«Не можу мовчати!» — так називалася стаття Льва Толстого від 1908 року, якою він засудив безправ’я народів у російській імперії (не більше цих прав і в сьогоднішній росії), але я зараз не про це. Я про наші рідні реалії.
Читаю днями повідомлення, поширене в інформаційних виданнях, і дивуюся пріоритетам держави.
Майже вдвічі уряд збільшив оклади податківцям:
– оклад голови ДПС зріс з 15,9 до 31,8 прожиткового мінімуму, що становить від 33 422 грн до 66 843 грн;
– оклад першого заступника голови ДПС зріс з 31 740 грн до 63 480 грн;
– оклад директора департаменту зріс з 19 759 грн до 39 517 грн;
– оклад заступника директора департаменту зріс з 15 765 грн до 31 530 грн.
Цікаво порівняти оклади керівництва і співробітників НАН України, де
– оклад президента складає 20 600 грн, а віцепрезидента — 18 600 грн;
– оклад директора наукової установи — 15 500 грн;
– оклад завідувача наукового відділу — 13 800 грн;
– оклад наукового співробітника — 10 700 грн, а старшого наукового співробітника — 12 600 грн.
Коментарі, як кажуть, зайві, й тільки незрозуміло — плакати чи сміятись? Щоправда, обізнані люди мене звинуватять у маніпулюванні, мовляв, не уточнюю, що науковці мають певні надбавки за звання і ступені. Це так, хоча й держслужбовці мають свої надбавки, але я пишу саме про офіційні державні оклади, які, здавалося б, мають підкреслювати й важливість професії, і фаховий рівень, і внесок у міць, авторитет і ставлення до держави навколишнього світу.
Звичайно, кожна професія потрібна державі, і її представники повинні належно оплачуватися. Зокрема, й податківці, які допомагають наповнювати бюджет. Але, дивлячись на ці суми, хочеться сказати, що їм наче доплачують, щоб вони не спокушалися обіцянками тих, хто хотів би недоплатити в бюджет. Насправді держава мала б бути зацікавлена в тому, щоб кожний громадянин сумлінно виконував свій обов’язок сплачувати податки, а не робив це тому, що податківець непідкупний.
Як на мене, держава має шанувати тих, хто своєю працею створює бюджет, працює на його зростання, працює на оборону. Маю на увазі зокрема науковців. Так, науковців. І це при тому, що майже половина наукових установ працює неповний робочий день, тобто не маючи навіть і цих жалюгідних зарплат. Водночас від академії жорстко вимагають все спрямувати на роботи з оборонної тематики, що вона сумлінно й робить, віддаючи щоденним дослідженням нерідко по 10–12 годин на добу. Результати є, але де належна підтримка!?
Науковці, серед яких значна частина літніх людей (особливо, враховуючи воєнні реалії), віддають усі сили й розум країні, задля процвітання якої готові працювати — і справді вдень і вночі. Але не відчувають шани до своєї праці. Я вже не кажу про просто шалені оклади голів різних міністерств, комітетів, агенцій, суддівсько-прокурорського корпусу, які часто сягають сотень тисяч гривень і більше.
Жодним чином не ставлю за мету зменшення цих цифр, я хочу лишень зрозуміти, а де ж державна справедливість, за якою наука, принаймні фундаментальна, повсюдно утримувана урядами, так потерпає від, не побоюсь назвати речі своїми іменами, злочинної недалекоглядності наших високопосадовців, які демонструють цілковите нерозуміння ролі науки в сучасному світі та її спроможності видозмінювати його на користь людства.
Запевняю шановного читача, що і я, і мої колеги відповідально усвідомлюємо надскладну ситуацію, в якій вимушена функціонувати наша країна, зазнаючи колосальних збитків і витрат на оборону, відбудову знищеного та якомога швидшого наближення бажаної перемоги, й готові скільки треба терпіти разом з українським народом. Проте, коли дізнаєшся про подібні — фактично корупційні — дії наших урядовців, іншого почуття, крім обурення, не виникає, та й виникнути не може. Стиснути зуби теж не виходить.
Чому мовчить академія, мені важко сказати. Напевно, вважає, що дипломатично мовчати краще, ніж волати, тим більше, вивчила традицію, що заперечувати начальству небезпечно для справи. Мені ж здається, що ставлення до науки впало до такого рівня, що необхідно нарешті гучно виступити проти такого неприпустимого ставлення до неї. На жаль, академія залишається прохачем, і чиновники без нас вирішують і її, і наші долі, розподіляючи кошти так, що податківці, і не тільки, виявляються для країни важливішими, ніж науковці.
Інша сторона цієї «медалі» — критичний брак молоді, для якої заради начебто підтримки вигадують якісь премії, види кар’єрних пільг тощо, замість того, щоб дати нормальну зарплатню, аби вони думали про роботу, а не хліб насущний. Чи можна такими подачками зацікавити молодь і цим поліпшити її залучення у наукову сферу? Марні сподівання.
Особливо гірко стає, коли не знаходяться кошти на фінансову підтримку школярів, які нещодавно, вперше в історії нашої незалежної держави, вибороли друге командне місце на Міжнародній олімпіаді з фізики у Будапешті. Ці перемоги тримаються переважно на ініціативі й відданості вчителів, які не отримують належної підтримки, на стараннях батьків та на таланті й ентузіазмі школярів. А це ж майбутнє нашої країни!
І наостанок: я не люблю нічого радянського, але не можу
не згадати, що в СРСР найвища зарплатня була у президента АН СРСР — 11 000 рублів, у той час, як у Генсека КПРС — тільки 7000 рублів. Гадаю, що поки не буде встановлено щось подібне стосовно рейтингу наших державних окладів (про приватних осіб не йдеться), чи в країні не відбудеться якийсь інший серйозний перегляд системи державного бюджету, в якому наука фінансується поки що за залишковим принципом, ми не перейдемо з траєкторії падіння на траєкторію зростання. Інакше Україна з поки ще технологічної країни перетвориться на країну третього світу. І жодні західні вливання їй не допоможуть.
Вадим ЛОКТЄВ, академік НАН України
Читайте також: