали розраховані все-таки на укриття, і якщо постає дилема — зберігати людей чи архіви — вибір очевидний.

Паралельні світи

Коли десь трапляється біда, простір навколо неї поляризується до плюса і мінуса, прекрасного і потворного, високого і низького. До чуйності й байдужості та інших подібних взаємозаперечних категорій. Вони співіснують поруч, наче паралельні світи.

Одразу після удару до пораненої Академії навідалися мародери. «Я зловила двох, які виносили картину, що була на виставці «Українська жінка в полум’ї війни», — розповідає пані Олена. — Ввечері студенти знімали на відео, як люди підходили та в цій купі руїн намагалися знайти металолом, виносили батареї. Потім ми поставили охорону на нічний час.

До того ж, люди не розуміють, який це ризик — перебувати біля тих приміщень».

А наступного дня після вибуху до Академії приїхали волонтери — «Київські кажани». Це молодь 15–16 років, майже діти, які зовсім недавно заснували свою волонтерську організацію. «Їх було приблизно 20–25 осіб. Вони демонтували зіпсовані вибуховою хвилею вікна, віконні рами, винесли з приміщень сміття, тут все було в пилюці, всюди валялися гілки вперемішку з уламками стін і дверей. Вони нам дуже допомогли. А потім згуртувалися всі випускники Академії, організували толоку, на яку зібралися понад 300 осіб — наші викладачі та студенти — колишні й нинішні, студенти інших ЗВО, сусіди з прилеглих житлових будинків, іноземці, представники різних благодійних фондів. Зокрема тих, які допомагають прибирати сміття після прильотів, закривають плівкою вибиті вікна. Але ми тоді навіть плівкою не могли закрити — без результатів технічного обстеження. Добре, що надворі було тепло…».

У перші дні після вибуху, люди — руками — зробили все, що могли. Далі — передбачався вихід державних органів. А вони, скажемо так, трохи забарилися. Коли схлинула перша хвиля уваги й співчуття, Академія на певний час лишилася на самоті сам на сам зі своєю бідою. Необхідні були передусім експертні висновки державної інституції й дозвільні акти на демонтаж зруйнованих конструкцій. Без цього в Академії були «зв’язані руки».

Попри те, що в день вибуху на місці трагедії були поліція, ДСНС, Червоний Хрест, представники районної й міської влади на чолі з самим мером, та ще й купа журналістів у прямому ефірі, ректорці Академії довелося писати офіційну заяву до поліції, яку, до речі, там мало не загубили. (Точніше, загубили б, якби пані Олена не приїхала особисто і не примусила її знайти — випадково підколотою під інший документ). А обстеження руйнувань затягнулося на чотири тижні.

«Нам не повідомили одразу алгоритму дій, до кого звертатися, — каже Олена Осадча. — Через особисті контакти мене зв’язали з конкретною людиною, яка це робить у КП «Київекспертиза». До того ми писали листи на військову адміністрацію, бо думали, що то їхня парафія, на КМДА, на Печерську райадміністрацію — там нам зрештою повідомили, до кого треба звернутися. Але я вже на той момент сама знайшла контакт».

Дочекатися фінансування

Вистачило лише одного дзвінка на вказаний номер, і спеціаліст оперативно приїхав та за день усе обстежив, а ще за п’ять днів зробив опис. Це два акти обстеження — на гуртожиток і на навчальні корпуси. Вони вже передані у військову адміністрацію і внесені до реєстру пошкоджених будівель. Тож закладу нарешті надано статусу потерпілої установи. Міністерство культури та інформаційної політики оголосило тендер на роботи з розбору завалів — вже за його результатами має розпочатися демонтаж зруйнованих конструкцій. Лишилося дочекатися фінансування.

