24 лютого 2022 року розпочалося за сценарієм Адольфа Гітлера: «Київ бомбили, нам оголосили, що почалася війна». Війська рашистських загарбників вдерлися в Україну. З її грудей вирвався крик жаху й розпачу, прокляття і голосіння, люті й обурення, жалю і сліз, і врешті — потужний поклик перемоги.
Українська література, насамперед поезія, втілила у своєму жанровому різноманітті весь спектр народного гніву й спротиву. Як виявилось, у часи найбільших випробувань поезія звертається до духовних першооснов нації. Яскравий представник критики ХХ ст. Ґастон Башляр зазначав, що корінні образи різних поетів, які виражають духовний досвід людства, лежать у полі чотирьох природних стихій: вогню, води, повітря та землі. Й коли образи вишиковуються в ряди, вони корелюються з першоматерією. Ці образи виводять на ту вічну дорогу, яка пролягає через випробування до усвідомлення свого найвищого людського обов’язку. Саме про це поезія Сергія Жадана в альманасі «Вічність трива цей день. Художні хроніки війни» (2023), опублікованому Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України за підсумками науково-мистецького форуму «Музи не мовчать!» (2022):
Ламана лінія кордону, мов соснова гілка,
Дорога важка, коли несеш на спині свій дім у минуле.
Ось ця дорога — нині позначена безголоссям,
Ночівлі ці — подорожні, поміж дощем і тишею.
…Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки,
Ви — позбавлені дому, проте не позбавлені серця.
Є в цього поета і прийом «наговорювання», що походить з українського правічного «заговорювання» жахів та ран; цей мотив зустрінемо і в багатьох інших поетів, особливо тих, які сповідують «білий» (вільний) вірш:
Грійся моїм наговорюванням, грійся ним, хоронись.
Ось уже ніч. Час боронитися. Час не боятись.
Зауважу, що така архітектоніка вірша прийшла в українську поезію (у наші часи) через польську традицію, яка найбільш яскраво виражена у творчості Віслави Шимборської. Вона одержала Нобелівську премію з літератури у 1996 році з формулюванням: «За поезію, що з іронічною точністю дозволяє історичному і біологічному контексту виявитись у фрагментах людської діяльності». І саме В. Шимборська дала точний поетичний «діагноз» тій ненависті, яка вилилася у загарбницьку рашистську навалу:
Подивіться, яка завжди справна,
Як добре тримається в нашім столітті ненависть,
Як легко долає високі перешкоди…
Для початку може бути й справедливість,
Потім вже мчить і сама.
Ненависть. Ненависть.
Цей час ненависті передчував і талановитий «ліричний аналізатор» Ігор Римарук, який жив у часи «ні миру, ні війни»:
В час не до веселощів і суму,
В день, коли не мир і не війна.
Я прийду, як привид Монтесуми
У забуті власні письмена.
Вчитуючись в обпалені війною поезії наших молодих сучасників, не полишає думка: тільки тепер вони починають розуміти, що таке Україна і що таке ми без неї. У своїх останніх віршах І. Римарук зізнавався:
Знав Патріарха Мстислава,
Легендарного Лебідя.
Генерал-хорунжого Кука,
Шереха-Шевельова, але ж
Я не знав України.
Сьогодні ми розуміємо, чим був для України Маріуполь і чим він став. Той Маріуполь, який ми побачили з академіком Георгієм Філіпчуком і поетом Леонідом Томою, відзначав роковини чудової української художниці-дисидентки Алли Горської. Ще в часи створення декорації до інсценівки за поемою Івана Драча «Ніж у сонці» вона озвучила ідею: «Можна малювати світлом, темрявою, дощем і хмарами». Два мозаїчні панно Алли Горської в Маріуполі — «Дерево життя» і «Боривітер» — стали символом утвердження нової української культури на теренах Приазов’я. А запросили нас у Маріуполь керівники полку «Азов», відважний воїн і літератор Володимир Михайленко. Він до останнього захищав Маріуполь у залізобетонному мішку «Азовсталі» й щойно повернувся в стрій, звільнений з рашистського полону.
Вже тоді воїни «Азову» готувалися до війни з росією. Ми були свідками, як ховали бійця Волину. Сотні азовців стали у стрій і командир полку Редис зірваним голосом проголосив прощальне слово. У нічному повітрі вітер рвав вогні ритуальних факелів, маяли штандарти полку «Азов». Тоді Леонід Тома написав рядки, які закарбувалися у серці:
Помсти вогонь священний
Вітер азовський рве.
З попелу постає!
Запам’яталася зворушлива зустріч у маріупольському театрі, де нам і численним воїнам показали літературно-музичну композицію «Сто відтінків правди й любові» за творами Володимира Сосюри й Василя Стуса. Рашистські бомби зробили з театру братську могилу для сотень маріупольців, але вони не зможуть вбити пам’ять про цю трагедію. У 2023 році побачив світ збірник поезії українською та грузинською мовами «Виявляється, ти був у підвалі Маріупольського театру, Боже!». Про цю трагедію — зворушливі слова грузинського поета Гіоргі Лобжанідзе:
Може, й справді, з руїн театру починається життя.
Коли під розбитими масками щось ворухнеться,
Що було колись людиною…
До бомбардування…
А тим, хто скидав бомби, своє «наговорювання» посилає українська поетка Людмила Лещук (Горова):
Сію тобі в очі,
Сію проти ночі.
Буде тобі, враже,
Так, як Відьма скаже.
У цьому ж 2023 році у видавництві «Мцігнобарі» («Книголюб») вийшов збірник «Моя Україно! 100 грузинських поетів про війну». Авторка ідеї цього видавничого проєкту та упорядниця видання — Гуліко Зумбадзе, голова громадської організації «Тбілісі — нові ініціативи». Це двомовне (грузинською та українською мовами) видання засвідчує широкий спектр емоційного та філософського узагальнення про загарбницьку війну росії проти України.
Вороги катували вогнем і залізом Маріуполь, загрожені були Київ і Харків, окуповано частину Харківської області, зокрема міста Балаклію та Ізюм. Саме ці страшні дні й ночі довелось поетові Леоніду Томі пережити й відобразити у своїй новій книжці «Війна і ми». Ангел війни під гарматний грім заповів поетові: не будь німим, бо смертний гріх промовчати, «коли народ твій в полум’ї війни». Сам поет злою волею долі опинився у жахливому вирі рашистської ненависті, що її принесли в його рідну Балаклію мерзенні провідники «русского міра».
Леонід Тома готувався до презентації свого роману «Батуринський подзвін», яка планувалася на 25 лютого 2022 року. Та цей подзвін у формі російської агресії насунув на нього чорну хмару рашистської окупації. Через кілька днів вулицями Балаклії блукали з автоматами в руках буряти, якути, татари — сліпі, обдурені, зачумлені сапієнси, з яких «верховний жрець» — «рашен-фюрер» сформував новітню орду з культом свавільної сили. Ця орда постає в уяві поета в образі шаленого ведмедя, якому українська кістка стала поперек горла. Леонід Тома таємно пробирається до церкви Преображення Господа і там під гупання гармат і мерехтливе тріпотіння полум’я свічок на люстрі в молитовному зверненні до ангела війни запевняє Бога і себе, що він вдержить сам того духовного меча — Слово, яким його обдарував Господь, і підніме слово в цей жорстокий час, коли на смертний бій ідуть сини його рідного народу, його України. Ні, поет не буде німим, він чує, як «не вгаває ангел: не мовчи!», він упевнений, що ця кістка, яку прагне розгризти північний ведмідь, обов’язково розірве його пащу. Вдома при свічі Леонід Тома почне творити «Записки воєнного часу» — своєрідну драматичну хроніку окупаційної доби. Він занотує: «“Великість” і “величність” росії — це її вічне прокляття, вона, як сатанинський гриб, паразитує та тілі сотень народів і народностей. І чим інтенсивніший процес гниття, тим мерзенніше пахне і красується злощасний гриб. Не відаючи того, що скоро він сам перетвориться на трухляву потерть».
Не чекав, не вірив, що серед мешканців Балаклії знайдуться ті, хто погодиться схилити покірно голову перед московитами й загорнути себе в морок рабського прислужництва. Їм адресовані рядки:
Перевертні і вихрести доби,
Ждуни, з тавром мерзенного раба.
Це сморід безголової юрби,
Що далі гне злиденного горба.
Поет викликає слово-заповіт Тараса Шевченка на суд-осудження нашої безголовості, нашого забуття його одвічних знаків про навісну орду:
Стоїть Тарас, ятрять його слова,
Спливає кров’ю «Кобзаря» рядок.
Леонід Тома закликає і себе, і своїх сучасників відкинути сумніви, переживання, тугу, підніматися і почути, як «гуде на сполох волі дзвін»:
Не треба, кинь, бо ж ворог біля брами,
Устав народ і він не упаде!
Іди на бій! Вставай сміливо з нами,
Твого народу звершення гряде!
(«Руїни скрізь… мовчу…»)
Поет відчуває, як підводиться дух України, як підіймається український люд на цей неминучий випроб національного майбуття, він вірить: «Ми ще скажемо своє слово, українське слово, і воно стане ще одним одкровенням для світу». Як стала одкровенням для нас з’ява «Фронтового Кобзаря», створеного його другом, художником Сергієм Пущенком.
У глухі окупаційні дні Леонід Тома творить поетичний цикл «Балакліївська воєнна рапсодія», вишукує можливості передати в «Українську літературну газету» поему, присвячену харківському художнику Сергію Пущенку, який загинув у березні 2022 року, воюючи у складі загону територіальної оборони під Васильковом на Київщині (поема була опублікована в липні 2022-го). Художник-воїн С. Пущенко створив унікальний проєкт під назвою «Фронтовий Кобзар».
До божевілля світу звикаю,
Де бродять безпритульні корови,
Де стоять погорілі сараї…
Але знову
Знову бачу в багрянім диму,
Як виносить Тарас із бою…
Його, Сергія, крізь люту зиму
Із зорею його золотою.
(«Вознесіння»)
Кілька місяців Леонід Тома перебував у мороці окупації: «Сидимо при свічках, але в душі нашій світло, бо воно зсередини, воно Господнє». У цей час він роздумує, занотовує про світло і темряву, на терезах яких коливається наш земний світ. Поет знайшов рівновагу між світлом і темрявою, бо вірив, вдивляючись у ракетні проблиски на небі та вслухаючись у далекий гул із-за хмар, що «ті, хто темряву сіє, пожне темряву, яку ніхто зсередини не освітить». У душі плекав непророщені зерна віри в те, що нині Україна вершить не тільки власну, але й світову долю, і ця віра зміцнює його дух і підіймає на крилах творчого самоздійснення:
Стань же проти вітру, щоб увись злетіти,
Задихнися вітром юності ущерть.
Піснею у небі знову забриніти,
Далі — хай що буде, воля або смерть.
Відразу після визволення Балаклії Леонід Тома почав видавати літературний вісник «Промінь Балаклійщини». У надрукованих на його сторінках віршах, есеях, нарисах молоді й старші літератори Балаклії закарбували свою пам’ять про війну. На десятий день війни Любов Тихоненко, авторка трьох поетичних збірок, написала:
Уже березень, весна,
Десятий день гримить війна.
Ми згорбились від вибухів, смертей,
Від страхів і зневірених людей.
І скільки ще чекати — невідомо,
Коли і як повернемось додому.
Чи скоро буде вільна Балаклія,
Тріпоче в серці вогником надія.
Солдати десь, обпалені війною,
Їх душі світять зіркою ясною.
Трагічна загибель від рук рашистських окупантів письменника з міста Ізюм Володимира Вакуленка сколихнула всю Україну. Харківське видавництво Vivat презентувало 22 червня 2023 року в Києві на «Книжковому Арсеналі» його книжку «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші».
У здійсненні цього видання взяли участь співробітники Харківського літературного музею. Сьогодні з особливим почуттям читаєш нотатки Володимира про його творче відрядження на поетичний фестиваль «Заборона на заборони», опубліковані у часописі «Кур’єр Кривбасу» (2011 р., № 260–261):
Замотуюсь у «шахтарський шалик» і через пару годин ввалююсь в електричку, засинаючи коло вікна. Звідти безбожно дме. Чотири години дороги, вдома зелений чай, провали в безодню сну. О четвертій ночі падаю в інтернет — опухле горло заважає спати. Заважали спати і приємні спогади… Скільки старих друзів і знайомих.
Навмисно не хотів описувати самі поетичні читання і вражаючу поезію деяких осіб. Це вже дійсно мій норов — не люблю повторів, бо знаю, що й без мене буде багато чого написано.
Так, написано справді було багато, але ненаписані поезії закатованого окупантами Володимира Вакуленка ще довго будуть боліти в наших серцях.
Характерно, що вулканічне збурення українського культурного світу після початку рашистської навали торкнулося не тільки молодого покоління. Ще раніше про загрозу російського реваншизму писав Борис Олійник:
А, може, й справді перед судним днем
Послати хлопців батька Дорошенка,
Щоб твій чертог очистити вогнем?
Поет також застерігав проти громадянської інертності, мовчання, яке переростає у зраду й призводить до паралічу народної волі:
Коли мовчить,
Яко пустеля гола,
То, взагалі, чи є ще там… народ?
У своїй книжці «Що на серце лягло» відомий поет Вадим Крищенко, пісні якого знає вся Україна, закликає кожного з нас вміти сказати останнє слово, що акумулює в собі найвищі цінності життя, без сумніву стояти за своє, рідне:
Хоча за сумнів взято все доцільне,
Хоча життя неначе поле бою,
Хоча я сам у рамочці прицілу —
Останнє слово я лишаю за собою.
У лютому 2022 року В. Крищенко опублікував у газеті «Просвіта» вірш, в якому розвіяв усі сумніви й послав «гніву снаряди» проти рашистської навали:
Я — ліричний поет
Негучного пісенного складу,
Та коли в рідний край
Увірвалась нападників рать,
Заряджаю слова —
Хай летять мого гніву снаряди
І скарають отих,
Хто нам долю воліє зламать.
Серед видань, що вражають, як змістом, так і особистою біографією автора, — книжка загиблого на початку російської агресії поета, воїна, кінорежисера Іллі Чернілевського «Я птах між тенет», яка вийшла друком 2023 року в Ужгороді у видавництві Валерія Падяка. І. Чернілевський також відомий своїми піснями, які він сам виконував.
Його знають і як перекладача діснеївських фільмів українською мовою. У передмові «Затоплений дзвін Іллі Чернілевського» Сергій Тримбач так визначає сутність життя і творчості поета:
Поезія Іллі Чернілевського про світ, чия екзистенція під сумнівом. Про життя, яке не відбулось. Не відбулось, але ж якимось чином зафіксувалось зіницями, внутрішнім зором, внутрішньою спостережливою камерою. Якийсь ген, на кшталт аварійного, щоразу спрацьовує. Той, що рятує, той, що піднімає на-гора, на поверхню, утоплене й притоплене.
Завдяки цьому доленосному гену і зумів вилетіти птах Іллі Чернілевського, звільнившись від пут загроженого світу. Останній вірш поета написаний 6 травня 2022 року, а 7 травня його автор загинув, захищаючи Україну. На прощання він занотував:
Щоб були ми живі, здорові,
Перемога була і мир.
Я дивлюся на плями крові
І роздумую, хто є ми.
Героїчний спротив нашого народу породжує героїв. На цьому тлі тим потворнішою видається зрада. Про це з болем і гостротою поетичного бачення пише поетка й громадська діячка Валентина Коваленко, яка після тривалої перерви знову взялася за перо. У книжці «Вишіптування мокшанської бешихи» відразу привертають увагу слова:
Кишить війна. Й запроданці кишать:
Вкраїна завошивилась москвою.
Ця вутла змалоросена душа
Ще скільки лих моїй землі укоїть?
Ця одщепенців виплекана рать,
Нащадків кадебешних сіра свора,
Ще скільки буде кату козирять
Та присягать йому на триколорі?
Відомий літературознавець і критик Володимир Поліщук розглядає творчість поетки у статті «Мілітарне шаманство Валентини Коваленко» («Українська літературна газета», 28 липня 2023 р.). Глибокий аналіз, базований на з’ясуванні світоглядних творчих позицій, дав ефект поліфонічного огляду основних поетичних засад В. Коваленко з виокремленням характерної для неї густої метафорики, де можна навіть спостерігати «метафору в метафорі».
В. Поліщук вбачає початок внутрішнього роздвоєння ще в радянський період, що передувало тому зрадництву, яке таврує В. Коваленко: «Звідси й вимушене внутрішнє роздвоєння, яке спостерігаємо, наприклад, у поетичних і прозових творах українських письменників періоду Другої світової війни — війни “коричневої” та “червоної” тоталітарних імперій». Цілком можливо, що це роздвоєння вплинуло на деградацію молодого покоління українців, у якому з’явилися метастази відступництва і зради.
Прагнення до розгорнутої метафори спостерігаємо і в новій книжці знаного поета Ігоря Павлюка «Танець Мамая», яка вийшла друком 2023 року у видавництві «Саміт-книга». Тут вірші поета постають у формі розгорнутої філософічної метафори, набувають рис хвилеподібного психологічного розлому. Катастрофа буття, яку несе рашистська навала, або локалізується у тонкому малюнку духовного просвітлення, або переростає у метафоричну «фреску» узагальненої картини буття.
Поряд із численними публікаціями молодих поетів і поеток на тему війни, які вирішують свої завдання на емоційному рівні (наприклад, добірка поезій «Наше слово — меч духовний», що побачила світ на сторінках «Української літературної газети» у 2023 році), з’являються й твори поетів-військовослужбовців. Зокрема, серед уміщених у рубриці «Книжка в газеті» творів (представив у «Слові просвіти» професор Юрій Ковалів) — поезії Мальви Кржанівської — операторки БпЛА, волонтерки, лідерки мистецької платформи «Творчий сектор», нагородженої орденом Данила Галицького та відзнакою «Золотий хрест». Її мавки змушені змінити свій образ і стиль під тиском тих, хто сидить у рашистській горі:
Кевларові в мавок тепер обладунки,
Карбонові нині у мавок птахи.
Однак сучасна мавка не втрачає основоположних рис свого прототипу:
Я замішана на надії
Навіть там, де нема надій.
Я відверто тужу й радію,
І несу оберемок мрій.
Схожі мотиви — у добірці поезій молодшої лейтенантки, хірурга, координаторки волонтерського штабу «Свій до свого» Юлії Кашпуренко. В її поетичних інвективах — загроженість особистості, прагнення віри й любові:
Усе, що потай гнівається й плаче —
Таке, чомусь наївне і дитяче…
…З цебром води. Із серцем на обніжку.
З життям припнутим на короткі віжки.
І бачить небо — сходяться вітри
До віри, до любові, до гори.
Характерно, що активізувалися ті, хто перебуває на передовій активного оперативного слова — журналісти й публіцисти. Їхні здобутки — в центрі уваги всеукраїнського рейтингу «Книжка року», започаткованого Інститутом літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України. Позитивні відгуки літературних аналітиків і читачів викликає книжка «Чернігів. Чотирикутник єдності», видана 2023 року видавництвом «Фоліо», в якій розповідається про 38 днів облоги Чернігова.
Емоційність, символічні акценти, звертання до форм фольклору вирізняють книжку Ірини Говорухи «Плахта», що видана «Саміт-книгою» 2022 року. Свій погляд на героїчний спротив чернігівців демонструє у книжці «Чернігів-2022. Війна цивільними очима» Олена Грицюк. Це видання побачило світ у харківському видавництві «Ранок» у 2023-му. Фантастичні повороти долі, моментальні портрети людей у війні авторка супроводила власними оригінальними малюнками.
Осібне місце посідає антологія «Воєнний стан» з передмовою генерала Валерія Залужного, яка вийшла 2023 року в Чернівцях. Це видання стало можливим завдяки міжнародній літературній корпорації Meridian Czernowitz і реалізоване у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні» (має українську, англійську та онлайн версії). Тут уміщено есеї та начерки воїнів ЗСУ, відомих поетів, журналістів, науковців, громадських діячів, учителів. Така антологія — феномен нашого часу, коли голоси з різних сфер створюють неповторну симфонію. Це також певний художньо-психологічний аналіз проблем, пов’язаних з війною: полонені й біженці, лідери та жертви, крик відчаю і поклик перемоги. Разом із тим — це документ епохи, коли цивілізований світ загрожений реваншизмом тоталітарних режимів.
Нещодавно відбулася презентація нової антології «Війна епохи постмодерну. Випробування вогнем», виданої «Саміт-книгою» за підтримки Міністерства культури та інформаційної політики.
Упорядник — письменник і громадський діяч Михайло Сидоржевський — зібрав під однією обкладинкою розповіді про людей, які потрапили в безжальний молох війни. Це одна з неординарних спроб багатопланового осмислення великої драми й великого випробування українського народу, зумовленого вторгненням на нашу землю російських загарбників. Автори не лише фіксують для наших нащадків трагічні події, а й дарують потужне емоційне послання, яке зворушує душу.
Тектонічний поштовх рашистської навали викликав відповідні зрушення у всьому масиві сучасної української літератури. Зрозуміло, що на перший план виходить наш воїн, який став на захист рідної землі. Але поряд із цим, у заряджених максимальною емоцією поетичних рядках, на сторінках начерків та есеїв, на суворих горельєфах воєнної публіцистики ми бачимо також і волонтерів, які, ризикуючи життям, забезпечують необхідним нашу армію.
Уривчасті відеокадри стали постійними спільниками художніх текстів, часто вони взаємодіють, підсилюючи ефект присутності. Військові медики, які рятують життя бійців під шаленими обстрілами, вчителі, які вчать учнів у холодних школах, селяни на замінованих полях, енергетики під прицілом «шахедів», журналісти на передовій — все це владно вторгається у світ літератури, відсуваючи на маргінеси «вишивання образами», псевдопсихологічне самокопання за давно зужиткованими лекалами західної літератури, зображення природи у статиці минулих століть. Разом з тим, бачимо, як справжнє, вистраждане, створене талантом наших митців старшого покоління, заграло новими барвами, відкрило нові сенси. Недарма у соцмережах таку популярність мають вірші Ліни Костенко, Василя Симоненка, Дмитра Павличка. Їх мистецька прозірливість, відчуття рідної землі як центру світосприймання, ненависть до рашизму, який починався ще в «червоній імперії» СРСР, — усе це зумовило їхню нагальну необхідність у час загроження української нації.
Звертає увагу те, що народна творчість, невичерпні глибини українського фольклору суттєво розширили спроможності молодих і зовсім юних поетів, письменників, публіцистів, і навіть тих, які щойно взялися за перо. Голосіння і заговорювання, усталені призабуті порівняння, сатиричні й гумористичні образи в оновлених формах — усе це влило нову кров у поезію і прозу, публіцистику й драматургію. Ми збагнули, що в нас є могутні запаси емоційної й творчої енергії, яка роками осідала на дно соціального запиту, а на поверхні пінилися недолугі запозичення й мертвонароджені новації, що не мали жодного зв’язку з родючим ґрунтом національної культури. Ми також збагнули, що перемога починається у духовному вимірі, куди передусім дотяглися мацаки «русского міра». Саме там підступний ворог здобув перший плацдарм для наступу на нашу ідентичність. А допомогли йому медведчуки, шуфричі та інші гнучкошиєнки, які агресивно, з усіх екранів і мікрофонів, ударили в спину українському народу.
Але нині час збирати каміння і кидати його у знавіснілу орду. «Той, що в скалі сидить» із «Лісової пісні» Лесі Українки виліз на авансцену світової історії в образі російського фашиста. Тож наша література, в якій, за визначенням геніальної поетки, слово — «єдиная зброя», сьогодні є важливим чинником боротьби й перемоги.
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ,
доктор філологічних наук,
професор, академік НАН України,
директор Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України