У великій залі Київського будинку вчених НАН України по Володимирівській, 45а відбулася прем’єра моноопери «Герострат».
Як відомо, Герострат — мешканець Ефеса, котрий спалив храм Артеміди у своєму місті 21 липня 356 року до н. е. для того, щоб його ім’я пам’ятали нащадки: якщо не через добру справу, то бодай через злодіяння. До речі, 25 років по тому Олександр Македонський, який — за легендою — народився в ніч підпалу, відбудував храм Артеміди, який став одним із чудес світу.
Така історія, передана давньогрецькими та пізнішими літописцями.
Але історія створення моноопери «Герострат» має цілком українське коріння. Лібрето написане на основі поеми одного з найвідоміших українських поетів кінця ХІХ — початку ХХ століття Володимира Самійленка. Автор лібрето — Максим Стріха — доктор фізіко-математичних наук, письменник, перекладач і активний борець за повернення в наші театри опери українською. Для чого особисто він докладає багато зусиль.
І цього разу зусилля творчого колективу — монооперу «Герострат» зможуть побачити усі охочі за посиланням: https://www.youtube.com/watch?v=wo-Xa0W2HKU
28 червня у великій залі Київського будинку вчених композиторка Оксана Євсюкова (яка сама пов’язує себе і з Україною, і з Латвією, де народилася й зростала) представила прем’єру нової моноопери «Герострат». В основу лібрето покладено однойменний драматичний етюд Володимира Самійленка про грека Герострата, який вирішив здобути собі вічну славу ціною нечуваного злочину — знищення храму Артеміди в Ефесі, що вважався одним із чудес стародавнього світу.
Ця музична подія стала для небайдужих до музики киян небуденною. Адже сучасні українські композитори рідко зважуються писати опери. Проти сміливця тут діють і складність старовинного (дуже умовного) жанру, і примарні шанси побачити створене втіленим на сцені (українські театри сучасних українських опер, як відомо, майже не ставлять). І все ж винятки трапляються — й не лише на рівні перформансу GAIA-24. Opera del Mondo, присвяченого річниці злочину росіян на Каховській ГЕС (попри сміливість усіх інших вирішень, про музику й спів там, як на мене, говорити складно, хоч сама тема епатажного дійства, напевно, широко відкриє передшлях до різних європейських культурних імпрез).
Павло Бєльський (баритон) у ролі Герострата. За роялем — композиторка Оксана Євсюкова. Світлина Сергія Марченка
Історично опера розвивалася як музико-драматичне дійство, де слово важить не менше, ніж музика. Тільки зумовлений економічними причинами перехід до практики виконання «мовами оригіналів», що відбувся вже в другій половині ХХ століття, нівелював значною мірою її драматичну складову (а заодно зменшив інтерес до опери взагалі — скрізь у світі оперні «зірки» давно вже не очолюють рейтингів популярності). Однак моноопера Оксани Євсюкової повертає слухачів до первісної ідеї опери саме як до органічного поєднання доброї музики й доброї поезії — адже її лібрето написано на яскравий поетичний текст, який ще на початку ХХ століття входив до всіх українських хрестоматій.
На жаль, сьогодні ім’я Володимира Самійленка (1864–1925) мало що говорить більшості українців. Навіть пам’ятна людям дещо старшого віку колискова «Тихесенький вечір на землю спадає…» з «Вечірньої казки» й легендарний гіт гурту «Кому вниз» 1990-х «Десь на світі є країна…» не асоціюються для більшості з поетовим іменем. А на початку минулого століття він був одним із провідних наших ліриків та сатириків. Недаремно Іван Франко у 1906 році писав: «Ніхто з сучасних українських і галицьких поетів не посідає секрету української мови і ясного вислову в такій мірі, як Володимир Самійленко».
Народжений у Великих Сорочинцях позашлюбний син колишньої кріпачки й поміщика, Самійленко з дитинства чудово знав іноземні мови, а прослуханий пізніше курс Київського університету вирізняв його серед інших наддніпрянських поетів-сучасників (більшість із них могли похвалитися хіба що гімназією) першорядною освіченістю. Він (разом із Лесею Українкою та Борисом Грінченком) сміливо залучав до власних творів (зокрема, й до написаного 9 липня 1888 року «Герострата») «світові сюжети».
Спершу Герострат у Самійленка — зовсім не злочинець. Йому тільки надто болить власна минущість на тлі вічних утворів безсмертних богів. Йому хочеться, щоб хоча б слава його добрих вчинків пережила його земний тлін. Але життя руйнує ці плани: на полі бою він виявляється боягузом, а його першу поему — осміяно. І тоді Геростратові спадає підступна думка: посмертна слава не конче має бути доброю. Наче глузуючи з безсмертної богині Артеміди, він підпалює її славетний храм. Прокидається варта і починає гасити пожежу. Але вже пізно. «Не загасити вам моєї слави! Вона безсмертна! Чуєте? Безсмертна!!!» — цими словами головного героя завершуються драматичний малюнок Володимира Самійленка й опера Оксани Євсюкової.
За виконання під рояль (з роллю концертмейстерки блискуче впоралася сама композиторка) стараннями володаря красивого й рухливого баритона великого діапазону Павла Бєльського було вибудувано скупий і переконливий рисунок партії Герострата. Відсутність зайвого підкреслило й те, що вийшов співак на сцену лише в пов’язці на стегнах, зав’язаній автентичним давньогрецьким способом, і допомагали йому впродовж дії тільки три аксесуари: ніж, яким він намагається вчинити самогубство, келих, із якого прагне причаститися слави, і стрічка червоної тканини, що створює візуальний образ пожежі, яка й дарує героєві жадане безсмертя, — байдуже, що ціною злочину.
Тривалі оплески після вистави підтвердили: опера як жанр усе ще жива й перспективна (хоч як намагаються своїми «вокалізами з пантомімою» «мовами оригіналів» співаки Національної опери України переконати нас у протилежному).
…Дебютувавши торік одноактною оперою «Софронія на вогнищі» на сюжет зі славетної колись поеми «Визволений Єрусалим» Торвато Тассо, сьогодні Оксана Євсюкова підтвердила: вона є самобутньою і зрілою представницею української композиторської школи, якій до снаги справжня опера у високому значенні цього слова. Питання тільки: хто ще побачить і почує «Герострата» «живцем», окрім слухачів на концерті в Київському будинку вчених?
Хоч тут аж проситься ідея постановки моноопери десь над Егейським морем в історичному антуражі давніх храмів (і, можливо, навіть у перекладі давньогрецькою). Може, тоді ця опера швидше стане частиною загальноєвропейського культурного життя. А за своїм музичним та драматичним рівнем вона цілком на таке заслуговує — особливо в наш час, такий багатий, на жаль, на різних новітніх геростратів.
Максим СТРІХА,
професор, театрал