«У нас є комерційні пропозиції від різних організацій, — розповідає очільниця закладу. — Демонтаж у середньому коштує сім з половиною мільйонів гривень. Нам надали акт, у якому зазначається перелік робіт на ці гроші: робота важкої техніки — маніпуляторів, кранів, демонтаж, вивіз на полігон. Ми все це надіслали в Міністерство культури та інформаційної політики України, надали ці акти ЮНЕСКО, і чекаємо або звідти, або звідти фінансування. До речі, представники ЮНЕСКО до нас приїжджали й тиждень працювали на завалах — їхній інженер зробив 3D-сканування руйнувань. ЮНЕСКО пообіцяло нам фінансування на різні проєкти: розбір завалів, стабілізацію аварійних стін, а потім — відновлення і реставрацію творів мистецтва. Але є певна процедура, потрібне затвердження в головному офісі в Парижі, якого треба чекати щонайменше місяць-два. Міністерство теж шукає гроші на демонтаж. А нам хоча б до приймальної кампанії все це розгребти».

Нині Академія імені Бойчука має такий самий вигляд, як і два місяці тому, одразу після руйнування. Або майже такий самий — лише руїни огородили додатковим парканом, щоб убезпечити перехожих від аварійних стін. А ще — поставили вікна на 2-му поверсі, кошти на це — 211 тисяч гривень — надав швейцарський фонд «ALIPH». «Нещодавно ми ще з одним фондом вели переговори, — розповідає пані Олена, — зробили презентацію нашої Академії: якою вона була до влучання уламка російської ракети і якою є тепер. Вони були шоковані масштабами руйнувань і теж хочуть надати нам грант на декілька тисяч доларів, щоб ми могли встановити вікна на 1-му, 3-му і 4-му поверхах. А ще частково пошкоджені вікна в гуртожитку і в корпусі дизайну. Хвиля була така, що віконні рами просто «відійшли» — там теж треба робити ремонт…».

Та, незважаючи на це, ЗВО функціонує в робочому режимі. На головній сторінці його сайту — «шапка» великими літерами: «Шановні абітурієнти! Вступна кампанія відбуватиметься за звичною процедурою. Відновлювальні роботи тривають. Чекаємо вас на Днях відкритих дверей та на творчих конкурсах».

«Бути й оберігати»

…Я ніколи не забуду «екскурсію» зруйнованою частиною Академії, оскільки вперше побачила руїни зблизька. Мій «гід» — методистка Аліна Банкова. «На 90 %, — каже вона, — наша Академія використовувала свої приміщення під постійні, тимчасові й перехідні виставки, вони проходили в артгалереї, у холах кафедри живопису і монументального мистецтва; на 1-му поверсі конгрес-холу за рік відбулося 14 виставок… Цьогоріч тільки-но облаштували музей культурної спадщини Михайла Бойчука і художній салон для того, щоб проводити майстер-класи для дітей з обмеженими можливостями, а також для тих, хто готувався до вступу в Академію… На превеликий жаль, фонди, архів, музей Михайла Бойчука фактично лежать під завалами. На сьогодні ми тільки можемо передбачати, що там щось залишилось. Що саме — невідомо. Бо в нас на цій території повністю лягли всі будівельні перекриття, залізобетоні плити. Сьогодні говорити про фактичні збитки ще зарано. Тому що ми не бачимо усієї картини цих трьох поверхів».

Йдемо туди, де «вхід заборонено». Ось те, що залишилось від музею Бойчука — кілька стендів, купа будівельного сміття й битої цегли. Ось «п’ятачок», з якого зняли поранену завідувачку лабораторії. Навколо — розтрощені конструкції, внизу — провалля, що було колись спортивною залою. Звідси видно «хрущовки» нижнього Печерська, які це приміщення врятувало від ударної хвилі… Ось актова зала: похилені завіси, мовчазне піаніно, порожні ряди запилених стільців. Під ногами — «килим» з битого скла. Замість стіни — величезна дірка. Стіна вивалилась на третій день після вибуху.

У довгому коридорі навчального корпусу зустрічаємо викладачку, яка йде до своїх студентів. Це доцентка кафедри арткостюма, текстилю і вишивки Наталія Дяченко-Забашта. «У мене не було занять у той день, — розповідає вона. — Але через півтори години після вибуху я була вже в Академії, і потім до вечора не могла звідси піти. Було таке враження, що треба тут бути й оберігати». Тоненька, як гілочка, тендітна, невеличкого зросту… «Оберігати»…

Вони радіють, що не всі експонати потрапили під завали — зокрема, частина власної колекції Наталії Миколаївни мандрує світом («Яке то щастя, що костюми збереглися»). Їм хочеться говорити не про руйнування, а про свою роботу і майбутнє закладу. Вони поспішають донести головне: «Ми є не тільки тією Академією, котра навчає, а ще й великими збирачами старожитностей і трансформаторами старих зразків у сучасне мистецтво»; «Ці всі тисячоліття культури — вони в нас. Ми в цих образах живемо. Кожен по-своєму їх відтворює, і в цьому — найбільша цінність. Я завжди своїм студентам кажу: «Ви не замислювались, чому у них (росіян) мистецтво «ізобразітєльноє», а у нас — образотворче?» Бо вони навчилися змальовувати, а ми — думати образами».

Віа Долороза

8 травня, у День пам’яті й перемоги над нацизмом, у Національному музеї літератури відкрилася виставка сакральних творів студентів Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука під назвою «Воскресіння». Від початку, коли вона лише задумувалася (а було це задовго до падіння уламка російської ракети), назва планувалася інша, як, власне, і наповнення. На виставці мали бути представлені переважно дипломні роботи минулих років на сакральну тематику. Ті, що 25 березня опинилися під завалами. Тож колектив Академії ухвалив рішення представити інші роботи студентів — семестрові. А саме — твори іконопису і фрески візантійського зразка, виконані в межах навчальних дисциплін другого курсу «Робота в матеріалі» і четвертого курсу «Основи іконографії» на бакалаврському рівні. Більшість цих робіт була створена упродовж 2017–2020 років.

— Михайло Бойчук ще на початку XX століття наголошував на тому, що ми маємо вивчати українську народну культуру, — сказала, відкриваючи виставку, Олена Осадча. — Очолюючи майстерню «Ікони і фрески» в Українській академії мистецтва у період творення української державності 1917–1919 років, він розвивав напрям неовізантизму, в якому вбачав національні корені українського мистецтва. Важливим для художника було ґрунтовне вивчення української народної ікони. Тому наша Академія — а саме: напрями сакрального живопису,

монументального мистецтва — теж вивчає ці складні техніки: фрескового розпису, енкаустики, сграфіто, вітража і мозаїки. І для нас було дуже важливо провести цю виставку.

Але головною темою заходу все-таки була нещодавня трагедія. До експозиції увійшли фотографії зруйнованих будівель Академії та понівечені твори сакрального мистецтва. Центральним експонатом стала ікона Архангела, яку було знайдено під завалами та відреставровано. Неподалік від неї — посічений уламками фрагмент дипломної роботи Інни Ільченко «Преображення Господнє». А поруч —фото цього фрагменту на землі серед битої цегли. (Ця картина стояла на підвіконні конгрес-холу, і в момент вибуху її розірвало та винесло до паркану закладу). Тут і копія мозаїки з Михайлівського золотоверхого собору — та сама, з образом Христа, який, на переконання Олени Осадчої, «приборкав» вибух. А посеред зали на підлозі — інсталяція, створена з фрагментів цегляних стін та арматури. Враження підсилював перформанс «Віа Долороза» («Хресний шлях», або «Шлях скорботи») від акторів театру «Шарж»: молоді люди несли в обіймах розірвані вибухом полотна. Це символізувало «шлях української культури та мистецтва, що постійно зазнає утисків і знищується росією».

Але неодмінно веде до Воскресіння.

Наталія КУЛИК

Виставка творів сакрального мистецтва студентів Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М. Бойчука триватиме до 8 червня. Усі охочі можуть відвідати її за адресою: Київ, Бульвар Хмельницького, 11, Національний музей літератури України. А особисто долучитися до відбудови Академії можна за реквізитами:

Код ЄДРПОУ 21598958;

UA908201720313201004301003621;

МФО 820172 в ДКСУ м. Києва, 25020100.

Благодійний внесок від ПІБ.

Читайте також: