Ректор Національного технічного університету України (Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського) Анатолій МЕЛЬНИЧЕНКО відповів на запитання журналістів газети «Світ»
Анатолія Мельниченка — кандидата філософських наук, професора, проректора з навчальної роботи й вихованця КПІ ім. Ігоря Сікорського, було обрано ректором цього провідного технічного вишу країни 18 червня н. р. Обидва тури виборів (і підрахунок голосів) відбувалися практично в прямому ефірі під об’єктивами камер.
Мельниченко змінив на посту ректора багаторічного керівника КПІ, відомого вченого, державного і громадського діяча академіка НАН України Михайла Згуровського, який чимало зробив для розвитку КПІ та впізнаваності його у світі.
19 липня Міністерство освіти і науки України своїм наказом призначило Анатолія Мельниченка на обрану посаду. Нова команда на чолі з ректором має не менш амбітні цілі: на новому етапі розвинути й примножити лідерські позиції університету. Про це і не тільки в інтерв’ю газеті «Світ» розповідає ректор КПІ Анатолій Мельниченко.
Гаряча пора — вступна кампанія
— Анатолію Анатолійовичу, наказ МОН про призначення вас ректором підписаний у перший день приймання заяв від абітурієнтів. Символічно. Як відбувається вступна кампанія в КПІ? На які спеціальності найбільше подають документи? Як КПІ допомагатиме державі «тамувати голод» в інженерних кадрах — особливо зараз — під час війни й з огляду на час відбудови?
— Так, моє призначення відбулося у найгарячіший період вступної кампанії. Хоча ми розуміємо, що кількість заяв і інтенсивність подання їх значною мірою пов’язані з попередньою профорієнтаційною, медійною діяльністю університету і кожного підрозділу, з реноме університету і з умовами, в яких сьогодні живемо.
Торік ми в КПІ оновили чимало освітніх програм і всіма каналами інформації активно інформували громадськість про їхні особливості, відповідність сучасним вимогам високотехнологічного бізнесу та значною мірою — спрямованість на зміцнення обороноздатності держави. І бачимо, що справді з’явився додатковий попит на окремі освітні програми. Водночас нікуди не поділися й ризики зменшення кількості вступників, пов’язані з виїздом абітурієнтів за кордон. Ці ризики впливають не тільки на наш університет, а й на університети всієї України. Ще один вкрай значущий саме для технічного університету ризик пов’язаний з тим, що тільки незначна частина абітурієнтів, складаючи НМТ, обирає фізику чи хімію, що важливі для інженерії. Адже якщо математика, українська мова та історія України — обов’язкові, то замість фізики часто обирають іноземну мову чи інший предмет. Водночас такі наукомісткі спеціальності, як матеріалознавство, прикладна механіка та й інші не можуть обійтися без знання фізики. І хоч щодо набору випускників на інженерні спеціальності ми зберігаємо здебільшого торішні та позаторішні тенденції, названі проблеми створюють певну напругу.
Якщо про популярні спеціальності, то в КПІ традиційно високий попит мають інженерія програмного забезпечення, кібербезпека, комп’ютерні науки, авіаційна інженерія. Велика кількість заяв — також на менеджмент, економіку, право, психологію (так звані кон’юнктурні спеціальності), і ця тенденція зберігається в Україні уже тривалий час. Але тенденції пора змінювати. Саме фахівців як класичних, так і новітніх інженерних спеціальностей потребуватиме держава під час і після війни. На них і на тих, хто їх готуватиме, покладатиметься величезна відповідальність.
Нині вже інтенсивно подаються заяви на вступ до магістратури, а також на третій освітній рівень — до аспірантури. Для нас як дослідницького університету поповнювати корпус науковців молодими дослідниками дуже важливо. Щоб зменшити кількість тих, хто намагається потрапити в аспірантуру зовсім не через жагу наукових досліджень, Міністерство освіти і науки вжило превентивних заходів: підняло прохідний бал єдиного вступного іспиту, зокрема в частині тесту загальної навчальної компетентності до 160, і це має суттєво вплинути на кількість охочих вступити. Як і те, що обмежено вступ на контрактну форму навчання. Але кількість заяв на вступ уже сьогодні перевищує кількість зарахованих торік.
— Міністерство обіцяло ж збільшити кількість бюджетних місць в аспірантурі.
