У 1991 році Україна отримала незалежність. Нова сторінка її історії знаменувала докорінну перебудову усього життя країни та її громадян. Цей період став початком серйозних перемін і в діяльності КПІ – найбільшого і, безумовно, найвідомішого українського закладу вищої технічної освіти. Перетворення припали на період роботи 23-го за ліком ректора в історії Київської політехніки Михайла Захаровича Згуровського. Він обійняв цю посаду 1992 року і саме з його працею на чолі інституту, який згодом набув статусу університету, пов’язані докорінні зміни в самій парадигмі діяльності вишу. Зміни, які дозволили КПІ не лише вижити у непростий період існування нашої держави, але й набути нової, вищої, якості в підготовці фахівців, у наукових дослідженнях, у міжнародній співпраці, в організації взаємодії з промисловістю, у забезпеченні потреб країни у сучасній техніці та технологіях… Перелік цей можна продовжувати, бо будь-який напрям, будь-який аспект діяльності Київської політехніки і київських політехніків за роки незалежності України істотно трансформувався. Водночас, коло завдань, які виконував М. Згуровський на посаді ректора, значно розширилося.
На початку шляху
Згадаймо часи, коли у керма Київського політехнічного інституту став молодий науковець і професор Михайло Згуровський.
На посаду ректора колектив КПІ обрав його в жовтні 1992 року. Це був початок утвердження української незалежності. Уже відбулася повна зміна політичного ландшафту країни, але ще стрясали молоду державу спроби зберегти застарілі форми централізованої системи державного керівництва усім і усіма. Однак на руїнах старих економічних зв’язків і відносин почали пробиватися перші кволі паростки нової економіки та форм господарювання. Водночас, набрало силу наполегливе нав’язування суспільству ринкового романтизму з його наївною вірою у “невидиму руку”, що подолає всі економічні проблеми молодої держави. Проте ця чарівна “рука” ніяк не хотіла робити того, чого від неї чекали. Планова економіка остаточно довела свою неспроможність працювати в нових умовах. Це призвело до глибокої кризи управління та організації діяльності всіх без винятку галузей господарства України. Потрібні були зміни, і вони не забарилися.
Певна річ, торкнулися вони й системи вищої освіти. Надто освіти технічної, оскільки системна економічна криза кінця 1980-х – початку 1990-х років завдала болісного удару промисловості країни, що потягнуло за собою радикальне зниження обсягів виробництва, зупинення окремих підприємств або їхнього перепрофілювання, скорочення виробничого персоналу, і, як наслідок, – зменшення потреби в інженерних кадрах. Для України удар був особливо відчутним, бо її індустрія була зорієнтована переважно на задоволення потреб військово-промислового комплексу колишньої імперії. Усе це не могло не відбитися на престижності професій, пов’язаних з реальною економікою. Тож фах інженера, який за радянських часів серед людей з вищою освітою був у країні наймасовішим, швидко став одним з найменш запитаних на ринку праці. Зрозуміло, що й здобувати важкою працею професію, яка згодом не зможе прогодувати, зголошувалося все менше молоді.
Визрівало розуміння, що майбутніх фахівців потрібно навчати по-новому, готувати до роботи в нових реаліях, знайти нові підходи до організації освітнього процесу тощо. Але як цього досягти?
Відповідь на це питання була очевидною: слід шукати такі форми діяльності інституту та його оптимальної організаційної структури, які були б адекватними змінам в умовах господарювання та фінансової діяльності, сприяли пришвидшенню термінів впровадження результатів досліджень і розробок його науковців та конструкторів у життя, оновлення й наближення програм підготовки майбутніх інженерів до потреб реальної економіки.
Пошуки нових форм розпочалися ще наприкінці 80-х років ХХ століття. Перші кроки щодо їхнього впровадження у практику діяльності КПІ здійснив попередній ректор – Петро Михайлович Таланчук, якого невдовзі після здобуття Україною незалежності було призначено міністром освіти. Тому утвердження, реалізацію і розвиток ідей щодо модернізації діяльності всіх без винятку ланок організаційної структури інституту лягли на плечі Михайла Згуровського.
Новий ректор вже тоді був відомим не лише в Україні, але й далеко за її межами своїми глибокими дослідженнями в галузі системного аналізу та математичного моделювання складних фізичних процесів та інтелектуальних систем прийняття рішень в умовах недостатньої інформації і, водночас, мав значний досвід організаційно-управлінської діяльності в сфері вищої освіти. Власне, і сам цей досвід він набув у стінах КПІ, з яким було пов’язане все його свідоме життя. У 1975 році він закінчив факультет систем управління Київського політехнічного інституту за спеціальністю “Автоматизовані системи управління”. У 1979 році захистив кандидатську дисертацію на тему “Оптимальне дискретне управління одним класом розподілених процесів нестаціонарного теплообміну”, у 1984 році – докторську на тему “Автоматизоване проектування та оптимальне управління нестаціонарними процесами і полями в умовах невизначеності даних”. У 1987 році став професором кафедри технічної кібернетики. Ще за п’ять років Михайла Згуровського було обрано членом-кореспондентом Національної академії наук України, а в 1995 році він став академіком НАН України. У КПІ він здолав усі щаблі кар’єрних сходів від студента до проректора з навчальної роботи і виконувача обов’язків ректора, тому був добре обізнаним не лише з потенціалом інституту – навчальним і науково-технічним, – але й достеменно знав усі його “вузькі місця” та проблеми, які слід було негайно долати.
Ці знання та досвід дозволили новообраному ректорові одразу почати втілювати у життя програму перетворень інституту з пострадянського, директивно керованого з центру навчального закладу з “репродуктивною” системою навчання, що за інерцією “штампував” фахівців, знання та навички яких далеко не завжди відповідали запитам новонародженої ринкової економіки, на сучасний технічний університет. Програма ця багато в чому ґрунтувалася на використанні досвіду функціонування провідних технічних університетів світу. Впроваджувана стратегія полягала в забезпеченні трансформації від моделі великого політехнічного інституту колишнього радянського союзу, що здійснював навчально-наукову роботу за вузько орієнтованими спеціальностями, до моделі технічного університету європейського зразка з універсальною, широкопрофільною підготовкою відповідно до потреб суспільства й гнучкою, пристосованою до потреб часу системою управління. При цьому не можна було знехтувати й традиціями Київської політехніки, що закладали і підтримували уславлені попередники, починаючи з першого директора КПІ, відомого вченого в галузі механіки і опору матеріалів і видатного організатора вищої освіти професора Віктора Кирпичова та його наступників, серед яких були такі відомі вчені та інженери, як Михайло Коновалов, Костянтин Зворикін, Вікторин Бобров, Олександр Плигунов, Григорій Денисенко, Петро Таланчук та інші. Їхній спадок потрібно було не просто зберігати, а, переосмисливши з урахуванням сучасних реалій, побудувати на ньому нову якість діяльності інституту, яка б відповідала велінням нових часів. Михайлові Згуровському це вдалося.
Чітке усвідомлення ситуації та розуміння завдань, які мусив вирішити колектив інституту, щоби успішно інтегруватися в реалії сьогодення, дозволили ректорові Згуровському з однодумцями – передусім керівниками різного рівня – проректорами, деканами, очільниками підрозділів – цілеспрямовано працювати над модернізацією діяльності інституту, підвищенням якості навчання в ньому, розширенням напрямів підготовки фахівців і наукової тематики досліджень. Цьому сприяли й рішення щодо демократизації стосунків у колективі на всіх рівнях та децентралізації управління, оновлення системи соціального захисту, гуманізації та гуманітаризації освіти, підсилення економічної складової в освіті майбутніх фахівців.
Підсумки перших реформ
Трохи більше ніж за 10 років у КПІ було створено 11 нових факультетів і навчально-наукових інститутів, понад 50 кафедр, відкрито більше 150 нових спеціальностей і спеціалізацій. Це стало відповіддю на потреби національної економіки. Для організацій і підприємств різної форми власності фахівців почали готувати факультети інформатики і обчислювальної техніки, прикладної математики, авіаційних і космічних систем, фізико-математичний,фізико-технічний (з1999 року – інститут). А в 1997 році в КПІ було засновано Навчально-науковий комплекс “Інститут прикладного системного аналізу” Міністерства освіти України та Національної академії наук України, базою якого стала кафедра математичних методів системного аналізу КПІ. І не лише інститут, адже з ініціативи Михайла Захаровича Згуровського пізніше на базі КПІ створили ще й Світовий центр даних з геоінформатики і сталого розвитку (СЦД-Україна), діяльність якого також є дотичною до проблем, якими займаються науковці, викладачі та студенти ІПСА. Центр є повноправним членом Світової системи даних (ССД) Міжнародної наукової ради (МНР) і спеціалізується на проведенні міждисциплінарних досліджень складних систем різної природи, зокрема у сфері геоінформатики в розрізі глобального моделювання процесів сталого розвитку та оцінювання глобальних загроз для безпеки і якості життя людей.
Коло напрямів підготовки в інституті невпинно розширювалося: до традиційних технічних спеціальностей долучалися й інші: до складу КПІ увійшов видавничо-поліграфічний факультет (з 2004 року – Видавничо-поліграфічний інститут), який до того працював як вечірній факультет розташованого у Львові Українського поліграфічного інституту ім. І. Федорова; у 1992 році організовано факультет менеджменту та маркетингу, у 1995 році – факультет лінгвістики; у 1995 році – факультет права, а у 1996 році – факультет соціології (пізніше ці два факультети було об’єднано в один – факультет соціології та права), того ж року – факультет фізичного виховання і спорту (у 2000-х роках він влився до факультету біомедичної інженерії). Певна річ, це супроводжувалося і постійною роботою над удосконаленням змісту та методів навчання для забезпечення підготовки всебічно розвинутих спеціалістів.
Отож традиційно технічний виш набув організаційно-освітніх форм університету. І вже за кілька років отримав офіційне нормативно-правове підтвердження цього: Указом Президента України від 8 квітня 1995 року №289/95 “Про Київський політехнічний інститут” КПІ було надано статус національного самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу і присвоєну назву “Національний технічний університет України “Київський політехнічний інститут” (НТУУ “КПІ”). На той період новий університет фактично став майданчиком з відпрацювання нових підходів до організації сучасного освітнього процесу й одним із центрів розробки стратегії розвитку національної вищої освіти.
Значно зріс і міжнародний авторитет вишу, особливо після того, як він одним із перших в Україні долучився до співдружності вишів, які підписали Велику хартію університетів Європи (“Magna Charta Universitatum”). Все активнішу участь його представники стали брати в міжнародних конференціях з питань реформування вищої освіти нашої країни та її гармонізації з європейською освітньою системою.
Першість в усьому
Потужний організаційно-науковий потенціал ректора найвідомішого закладу вищої технічної освіти України і стрімкий поступ університету шляхом перебудови в модернізації системи підготовки фахівців для економіки України та на замовлення інших країн не залишилися непоміченими на державному рівні: 18 листопада 1994 року М.З.Згуровського було призначено міністром освіти України. Він обіймав цю посаду впродовж 4,5 років, не залишаючи при цьому і роботи в КПІ. Як міністру йому в оперативному режимі доводилося вирішувати безліч завдань – від забезпечення вчасного фінансування всієї галузі до розв’язання конфліктних ситуацій в окремих навчальних закладах. Однак текучка не завадила роботі задля досягнення головної мети – забезпечення реформування системи вітчизняної освіти й перетворення її на таку, яка відповідала б потребам молодої незалежної держави. Фактично мова йшла про створення нової системи освіти – сучасної за змістом, формами і технологіями та національної за духом. Але, водночас, слід було зберегти й кращі традиції та практики тієї системи освіти, що формували науковці та викладачі багатьох попередніх поколінь. І за період роботі на посаді міністра Михайлові Згуровському з командою вдалося створити нормативно-правову базу освіти незалежної України, сформувати концепцію гуманізації навчання (тобто її максимального наближення до людини) і виховання молодого покоління громадян України, впровадити українську мову як обов’язкову для навчання, створити національну систему акредитації освітніх програм закладів освіти, організувати підготовку нового покоління підручників, що відповідали запитам системи освіти незалежної держави і не спотворювали реальності, й вирішити багато інших важливих завдань. Своєрідною лабораторією реформування став тоді саме КПІ. А магістральним курсом модернізації системи вищої освіти України було визначено її інтеграцію в європейський освітньо-науковий простір. Результатом роботи в цьому напрямі стало приєднання України до Болонського процесу, повноцінний перехід до трирівневої системи навчання (бакалавр – магістр – доктор філософії) в університетах України, підписання Лісабонської конвенції про визнання системи кваліфікацій України тощо. А також входження низки провідних українських ЗВО, зокрема, звісно, і Київської політехніки, до 1000 кращих університетів світу за визнаними міжнародними рейтингами.
Лише в 1999 році Михайло Згуровський зміг знову повністю зосередитися на роботі в КПІ. Розпочався наступний етап модернізації діяльності тепер уже університету. Все ширше впроваджувалася в ньому модель “трикутника знань”: “освіта – наука – інновації”, що її наполегливо і систематично обстоював ректор на усіх рівнях підготовки фахівців. Важливим кроком на цьому шляху стало ширше залучення студентів до виконання наукових робіт на кафедрах. Участь у наукових дослідженнях, розробці програмних продуктів, підготовці статей для спеціалізованих видань і доповідей на наукових конференціях, а з початком війни, яку росія розв’язала проти нашої держави, – і в практичній роботі задля зміцнення обороноздатності України, стало важливою частиною навчання в КПІ. Наслідком цього стало, передусім, поглиблення інтеграції науково-дослідної діяльності з навчальним процесом. А ще – надання університетові (першому в країні!) у 2007 році статусу університету дослідницького типу, модель якого ґрунтується на відпрацюванні механізмів функціонування сучасних форм інтеграції науки, освіти та інновацій, підготовці дослідників і висококваліфікованих фахівців для наукоємних галузей економіки, здійсненні інноваційної діяльності в ринкових умовах через науковий парк університету, розвитку економіки, побудованої на знаннях.
Логічним наслідком впровадження концепції “трикутника знань” у повсякденну практику діяльності підрозділів університету стало поглиблення інтеграції науково-дослідної діяльності з навчальним процесом. Сьогодні студенти Київської політехніки здебільшого здобувають знання і навички не тільки під час лекцій та виконання стандартних лабораторних робіт. У процесі навчання їх одразу ж вводять у коло проблем, над розв’язанням яких працюють їхні викладачі-дослідники, вони мають змогу оволодівати практичними навичками і вміннями не тільки і не стільки в навчальних аудиторіях, скільки в лабораторіях, біля випробувальних стендів, у роботі над виконанням реальних інноваційних проєктів і їхньою комерціалізацією через створення власних стартапів.
Шляхом інноваційного розвитку
Інноваціям, до речі, в університеті надається значна увага, адже від належної організації науково-дослідної і впроваджувальної діяльності залежить й ефективність інноваційної діяльності в його стінах. Центром цієї роботи стало створене з ініціативи ректора Згуровського університетське інноваційне середовище, де студенти, співробітники та викладачі мають можливість співпрацювати не тільки з науковими установами та підприємствами, а й з фахівцями високотехнологічних компаній, інвестиційних фондів та бізнес-структур. Роль ядра, навколо якого воно було утворено, виконує Науковий парк “Київська політехніка”. Принагідно слід зауважити, що його виникненню передувала серйозна робота ректора та провідних фахівців університету з Комітетом з питань науки і освіти Верховної Ради України, результатом якої став прийнятий 22 грудня 2006 р. Закон України “Про Науковий парк “Київська політехніка”. Перший подібний закон в нашій країні (знов перший!). До структури Наукового парку увійшли окремі підрозділи КПІ, наукові, виробничі та навчальні організації, що працюють у галузі високих технологій, а також консалтингові, юридичні, фінансові та інші суб’єкти підприємницької діяльності. З часом навколо парку утворилася повноцінна інноваційна екосистема, яка складається з чотирьох компонентів: Науково-дослідної частини (НДЧ), Департаменту інновацій та трансферу технологій, Наукового парку “Київська політехніка” та Інноваційного холдингу “Sikorsky Challenge”. Модель виявилася дуже ефективною, і невдовзі на її базі вибудувалася і Всеукраїнська інноваційна екосистема “Sikorsky Challenge Ukraine” – відкрита інноваційна екосистема, учасниками якої є інституції, зацікавлені у прискореному розвитку української інноваційної економіки, обороноздатності та безпеки: університети, наукові установи, інноваційні компанії, підприємства оборонно-промислового комплексу, фонди, громадські організації, органи державної влади та місцевого самоврядування. Одним із важливих елементів стала мережа стартап-шкіл “Sikorsky Challenge”, що виросла зі створеної в 2014 році університетської стартап-школи “Sikorsky Challenge”. Ну і, звісно, одним із найважливіших елементів всієї екосистеми став щорічний Міжнародний фестиваль інноваційних проєктів “Sikorsky Challenge”, який з ініціативи та за безпосередньої участі ректора Михайла Згуровського з 2012 року проводиться в університеті. До речі, цей фестиваль і конкурс стартапів, який проводиться в межах його програми, стали справжнім брендом і, водночас, візитівкою університету. Фактично, інноваційна екосистема “Sikorsky Challenge” перетворилася на перший в країні острівець високотехнологічних проривів. Здобутки вчених КПІ в науково-інноваційній діяльності, зокрема в науковому супроводженні оборонно-промислового комплексу держави, в космічних дослідженнях, у створенні безпілотної авіації, у сфері кібербезпеки, інших критичних напрямках хайтеку добре відомі в країні та світі й відзначені численними Державними преміями України в галузі науки і техніки та багатьма державними нагородами.
Ще однією структурою, що її було створено з ініціативи ректора для зближення науки та промисловості, є заснована в 2015 році Інноваційно-виробнича платформа “Київська політехніка” – нова для нашої країни модель об’єднання науково-інноваційних організацій та промислових підприємств. До її складу увійшла низка відомих вітчизняних промислових підприємств різної форми власності та Науковий парк “Київська політехніка”. Це утворення стало базою впровадження у життя передусім розробок оборонного і подвійного призначення, адже з початком війни на сході України політехнікам довелося скорегувати засади своєї діяльності в частині підвищення наукового і освітнього внеску університету в обороноздатність країни.
Серед інноваційних здобутків Київської політехніки є речі для нашої країни унікальні. Скажімо, лише КПІ ім. Ігоря Сікорського має власну космічну програму, в активі якої запуски в космос наносупутників “PolyITAN-1”, “PolyITAN-2-SAU” і “PolyITAN-HP-30” – перших університетських космічних апаратів в Україні, й кілька перспективних проєктів нано- і мікросупутників, робота над якими триває.
Слід зауважити, що інноваційний розвиток – це не лише активізація науково-дослідної та конструкторської діяльності в університеті. Це ще й впровадження в освітній процес інноваційних технологій і методів навчання задля підвищення якості підготовки фахівців. Отож останніми роками в КПІ все більше започатковується дуальних програм підготовки фахівців, учасниками яких є не тільки навчально-наукові підрозділи університету, а й інноваційні компанії та підприємства різних галузей промисловості, науково-дослідні установи й організації (зокрема, вперше в Україні партнерами університету стали компанії “Boeing Україна” та “Прогрестех-Україна); програм подвійного диплому з провідними закордонними університетами (ще у 2002 році вперше в Україні в КПІ на базі ММІ, зварювального та інженерно-фізичного факультетів було створено Спільний українсько-німецький факультет машинобудування КПІ та Магдебурзького університету ім. Отто-фон-Геріке); сертифікатних програм. Всіляко вітається проведення в університеті літніх шкіл з різноманітної тематики та участь київських політехніків у таких школах, які проводяться в університетах-партнерах, розширення участі в програмах академічної мобільності й таке інше.
Понад те, упродовж останніх років КПІ все більше орієнтується на інтеграцію з європейською системою освіти, спільно з університетами Європи бере участь у проєктах і програмах Європейського Союзу, при ньому діють наукові установи ООН та ЮНЕСКО, в його стінах розробляються науково-дослідні проєкти на основі контрактів з компаніями зі США, Німеччини, Південної Кореї, Японії та інших країн.
Не тільки навчання та дослідження
Одним із тих питань, які з самого початку роботи М.З.Згуровського на посаді ректора перебували в зоні його постійної уваги, було створення в університеті особливої, сказати б, корпоративної культури, просякнутої духом академізму, творчої праці і, водночас, спрямованої на виховання в студента або студентки, викладача й викладачки, співробітника та співробітниці відчуття належності до великої родини київських політехніків і причетності до історії університету. Бо сьогоднішні здобутки КПІ зросли на ґрунті надбань великих попередників, а нинішні успіхи сучасників стануть стартовим майданчиком для злетів нащадків. Усе це відбувалося, відбувається і має відбуватися надалі на тій історичній території, де понад 125 років тому розпочав свою роботу КПІ. Тим-то будівлі, навчальні аудиторії, лабораторії та майстерні – це ще не весь університет. Нинішній КПІ неможливо уявити без Державного політехнічного музею імені Бориса Патона, пам’ятників видатним вченим і конструкторам, життя і діяльність яких були пов’язані з КПІ, без ошатної зали Вченої ради, старого університетського парку і нового Парку Нескорених, скверів, маятника Фуко в Науково-технічній бібліотеці і так далі й далі. Усі ці, висловлюючись канцелярською мовою, “об’єкти”, були створені або капітально відреставровані за часів ректорства М.З.Згуровського, або з його ініціативи. У цій площині, до речі, лежить і його занурення в історію КПІ, його популярні біографічні нариси, присвячені видатним політехнікам, діяльність яких змінила світ, його книга “Київська політехніка: шлях до зірок”, що витримала кілька перевидань. Особливе місце в цих розвідках займає постать видатного киянина, всесвітньо відомого авіаконструктора та одного з найшанованіших інноваторів ХХ століття – Ігоря Івановича Сікорського, ім’я якого з ініціативи Михайла Згуровського, підтриманої Вченою радою університету та переважною більшістю політехніків, у 2016 році було присвоєно КПІ.
Часи випробувань
У 2014 році розпочався новий період історії КПІ. Війна, яку розв’язала росія проти нашої країни, анексувавши Крим і розпочавши бойові дії в наших східних регіонах, змусила політехніків переглянути і скорегувати концептуальні засади своєї діяльності в частині збільшення масштабів наукового і освітнього внеску університету в справу забезпечення обороноздатність країни. Цьому передувала велика аналітична та організаційна робота під керівництвом ректора. За кілька років в університеті вже було створено кілька десятків новітніх технологій подвійного та спеціального призначення, частина яких за останні п’ять років поставлені на озброєння держави. КПІ також став головним методологічним центром країни з підготовки кадрів за програмами “Організація захисту інформації та кібернетичної безпеки”, “Управління в сфері оборонно-промислового комплексу”, “Експлуатація та ремонт безпілотних літаків-розвідників” та за іншими стратегічно важливими напрямами. А нові реалії життя в Україні, які виникли після повномасштабного вторгнення рф в Україну 24 лютого 2022 року, змусили до стратегії розвитку університету додати ще одне важливе завдання: підвищення обороноздатності держави та започаткування базових засад національного супротиву. В лічені місяці КПІ активізував наукові розробки та підготовку кадрів за військово-промисловими напрямами, забезпечив розробку нових виробів і технологій подвійного і воєнного призначення. А ще в ньому набрав силу потужний волонтерський рух. У рамках цього руху, до речі, в університеті було засновано Фонд допомоги ЗСУ “Київський політехнік”, який на постійній основі допомагає українським воїнам обладнанням, зброєю, медикаментами, транспортними засобами. Водночас, предметом постійних турбот ректора стала робота з посилення заходів безпеки в університеті, облаштування укриттів тощо. Недарма ж саме в Київській політехніці за участі соціально-відповідального бізнесу було споруджено перше в Україні багатофункціональне “розумне укриття”. При цьому триває активна робота над створенням і розбудовою платформи повоєнної інноваційної трансформації країни, в якій важливе місце належатиме КПІ імені Ігоря Сікорського.
… Про 32 роки діяльності М.З. Згуровського на посаді ректора КПІ, про його ініціативи, проєкти і здобутки, а також про проблеми, які йому довелося розв’язувати, можна розповідати ще довго. У цьому матеріалі пунктирно окреслено лише деякі напрями його роботи задля збереження і розвитку університету, адже обсяги газетної площі не дозволяють розповісти про все докладно.
Отож насамкінець ми мусимо просто висловити вдячність Михайлові Згуровському за його самовіддане служіння Київській політехніці впродовж усіх цих років і сподівання, що завершення його роботи як ректора – це не кінець, а початок нового етапу праці в університеті.
Джерело: Київський полiтехнiк 2024, №25-26