— Так, але поки що цифри до університетів не доведено. Ми сподіваємось, що ця кількість буде достатньою, щоб забезпечити нормальну підготовку фахівців і компенсувати втрати, які має кожний університет, вимушено відмовившись від контрактників.
Лекції — онлайн, лабораторні — офлайн
— У чому полягатимуть особливості нинішнього освітнього процесу? Що зміниться наступного навчального року?
— Нинішнього року, як і в попередні, освітній процес в КПІ буде здійснюватися в змішаному режимі: лекційні заняття відбуватимуться дистанційно, це важливо передусім з міркувань безпеки. Щодо освітніх компонентів, які будуть здійснюватися в очному режимі, ми саме завершуємо збір інформації від факультетів. Поки що йдеться про перший семестр. У наступні пів року ми збираємось збільшити кількість місць в укриттях. Тож у другому семестрі 2024–2025 навчального року кількість освітніх компонентів, за якими буде здійснюватися підготовка в очному режимі, має зрости. І це важливо, адже за роки ковіду і повномасштабної збройної агресії рф проти України ми бачимо загрози зниження якості освіти. І щоб втримувати якість на належному рівні, необхідні надзусилля з боку викладачів і готовність більше працювати з боку студентів… За безпосередньої освітньої взаємодії якість досягається значно меншою кров’ю і з кращими результатами.
І це стосується не тільки інженерів. Соціогуманітарний блок нашого університету також поступово переходитиме на очні заняття.
Оскільки ми збільшуємо кількість компонент і водночас маємо дотримуватися норм щодо місткості укриттів — це вимагає особливо філігранної роботи від тих, хто формуватиме розклад.
А ще ж треба враховувати й можливі блекаути, адже, якщо триватимуть удари по нашій енергосистемі й будуть вимкнення світла, нам доведеться проявляти подвійну і потрійну гнучкість. Але ми й до цього готуємося. Надважливо, щоб наша телекомунікаційна мережа навіть у разі блекауту забезпечувала належну дистанційну взаємодію, а це — функціонування безперебійних джерел живлення, генераторів тощо. Ми напрацьовуємо рішення, як мінімізувати будь-які ризики.
— З наступного навчального року, очевидно, діятимуть положення уже ухваленого Верховною Радою закону 9600, де викладачі вишів поділені на суто педагогічних і науково-педагогічних працівників. Наскільки це вплине на організацію освітнього процесу в КПІ?
— Насправді тут є дві сторони медалі: з одного боку закон упорядкує деякі взаємодії викладача з ЗВО, адже справді є викладачі, які не надто активно здійснюють науково-дослідну діяльність, але мають педагогічний хист і, можливо, для них збільшення педагогічного навантаження і перехід до статусу педагогічного працівника є нормальним. Тим паче, згідно з законом, вони забезпечуватимуть до 30 % освітньої програми, це не так багато. А завдяки можливості переходу в якийсь момент з педагогічного статусу на науково-педагогічний і навпаки, якщо такий механізм буде спрацьовувати, то це стане гарним мотиватором для викладачів. Я не належу до когорти тих, хто критикуватиме ці зміни. Закон є закон, і він навіть може додатково допомогти врегулювати окремі задавнені проблеми. Але саме для нашого університету хотілось би мінімізувати відсоток тих, хто матиме статус педагогічного працівника, тому що ми себе позиціюємо як університет дослідницького типу, а отже, для кожного нашого викладача гармонійне поєднання наукової, інноваційної та освітньої діяльності має бути імперативом. Тому я сподіваюся, що це навіть мобілізує наших викладачів активніше виконувати наукові дослідження.
Як подолати імітацію навчання?
— Поговорімо про якість навчання. У вашій програмі це один з найважливіших пріоритетів для КПІ. І в переліку пунктів є один дуже цікавий: «подолати імітацію навчання». Розкажіть, що це таке і як з цим боротись?
— Це не секрет, що сучасний науковий і освітянський простір певною мірою пронизаний таким явищем, як імітація освітньої діяльності. Колись Михайло Захарович Згуровський у «Дзеркалі тижня» надрукував статтю «Дипломована псевдоосвіта». Прояви імітації — це коли одні вдають, що навчаються, а інші вдають, що навчають. Хоча в КПІ створена система, яка спрямована на мінімізацію проявів імітації навчання, є багато об’єктивних факторів, які провокують поширення таких явищ: розвиток ІТ-технологій, розширення мережі інтернету, різних генеративних сервісів штучного інтелекту, загальна зміна ціннісних орієнтирів… Фактично існують умови, щоб студент не апелював до власного інтелекту, не здобував знання, а використовував готові рішення, та ще й видавав їх за результат своєї роботи. Оце і є імітацією навчання. Можливо, певний відсоток викладачів це теж влаштовує, адже навіть перевірка на плагіат нічого не знаходить у згенерованому ШІ тексті. А насправді він отриманий не завдяки навчальній чи дослідницькій діяльності, а просто завдяки умінню користуватися певним сервісом генерування текстів чи розв’язання задач. І стає очевидною відповідь на запитання, чи будуть сформовані у такому разі необхідні професійні компетентності майбутнього фахівця.
Інженер, фахівець з вищою освітою у своїй діяльності має не імітувати, а створювати, конструювати, бути винахідником і новатором. Студент, який імітує навчання, навряд чи зможе продукувати нові ідеї та розробки.
— І як із цим боротись?
— Йдеться не про боротьбу, і навіть не про «санкції», хоча й вони потрібні в окремих випадках. Маємо сформувати культуру академічної доброчесності, коли буде соромно видавати чуже за своє (навіть, коли чуже — це ШІ), коли справді буде сформований такий клімат в освітянському колективі, за якого неможливе імітаторство. І, звичайно, необхідно підвищувати вимогливість і креативність, зокрема і в постановці навчальних завдань.
Нарешті й система контролю знань в університеті повинна бути відповідною. У нас є комплексні моніторинг якості знань та інші напрацьовані механізми, які потребують певної модернізації. Важлива не боротьба, а насамперед дієві механізми запобігання. І, звичайно, в освітній взаємодії важливі безпосереднє спілкування і співпраця, адже контакти на рівні камер і екранів моніторів не надто дієві.
— Стосовно вимогливості в КПІ, мережі збурила інформація про тисячу відрахованих студентів за підсумками сесії…
— Насправді, якщо ви подивитеся статистику, ми щороку понад тисячу осіб відраховуємо за неуспішність, і це вирізняє КПІ серед інших університетів. Так, ми не знижуємо планку вимогливості, навіть під час ковіду викладачі не тільки сумлінно виконували свою роботу, а й намагалися забезпечувати відповідний контроль знань. Така вимогливість працює на авторитет університету. Можу дозволити собі це сказати, бо нерідко, розмовляючи з роботодавцями, чую: нас цікавлять ваші випускники, за такою-то спеціальністю беремо фахівців тільки з КПІ. А це значить, що наші вихованці підтвердили свою фаховість. І абітурієнти будуть до нас іти, знаючи, що з освітою КПІ у них є професійне майбутнє.
«Кіпіай» ректора та система управління персоналом
— А що стосується поліпшення матеріально-технічної бази, лабораторного устаткування? Ви заявили про це, як про одне з важливих для себе завдань. Скажемо прямо, дуже непросте завдання…
— Так, це справді складно, але я про це заявив не тільки у передвиборчій програмі, але й погодився на те, щоб серед показників, які вписано в моєму контракті з міністерством, було щорічне збільшення коштів на оновлення саме навчально-лабораторної бази. І тепер, якщо я не виконуватиму це зобов’язання, міністерство може мені подякувати за мою роботу вже через якийсь рік. Я вважаю, що саме якісне сучасне обладнання є запорукою якісної підготовки інженерних фахівців. Не можна підготувати висококонкурентних фахівців на застарілому обладнанні з 70–80-х років.
— І як ви будете виконувати своє зобов’язання?
— Я вже навіть за цей тиждень провів деякі перемовини з імовірними спонсорами, які, можливо, візьмуться за оновлення наших лабораторій. Ідеться про наших партнерів — міжнародних і вітчизняних. Наприклад, ми добре опанували можливості взаємовигідної співпраці, які надає дуальна освіта. Готуючи для себе спеціалістів, підприємства допомагають університету обладнанням, завдяки якому майбутні фахівці набуватимуть професійних навичок. Водночас, навчаючись за дуальними програмами підготовки, наші студенти уже працюють на реальному обладнанні.
Звичайно, під час планування бюджету університету обов’язково будуть закладатися кошти на придбання сучасного обладнання. Ця стаття витрат має бути, так би мовити, «захищена». Попри те, що левову частку забирають комунальні витрати, а також є інші обов’язкові платежі, без оновлення лабораторної бази говорити про зміцнення лідерських позицій університету дуже важко. Тому це той напрямок, який буде однозначно розвиватися. Причому в контракт внесено конкретні цифри, кожну з них ми погоджували з міністерством, і вони не просто конкретні, вони щороку зростатимуть.
— Цікаво, які ще пункти записані у вашому контракті з міністерством?
— Можу показати, там близько 20 пунктів. До речі, йдеться про те, що KPI (ключові показники ефективності — ред.) будуть не тільки у ректора, а й у керівників підрозділів, їхніх заступників, у керівників факультетів та інститутів. Одним з ключових показників ефективності є створення дієвої системи управління персоналом.
Це не означає, що в нас нині немає системи як такої, але вона перебуває, я б сказав, у режимі «розсіяної повноти». Наприклад, традиційно відділи кадрів обліковують, фіксують переміщення, зарахування, але вони не ведуть роботи, яка пов’язана з плануванням, мотивацією та розвитком кадрів, тобто тим, що входить до функцій сучасних HR-служб. У напрацьованій стратегії розвитку персоналу все це має бути.
А крім того, ми беремо на себе зобов’язання щодо створення нових міждисциплінарних програм. Це важливий момент, адже в науці часто саме на міждисциплінарних перетинах з’являються найцікавіші результати й проривні досягнення. Як у науці, так і в освітянському середовищі міждисциплінарні програми демонструють високий результат, забезпечують підготовку фахівців, які можуть ефективніше взаємодіяти в мінливому середовищі, швидше адаптуватися, змінювати навіть характер діяльності.
Ми беремо на себе також зобов’язання щодо посилення міжнародної співпраці, яке виражається у конкретних показниках. Для нас це теж дуже важливо, враховуючи, що Україна є кандидатом на вступ до Євросоюзу, а отже, сподіваюсь, найближчим часом нашим університетам ще більше доведеться конкурувати з європейськими університетами, перебуваючи з ними в одному освітянському просторі.
І, звичайно ж, КПІ має працювати для оборони й безпеки нашої держави, тому є показники, які стосуються збільшення кількості освітніх програм для сфери безпеки й оборони.
Оборонка: менше говорити, більше робити
— Можна сказати про це детальніше?
— Ми працювали над цими програмами й раніше, і до війни. Була у нас магістерська програма щодо управління у сфері оборонно-промислового комплексу. Ми проводили перепідготовку спеціалістів Укроборонпрому, а також інженерів-конструкторів, які вже мали досвід роботи на оборонних підприємствах, готували фахівців з упровадження стандартизації та системи менеджменту якості на підприємствах та в організаціях оборонно-промислового комплексу.
Потім, коли почалася великомасштабна війна, здійснювали навчання з ремонту та модернізації безпілотних систем.
А цього року відкрили нову освітню програму на радіотехнічному факультеті — «Технології радіоелектронної боротьби». Також є низка сертифікатних програм у цій царині.
— А сертифікатна програма — це як?
— Сертифікатна програма — це фактично частина освітньої програми, хоча може існувати й унітарно. Якщо під час освоєння програми студент обирає блок дисциплін, вибудуваних за певною логікою і наповненням, яке пов’язане з конкретною професійною діяльністю, то він, окрім диплома про вищу освіту, отримає ще сертифікат, який засвідчує його фаховість у певній спеціалізованій сфері діяльності. До змісту сертифікатної програми можуть входити й вибіркові, й деякі базові дисципліни. Сертифікатні програми ми активно почали впроваджувати декілька років тому — як проректор я відповідав за це. Зараз їх уже кілька десятків, вони себе повністю виправдали, і ми й далі збираємось поширювати цю практику.
— У КПІ працює окремий Інститут передових оборонних технологій. Якою ви вбачаєте роль цього підрозділу?
— Однією з провідних. Те, що Михайло Захарович Згуровський вперше в Україні, а саме на базі КПІ, реалізував ідею цієї інституції за типом американської агенції DARPA, — це дуже важливо, і роль цього інституту має тільки посилюватися. Один із перших керівників, з яким я провів зустріч уже як ректор, був саме Юрій Іванович Єхануров — директор Інституту передових оборонних технологій.
Переконаний, що наявність такої структури ще неналежним чином оцінено навіть деякими державними інституціями. Але ми обов’язково досягнемо того рівня, коли належну оцінку функціонуванню і результатам діяльності ІПОТ дадуть не тільки вітчизняні, а й міжнародні інституції. Інститут вивчає ринок оборонних технологій, це фактично інтегратор, який повинен формувати нові завдання для того, щоб наші наукові колективи могли їх розв’язувати, розуміючи, що відбувається у сфері військової техніки та озброєння у світі.
Ми повинні ставити амбітні цілі, створювати проривні технології, які можуть хоч трохи змінити характер бойових дій. Науково-педагогічний потенціал у нас для цього є. І в Україні, і в КПІ. Про це свідчить і наша історія, відображена в діяльності наших випускників, котрі свого часу створили ЗРК, на яких трималася радянська система, ракетні комплекси, передові технології, що нерідко були попереду у світі. Гадаю, актуалізація нашого потенціалу, мобілізація ресурсів і зусиль дадуть змогу виховати таких людей.
Сподіваюся, що ми будемо робити у цьому напрямку більше. А розповідати будемо про все після перемоги.
Від «цифри» до штучного розуму
— Значне місце у системних перетвореннях займає цифрова трансформація. Крім управлінської оптимізації, яка вже відчутна, яку ще роль ви на неї покладаєте? У чому полягатиме подальший розвиток цифровізації — як в управлінні, так і в навчальному процесі?
— У Стратегії розвитку університету на найближче п’ятиріччя, над якою ми зараз працюємо, є окремий розділ, присвячений цифровізації КПІ. Це поліпшення цифрових сервісів для викладача, студента, працівника університету. Це справді зменшення бюрократичної тяганини. На сьогодні в цьому плані в університеті зроблено досить багато.
У нас є системи, через які забезпечується освітня взаємодія (платформа «Сікорський»), є системи, які адмініструють освітній процес (зокрема «Електронний кампус», АС «Деканат» тощо). Плюс електронна бібліотека, наш цифровий електронний архів. Ми повинні інтегрувати ці системи. Потрібна єдина точка входу. Інтеграція не є дрібною задачею. Йдеться про новий рівень цифрових взаємодій. Так, в університеті доволі непогано поставлено питання щодо електронного документообігу. Але ми й надалі будемо нарощувати питання цифровізації управлінського та бухгалтерського обліку.
Цифровізація тягне за собою посилення захисту наших інформаційних ресурсів, отримання сертифікатів від Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації.
Окрім того, у нас поза цифровими взаємодіями перебуває значна кількість людей, які не є науково-педагогічними працівниками. Тож ми плануємо створення мобільного додатку, який дасть змогу отримувати довідки про місце роботи, доходи тощо, для цього не треба буде йти до бухгалтерії чи відділу кадрів. Чи, наприклад, студенту треба підписати диплом у наукового керівника, рецензента. Це все може бути цифровізовано. Звісно, для цього мають бути цифрові підписи в усіх учасників процесу.
Отже, перед нами постають задачі цифровізації різних взаємодій — і освітніх, і адміністративних, але це потребує підвищення інформаційної культури й керівництва, і працівників.
Розвиватимемо і систему сайтів, використовуючи мультисайт. Зараз працюємо над тим, щоб уніфікувати всі ресурси, адже донедавна в КПІ було близько 600 сайтів. Коли ми створимо мультисайт, то представникам підрозділів потрібно буде оновлювати тільки контент, а всі інші технічні задачі будуть вирішуватися централізовано. І все це має передбачати використання брендбуку КПІ. Звичайно, «творчість» під час створення ніхто не скасовує, але має бути одна університетська стилістика, певна уніфікація.
Програма цифровізації передбачає й розширення нашої телекомунікаційної мережі. Ми й так постійно продовжуємо збільшувати кількість точок доступу Wi-Fi. Свого часу ми отримали певне обладнання як спонсорську допомогу.
— Чи може штучний інтелект допомогти в цифровізації?
— У самій організації процесу цифровізації, напевно, ні, але в контексті сервісності можна «покласти» на ШІ певні обов’язки. Наприклад, у нас створено нову платформу з працевлаштування. І застосування технологій ШІ, наприклад, може дати змогу оптимізувати роботу підбору ідеальних кандидатів для працедавця.
— Чи вбачаєте ви небезпеку у розвитку технологій штучного інтелекту? Зараз певні сервіси настільки розвинуті, що важко відрізнити зображення і відео від реального, не кажучи вже про тексти відповідної стилістики…
— Я належу до людей, які вважають, що є певні ризики, але водночас це не означає, що треба згортати розвиток відповідних технологій.
Є ризики глобального характеру. Наприклад, є дослідження, що використання штучного інтелекту може призвести до так званої цифрової деменції, коли людина перестане апелювати до свого інтелекту і покладатиметься на штучний — не тільки в рутинних задачах, а й там, де мав би працювати «людський геній».
Справді, є ризики для безпеки людини й навіть організацій. Якщо штучний інтелект вправно формуватиме дипфейки й навчиться робити це витончено, то нам потрібно буде або на законодавчому рівні, або на технологічному створювати систему запобіжників. Високий рівень інформаційної культури має допомогти уникати цих небезпек. Будьмо відвертими, це комплекс задач, які повинна взяти на себе система освіти.
Ректор і його команда
— Вас не раз запитували, з якою командою хочете втілювати нову Стратегію розвитку університету. Першого проректора ви призначили одразу. А буквально днями у вищому командному складі з’явилися всі проректори…
— Так, усі нові проректори — представники КПІ, які працюють тут багато років. Усі технарі: перший проректор Михайло Безуглий — з приладобудівного факультету, проректор з навчальної роботи Тетяна Желяскова — з факультету електроніки, проректор з розвитку інфраструктури Олександр Мирончук — з радіотехнічного факультету, проректор з наукової роботи Сергій Стіренко — з факультету інформатики та обчислювальної техніки, проректор з адміністративно-фінансової роботи Сергій Манзюк — випускник Механіко-машинобудівного інституту, а проректор з міжнародних зв’язків Андрій Шишолін очолював відділ міжнародних зв’язків КПІ.
Наша команда — відносно молоді люди, вони поділяють мої підходи щодо вдосконалення деяких процесів в університеті. Але ми починаємо не з чистого аркуша, я про це постійно кажу, є надбання попередньої команди, я теж був у її складі. Так, я маю власне бачення деяких процесів і вважаю: те, що гарно працює, треба підтримувати. Працюватимемо там, де треба посилитись.
— Повертаючись до сьогоднішнього дня. Ви пообіцяли «зовнішній незалежний аудит» КПІ, чим одних насторожили, а іншим подали надію. Як він відбуватиметься, чи вже відбувається? Яка мета і на які сподіваєтесь наслідки?
— Не знаю, чим це насторожило людей. Зараз уже підписано наказ про створення робочої групи з підготовки аудиту. На неї покладено обов’язок створити технічне завдання щодо аудиту, знайти виконавців.
Цей аудит заплановано насамперед для того, щоб розуміти точку відліку — які ресурси є, ефективно чи неефективно вони використовувались, і одержати управлінські поради — як це можна поліпшити.
Він не буде проводитися за кошти університету, тобто це має відбутись або pro bono, або за спонсорські кошти. Зараз тривають перемовини з компаніями, які мають відповідати міжнародним стандартам. І напевно, буде визначено ключові ділянки, які насамперед потребують аудиту — господарські, кадрові, фінансові чи адміністративні.
До того ж ми плануємо брати участь у проєктах, спрямованих на поліпшення інфраструктури КПІ. А однією з умов участі досить часто є попереднє проходження зовнішнього аудиту.
Тобто аудит проводитиметься не з метою переслідування когось чи «пошуку винних». Ми хочемо побачити — як краще використати наявні ресурси та які можуть бути ризики.
— Один з пріоритетів вашої програми — розбудова нової моделі економіки університету. Йшлося про диверсифікацію джерел фінансування, трансфер інновацій тощо. Наскільки реально посилити ці напрямки в сучасних умовах, зважаючи на реальний рівень університетської автономії й чинну нормативно-правову базу?
— Якщо йдеться про диверсифікацію, то я вже згадував про інтернаціоналізацію нашої діяльності. Один із ключових напрямків взаємодії з закордонними партнерами — це участь у грантових програмах. Якщо йдеться про трансфер технологій, то в університеті й сьогодні нормативну базу на певному рівні вже створено. І позитивна практика є. Нормативна база, до прикладу, сьогодні дозволяє науковцю-винахіднику мати до 75 % роялті від продажу ліцензії.
Однак певна інерційність нашого мислення нікуди не поділася. І переконати наш професорсько-викладацький склад, керівників підрозділів, що набуття прав інтелектуальної власності, продаж ліцензії тощо — можливість законно отримувати додаткові кошти, і це треба робити, — непросто.
Ми спланували низку заходів — інформаційних і адміністративних, щоб поліпшити ситуацію. Питання не лише в тому, щоб створити інноваційний продукт, і навіть набути на нього право інтелектуальної власності. Він має бути актуалізований з погляду стейкхолдерів, на нього має бути запит, створена певна маркетингова стратегія — вивчення ринку і дії, пов’язані з просуванням тієї чи іншої технології. Над цим працюватимемо.
— Чи будете використовувати механізм інвестиційних договорів, які передбачають забудову університетської території?
— У жодному разі. Тим паче, що такі рішення може ухвалювати тільки трудовий колектив. Я ж робитиму все можливе, щоб припинити будь-які спроби забудовувати територію університету будь-якими будівлями, не пов’язаними з освітньою чи науковою діяльністю. Якщо будувати, то нові навчальні або наукові приміщення, гуртожитки чи укриття. Житлових комплексів у моїй програмі не передбачено.
Традиції й розвиток
— До речі, першим пунктом вашої програми була «Повага до традицій». Наче все само собою зрозуміло, але все-таки, які саме традиції КПІ вам найдорожчі?
— Ми щороку проводимо соціологічне дослідження, і в останньому було запитання: які традиції хотілося б зберегти в університеті, а яких варто позбутись. Звичайно, традицій багато. Є певні ритуалізовані речі, які треба зберегти, бо так люди ідентифікують себе з КПІ.
Є традиції, які стосуються управління, — це демократичність і прозорість. Ми повинні зберегти демократичність управління, залученість наших громадських органів до справ університету. Традицією є повага до людини: неважливо — це студент чи науково-педагогічний працівник, усі заслуговують на гідне ставлення, характерне для академічного середовища, властивого університету.
Академік Згуровський продовжив і розширив традицію поваги до нашої історії. Ми також її підтримуємо. Були попередники: викладачі й студенти, які досягали висот, для нас це планка, на яку маємо орієнтуватися. В університеті читається модуль про історію КПІ — ця традиція також збережеться.
— А яку функцію виконуватимуть онлайн-петиції, про які йдеться у вашій програмі?
— Насамперед їхня функція — залучення політехніків до управління університетом. Я ж представник кафедри теорії і практики управління, де одна з освітніх програм була з електронного урядування. Навчали й навчаємо особливостей електронної демократії.
Є різні форми участі членів нашої громади в управлінні університетом — членство в різних органах, комісіях, конференціях трудового колективу. Один з елементів — соціологічні опитування. Але є речі, які громада хотіла б змінювати, донести до керівництва. І коли петиція набирає певну кількість голосів, то маємо її розглянути, запропонувати рішення або принаймні пояснити, чому це не може бути зроблено.
— У КПІ є спільні програми з Національною академією наук України. Яким ви бачите подальший розвиток співпраці? Яка роль академічної науки для університету?
— Справді, є інститути, з якими співпрацюємо дуже активно. Наприклад, наш Інститут матеріалознавства та зварювання ім. Є.О. Патона дуже тісно працює з відповідними інститутами НАН України. Десь ці зв’язки послабилися. Їх треба буде поновити.
Я переконаний, що нехтування фундаментальною наукою може призвести до катастрофи. Адже саме фундаментальна наука створює підґрунтя для майбутніх прикладних проривних досліджень. Без відкриттів у галузі фізики, хімії й інших наук інженерія буде кульгати. Фундаментальні науки є ключовим підмурівком КПІ, який дає змогу формувати хороших інженерів.
Ми дуже цінуємо співпрацю з НАНУ. У нашій наглядовій раді — президент академії Анатолій Загородній, академіки Володимир Горбулін, Ярослав Яцків, Ігор Кривцун, Іван Сергієнко. Сподіваюсь, що вони нам допоможуть зблизити університет і академічні інститути.
Соціальна програма
— У вашій програмі є пункт щодо всебічної підтримки ветеранів війни. Як це буде здійснюватись в університеті?
— Переконаний, що цей напрям буде посилено з початком роботи помічника ректора Андрія Гаврушкевича — він днями взявся до роботи. Це наш викладач, учасник бойових дій, опікується ветеранами й ветеранськими організаціями. Йдеться не тільки про конкретних ветеранів. Перед ним постає завдання більш глобального характеру: як забезпечити інклюзивність у КПІ? Адже мова не лише про пандуси, хоч і вони важливі. Йдеться про доступ до нашої спортивної інфраструктури, і просто до приміщень та аудиторій.
Чимало ветеранів війни у нас працюють, зокрема на викладацькій роботі. У нас чимало мобілізованих співробітників.
І, звичайно, важлива просвітницько-виховна складова. Наша довічна шана тим, хто закрив собою Україну. Ми перед ними у вічному боргу. Найменше, що можемо зробити — це зберігати й вшановувати їхню пам’ять.
Скільки має бути університетів?
— Питання, яке більш як пів року дискутується у пресі — укрупнення університетів. Деякі з них уже відбулися. Інші на паузі. Що про це думаєте?
— В історії нашого університету, навпаки, були часи, коли від нас виходили в самостійне плавання інші заклади. Це нинішні Національний авіаційний університет, Національний транспортний університет, Київський національний університет будівництва і архітектури, Київський національний університет технологій і дизайну. Для всіх них початком історії був КПІ.
Укрупнення університетів у сучасних умовах — процес об’єктивний, адже демографічна ситуація несприятлива. Ворог руйнує університети й школи, люди тікають від війни. Університети справді будуть суттєво недобирати людей. А з-за кордону до нас навряд чи доїде багато студентів.
Але головне, щоб не було укрупнень заради укрупнення. Насамперед важливо зберегти вітчизняні наукові школи. Однак, якщо є університети, які по суті перестали бути університетами, втратили свій науковий потенціал, і там домінує імітація навчання, то для чого потрібен такий університет? Просто щоб називатись і так реалізовувати чиїсь амбіції?
Тому, якщо немає політичних мотивів, бізнес-інтересів (зокрема земельних) тощо, то ситуація, коли університети об’єднуються, аби врятувати наукові школи, цілком природна. Але з іншого боку іноді є ризик об’єднання більш-менш самодостатніх вишів.
Процес укрупнення також пов’язаний не так з розвитком освіти і науки, як з іншими процесами в суспільстві. І зараз треба думати, які кадри університети будуть готувати вже для нової економіки. А це мають бути фахівці, які створюватимуть високомаржинальний бізнес, індустрію. Чи потрібна нам для виконання цих завдань величезна кількість університетів, які готуватимуть тільки юристів і економістів? Можливо, але нам стовідсотково потрібні будуть інженери.
— КПІ постійно на провідних позиціях в українських рейтингах. А на які позиції хотілося б замахнутись у світових?
— Ми є у провідних світових рейтингах (у рейтингу QS на позиції — 731–740, у ТНЕ — на позиції 1501+ — ред.), це справді не найвищі позиції, але є й потенціал зростання.
Якщо ми реалізуємо кроки, про які йшлося вище, то зможемо значно додати. Звісно, впливає фактор війни. Бо конкурувати з європейськими й світовими університетами, які мають можливості розвиватись, не оглядаючись ні на що, складно. Але будемо працювати й намагатись піднятися в рейтингах, адже це впливає і на формульне фінансування.
Чи є амбіція потрапити до Шанхайського рейтингу, в якому не представлений поки жоден український університет? Така амбіція є, але не впевнений, що її можна реалізувати за кілька років. Як ви знаєте, під час укладання Шанхайського рейтингу навіть рахують кількість випускників, які стали Нобелівськими лауреатами. Чи з’являться в нас такі — дуже залежатиме від розвитку фундаментальної науки. Нобелівськими преміями нагороджують насамперед за фундаментальні дослідження.
Через війну у рейтингах «просіли» всі українські університети. КПІ теж, але зовсім трішки. Дещо знизилися такі показники, як кількість студентів-іноземців, співвідношення кількості викладачів до студентів. У 2025–2026 роках дуже хотілося б підвищення наших позицій. Будемо працювати для цього. І допомагати ЗСУ. Адже розвиток освіти, науки й усієї країни залежить від успіхів на полі бою.
Читайте також: